5.2 Формування інноваційних структур та забезпечення їхньої ефективної діяльності

Досвід реалізації проектів зі створення перших технопарків свідчить, що вони є довготерміновими, вимагають від їхніх фунда­торів терпіння й відданості справі. Так, знадобилося аж 30 років, щоб завершити будівництво, формування інфраструктури й здати в оренду всю вільну землю технопарку (ТП) «Силіконова долина» (США).

У кожному конкретному проекті створення ТП, виходячи з до­свіду інших країн, необхідно враховувати ряд умов і використовува­ти різнопланові ресурси.

Найважливішими для успіху «ресурсами» є бажання ВНЗ і (або) НДІ (центру) співробітничати з клієнтськими фірмами техно­парку, а також моральний дух і мотивація команди менеджерів останнього. Ці ресурси невловимі. їх не можна порахувати чи пома­цати. Проте саме вони зрештою визначають поняття «технопарк», відрізняючи його від будь-якої іншої організації, що здає в оренду високоякісну нерухомість.

При формуванні ТП слід також враховувати місце його розта­шування.

Технопарк має розміститися якнайближче до дослідницького центру (ВНЗ або НДІ), бо саме вони виступають своєрідними «цент­рами кристалізації» парку. Ясна річ, досягти цього найлегше, роз­містивши ТП у приміщеннях ВНЗ, і найгірше, якщо ВНЗ або НДІ розташовані в центрі міста.

Дуже важливо забезпечити вільну циркуляцію інформації. Роз­ташування ТП в безпосередній близькості від ВНЗ чи НДІ сприяє збільшенню частоти контактів, у т. ч. і на неформальних засадах, а також збільшує обсяг інформаційного обміну між ВНЗ (НДІ) і пар­ком. Якщо ж для контактів між працівниками ВНЗ й парку доведеться використовувати транспорт, якість контактів обов'язково знижува­тиметься. Якщо засновниками ТП виступають декілька дослідницьких центрів, виникає спокуса розташувати парк на рівному віддаленні від кожного з них. Часто-густо таке рішення виявляється найгіршим із можливих, оскільки в результаті парк не може тісно взаємодіяти з одним із центрів.

Безпосередня близькість до парку НДІ чи технічного універси­тету означає можливість використання його працівниками універси­тетських лабораторій, устаткування, обчислювальних потужностей, бібліотеки, перепідготовки й підвищення кваліфікації в міру вироб­ничої необхідності. Дуже цінною є також можливість одержання ви­сококваліфікованих консультацій, тільки-но з'являться нові ідеї.

Одна з переваг наукомісткого бізнесу полягає в міжнародній сутності ринку збуту його продукції. Цю перевагу може бути реа­лізовано, якщо ТП розташований неподалік від великого аеропор­ту, головних автомагістралей і має гарні засоби телекомунікації і зв'язку.

Місце, у якому розташовується ТП, має не лише гармоніювати з національними й культурними особливостями країни, а й бути привабливим для потенційних клієнтських фірм із їхнього погляду на розвиток, імідж перед інвесторами й наймання на роботу найкра­щих фахівців.

Важливим чинником, що сприяє суспільному функціонуванню ТД є наявність у регіоні науково-дослідних установ високого рівня (державних науково-дослідних інститутів, високотехнологічних об'єд­нань і підприємств із потужним дослідницьким потенціалом), що провадять прикладні дослідження й виявляють інтерес до впровад­ження власних розробок. Це позитивно позначається на розвитку у парку: по-перше, такі організації беруть на себе роль лідера; по-дру­ге, лише великим науковим центрам виявляється під силу залучити необхідні обслуговуючі структури.

Наявність у регіоні досить представницької групи великих проми­слових об'єднань, що мають висококваліфіковані кадри й зацікавлені в активізації процесу структурних перетворень у регіоні, надасть можливість значно прискорити освоєння результатів наукових дос­ліджень на базі тісних взаємозв'язків науки і промисловості в рам­ках технопарку.

Першорядне значення у створенні сприятливих умов для фор­мування й функціонування технопарків має зацікавленість держави й органів місцевої влади. Це може відображатися у підтримці реалі­зації інноваційних та інвестиційних програм і проектів шляхом надання пільгового кредитування й оподатковування, надання суб­сидій і можливості безмитного ввозу з-за кордону устаткування, ма­теріалів, сировини, а також вивозу готової продукції.

Створенні технопарку, без сумніву, потребує початкових інвес­тицій у площі, що здаватимуться в оренду клієнтам ТП. Варто відра­зу прийняти фундаментальне рішення: чи буде створюватися іннова­ційний центр (він є багатоофісним будинком із набором послуг колективного користування) чи ж кожна фірма матиме окреме при­міщення (мікромодуль). В останньому випадку слід мати проект бу­динку простої конструкції, що легко зводиться, з внутрішніми пере­городками, які можна легко перебудувати. Це надає фірмі-клієнту змогу збільшувати площі за зростання потреб у них.

Багатоповерхові будинки хоча й заощаджують землю, але, за очевидними причинами, знижують гнучкість у їхньому використан­ні. На тип і вартість будинків впливають також місцеві порядки, клі­мат, необхідність передбачити місце для автостоянки та ще багато інших чинників.

Окрім будівель, технопарки потребують технологічної інфра­структури (центрів дослідницького устаткування колективного користування, інформаційних і патентних установ); розвиненої індуст­рії ділових послуг (виконання бухгалтерських й інших фінансових операцій, розробка комп'ютерних програм, технічне обслуговування і ремонт дослідницької техніки, управлінське консультування тощо).

Один із основних ресурсів технопарку — клієнти. їхня якість і кількість деякою мірою залежать від того, наскільки ретельно пророблено цілі й завдання ТП, продумано сферу його діяльності.

Фундаментальне значення для концепції ТП має його зв'язок із ВНЗ або НДІ як важливий інструмент взаємодії вузу і промисловос­ті. Фірми фізично розташовуються в парку і завдяки цьому перебу­вають у тісному контакті з ученими й науковим устаткуванням.

Дуже бажано, щоб співробітництво такого роду будувалося на довготерміновій основі. Тоді парк матиме надійну й добре розвине­ну базу. Якість співробітництва дуже залежить від ставлення до ньо­го ВНЗ або НДІ. Якщо таке ставлення негативне, навряд чи ТП має якісь перспективи, та навіть за позитивного ставлення потрібні ба­жання, ентузіазм науковців і професорсько-викладацького складу для роботи з фірмами парку.

При проектуванні технопарків необхідно також зважати на можливість створення в регіоні ринкового інноваційного клімату, на прагнення підприємців розвивати діюче й налагоджувати нове ви­робництво, упроваджувати нову техніку й технологію, аби поставля­ти на ринок продукцію, що користується попитом.

Досвід створення й функціонування технопарків у розвинених країнах показує, що вони успішно розвиваються в районах, де є сприятливі умови життя: помірний клімат, гарне житло, розвинена мережа транспортної інфраструктури.

За дотримання перелічених умов можна розпочинати проекту­вання й створення технопарку, але за наявності чи за гарантованого надходження у перспективі необхідних фінансових ресурсів.

Технопарк вимагає відносно великих обсягів інвестицій у землю й будівлі, на своє оперативне управління і маркетинг, а за необхідності — й на обслуговування боргів. Він має розглядатися як довгостроковий проект, і навіть тоді, коли орендна плата до­рівнює ринковій, парк не в змозі дати швидкої й високої фінансо­вої віддачі.

Необхідно мати бодай невеликий фонд для надання новим ком­паніям початкового капіталу. Цей фонд можна створити, маючи приміщення, які здаються в оренду.

Більш швидкого розвитку ТП можна досягти за фінансового сприяння центральних і місцевих виконавчих органів. Проте за фінансування з місцевого бюджету виділення коштів може супро­воджуватися попередніми умовами, наприклад, цілком визначеною кількістю нових робочих місць, які необхідно створити за конкрет­ний період.

Поряд із бюджетними асигнуваннями, джерелами фінансування ТП можуть бути: фонди венчурного інвестування, щорічні внески партнерів, кошти НДІ і ВНЗ, кредити банків, фінансовий лізинг, емі­сія цінних паперів, інвестиційні фонди тощо.

Технопарк самостійно формує свою організаційну структуру, яку затверджує вищий орган управління технопарку.

Структуру ТП визначають, виходячи з основних напрямів і спе­цифіки його діяльності. Обов'язковими структурними складовими технопарку мають бути:

• інкубатор малого інноваційного бізнесу, який міститиметься у багатоофісному будинку, де на пільгових умовах на обмежений термін розташовують малі новостворені інноваційні фірми;

• малі й середні підприємства, що вийшли з інкубатора, але поба­ жали залишитися на території технопарку;

• підприємства й фірми, що прийшли в технопарк із вищих нав­ чальних закладів, наукових центрів, промислових підприємств;

• дочірні фірми, філії, відділення великих підприємств і кор­ порацій;

• сервісні підприємства і фірми, що надають компаніям технопар­ ку інформаційні, юридичні, патентні, ліцензійні, інжинірингові, маркетингові, бухгалтерські, фінансові, рекламно-видавничі й інші послуги.

Завданнями інкубатора бізнесу технопарку є:

- надавати підприємцям-початківцям приміщення на «гнучких» умовах;

- бути інтелектуальним центром, у якому відбувається обмін ідеями, технічними й управлінськими ноу-хау, а також бізнес-центру, у якому зустрічаються продавці й покупці;

- надавати підприємцю необхідний йому комплекс послуг, вклю­чаючи управлінські, юридичні, фінансові, маркетингові та інші консультації; сприяння в залученні фінансових коштів;

- надавати малим новоствореним підприємствам інформацію, підбирати кадри, шукати ділових партнерів;

- забезпечувати взаємодію між малими новоствореними іннова­ційними підприємствами інкубатора бізнесу й технопарком у цілому; між малими інноваційними підприємствами, потенцій­ними замовниками, інвесторами, представниками органів влади і управління і т. ін.;

- готувати малі новостворені інноваційні підприємства до са­мостійної діяльності поза межами інкубатора, переважно, на те­риторії технопарку;

- сприяти створенню територіального кластера наукомістких компаній, які розташовуватимуться в технопарку і впливати­муть на розвиток місцевої й регіональної технологічної бази.

Для реалізації своїх завдань технопарк може організовувати у І своєму складі служби колективного користування, включаючи лабо­раторії, конструкторські бюро, дослідні виробництва, комп'ютерні і навчальні центри, служби комерції й маркетингу, комплекси технічного обслуговування, стандартизації, сертифікації й інші.

Структура і порядок формування органів управління, їхня ком­петенція, права й обов'язки, а також порядок організації діяльності технопарку визначаються установчими документами.

Для управління діяльністю технопарку, як правило, створює­ться акціонерне товариство закритого типу. Вищим органом упра­вління технопарку, як і кожного AT, є загальні збори акціонерів.

У періодах між зборами вищим органом виступає Наглядова рада (Рада директорів), яку очолює президент технопарку, котрий оби­рається зборами й здійснює керівництво поточною діяльністю Ради.

Виконавчі функції з управління технопарком, оперативне керів­ництво його діяльністю здійснює Дирекція, що призначається На­глядовою радою.

Обов'язковою складовою системи управління технопарком є Науково-технічна (експертна рада), яка:

• визначає перспективні напрями науково-технічного, соціально- економічного розвитку ТП, його зв'язки з партнерами в Україні та поза її межами;

• формує напрями й програму дій у науковій, технічній, виробни­ чій і соціально-економічній сферах;

• у рамках єдиного інноваційного процесу координує спільну діяльність учасників ТП зі створення, виробництва й реалізації високотехнологічної наукоємної продукції;

• організує вивчення й аналіз досягнень зарубіжної науки і техні­ ки, патентів, стандартів, оцінює науково-технічний рівень роз­ робок відповідно до профілю діяльності ТП;

• розглядає і здійснює експертизу інноваційних й інвестиційних проектів, які пропонуються для виконання у ТП, та дає реко­ мендації стосовно їхньої реалізації;

• розглядає звіти керівників проектів, ухвалює рішення щодо ко­ ригування термінів виконання, обсягів робіт, необхідних ресур­ сів та показників;

• здійснює оцінку конкурентноздатності та експортних можливос­ тей учасників ТП;

• розробляє пропозиції щодо вдосконалення структури ТП, зміни її статуту, режиму діяльності;

• організує наукові та науково-практичні конференції, семінари й наради з науково-технічних, економічних та соціальних проб­ лем, що вирішуються в ТП.

Рішення Науково-технічної (Експертної) ради є обов'язковими для виконання учасниками ТП при доборі пропозицій щодо реаліза­ції інноваційних й інвестиційних проектів.

При створенні технопарку можуть використовуватись наступні варіанти:

• проектування і створення нової технопаркової зони. Вирішуються завдання, що в цілому пов'язані з проектуванням і будівницт­ вом нових споруд технопарку на виділеній для цього території. Це, як правило, тривалий процес, пов'язаний зі значними ви­ тратами;

• створення технопарку, орієнтоване на використання вільних будівель або їхньої частини, виробничих площ нерентабельних підприємств, ремонтного фонду і т. ін., що дає змогу досить швидко створювати умови для прийому й розміщення малих під- приємств-клієнтів, підприємств сервісу й початку практичної діяльності технопарку;

• формування технопарку на матеріально-технічній базі заснов­ ників, з виділенням ними з цією метою окремого будинку або науково-виробничих приміщень, поверхів, блоків, де можуть діяти офіси, навчальні, дослідницькі й інші центри, сервісні служби, а найголовніше — розміщуватися підприємці малих новостворених інноваційних фірм, заради котрих, власне, й створюється технопарк.

Роботу зі створення ТП можна розбити на три етапи: поперед­ній, організаційний і етап становлення.

На попередньому формується ініціативна група з числа співро­бітників організацій, зацікавлених у створенні технопарку. Дуже ба­жаною є участь у цій групі представників регіональних і місцевих органів влади й управління.

Ініціативна група вивчає інноваційний потенціал можливих організацій-засновників, міста, регіону (далі — територія), у якому планується створити технопарк, проблеми території, визначає пріо­ритети її соціально-економічного й технологічного розвитку через сектор малого і середнього підприємництва. Після цього визна­чаються основні напрями діяльності технопарку відповідно до інте­ресів організацій-засновників і території, найбільш важлива для підприємців-початківців номенклатура послуг, можливі джерела фор­мування служб колективного користування ТП, потенційні джерела фінансування ТП і діючих у його складі підприємств-клієнтів і підприємців-початківців.

Підбираються можливі місця розміщення ТП, виходячи з міні­мізації фінансових і тимчасових витрат на його організацію й роз­гортання.

Ініціативною групою розробляється й погоджується з експерта­ми засновників концепція технопарку. Після цього засновниками приймається рішення про організацію ТП й про формування робочої групи фахівців, яка розробляє документацію, що забезпечує діяль­ність ТП, формує фонд площ і земельний фонд, інфраструктуру ТП, необхідну для ефективної підтримки й розвитку підприємств-клієн­тів, визначає можливих підприємців і підприємства-клієнти, оцінює необхідні для їхнього розміщення виробничі площі технопарку, іс­нуючу й потенційну продукцію підприємств-клієнтів.

На організаційному етапі створення технопарку робочою групою фахівців і засновниками технопарку вирішуються такі завдання:

• формується кваліфікована група менеджерів ТП;

• розробляються статутні й нормативні документи;

• проводяться установчі збори й обрання керівних органів ТП;

• реєстрація ТП;

• формується функціональна структура ТП;

• затверджуються оперативний і перспективний плани роботи ТП та його структурних підрозділів;

• формуються служби колективного користування;

• остаточно погоджуються й фіксуються відповідними угодами номенклатура й умови надання допомоги технопарку централь­ ними і місцевими органами влади й управління, університетом, НДІ, промисловими підприємствами, фінансовими установами і т. ін.

На цьому ж етапі формування технопарку триває робота з добо­ру потенційних клієнтів, а також цілеспрямований пошук спожива­чів їхньої продукції. Необхідно відзначити, що навіть найпрогресивніша інноваційна продукція, якщо на неї немає попиту у споживачів, не може вважатися перспективною для підтримки технопарком.

На етапі становлення технопарку, що може тривати від 5 до 10 років, ведеться заповнення його інкубатора бізнесу фірмами-клієнтами, здаються в оренду земельні ділянки, якщо такі є, ремон­туються або проектуються й зводяться нові будівлі технопарку, розвиваються служби колективною користування і сфери обслу­говування малого інноваційного підприємництва, навчається пер­сонал технопарку і підприємства-клієнтів, вирішуються інвестиційні проблеми.

На цьому етапі максимально широко використовуються можли­вості організацій — засновників ТП.

Технопарк проходить акредитацію у встановленому порядку.

Завдання ТП — з перших кроків проводити активну цілеспря­мовану роботу з формування середовища підтримки малих іннова­ційних підприємств, спираючись на реальні можливості засновників і ринкових структур міста, визначення первинної спрощеної струк­тури технопарку, вже через 2-3 місяці — видання першого каталога послуг, які технопарк готовий надавати малим інноваційним підпри­ємствам. Каталог продукції, яку розробляють малі фірми нового тех­нопарку, виставочна й рекламна діяльність мають стати його візит­ною карткою.

Клієнтами технопарку можуть бути автори нових технологій і малі новостворені інноваційні підприємства; малі й середні фірми Даного регіону, що потребують підтримки своєї діяльності з боку технопарку; суб'єкти, що користуються послугами, землею, примі­щеннями й іншими ресурсами технопарку на умовах комерційної оренди.

Для добору найперспективніших клієнтів уже на початковому етапі формування технопарку слід розробити критерії й механізм добору інноваційних проектів, результатів наукових досліджень, що мають технологічну, ринкову спрямованість.

Зокрема, критеріями при доборі перспективних клієнтів можуть бути:

• ринковий потенціал і новизна ідеї;

• кредитоспроможність підприємства-кандидата;

• наявність бізнес-плану;

• потенціал росту нового інноваційного підприємства, зокрема в частині створення ним нових робочих місць, розвитку техноло­ гічної бази або формування на території нових галузей;

• перспективний внесок нового інноваційного підприємства в ди­ версифікацію місцевої економіки;

• напрями діяльності малого інноваційного підприємства, з ура­ хуванням доповнення напрямів діяльності вже діючих в інкуба­ торі підприємств-клієнтів;

• походження нового малого інноваційного підприємства або під­ приємця з університету або наукового центру;

• зобов'язання підприємця підтримувати відносини з університе­ том або науковим центром;

• потреба нового інноваційного підприємства в офісних і вироб­ ничих площах;

• прогнозований чистий прибуток.

До технопарку можуть запрошуватися або передаватися на ос­нові угод інноваційні фірми, що діють не лише на даній території, а й в інших містах, регіонах, навіть за межами країни. Тому керів­ництву ТП варто подбати про те, щоб у вигідному світлі представи­ти економічний, науково-технічний, інтелектуальний потенціал території, її можливості в галузі високих технологій.

Адміністрація технопарку, керуючись розробленими критерія­ми добору, оцінює як самого кандидата на поселення в технопарк, так і рівень запропонованих ним проектів, і приймає наступні рішення:

• якщо перспективний кандидат є підприємцем-початківцем або новоствореним малим підприємством, його розміщують в інку­ баторі бізнесу технопарку;

• якщо перспективний кандидат є відносно розвиненою фірмою, він може бути розміщений в інноваційному-технологічному центрі технопарку або ж на його території в окремому будин­ ку, запропонованому технопарком чи побудованому за влас­ ний рахунок, але за погодженим з адміністрацією технопарку проектом;

Усі фірми — клієнти технопарку користуються послугами, які технопарк надає їм на договірній основі.

Більшість з означених критеріїв можна використовувати й при доборі фірм-клієнтів для розміщення в інноваційному бізнес-інкубаторі, який може функціонувати як у складі ТП, так і автономно.

На попередньому етапі формування БІ слід чітко визначитися щодо специфіки «продукту», який випускається БІ — це малі інно­ваційні фірми, добре адаптовані до функціонування у специфічних умовах ринкового середовища.

Функціонування БІ припускає більш сприятливе зовнішнє сере­довище для господарюючих новостворених суб'єктів (інкубованих фірм) за рахунок надання цілого ряду послуг або за цінами значно нижчими, ніж поза інкубатором, або ж навіть безкоштовно. Тому якісною характеристикою, що визначає потенційну результативність функціонування бізнесу-інкубатора, є співвідношення між умовами зовнішнього економічного середовища й умовами, скоригованими за рахунок БІ для інкубованої фірми. Варто підкреслити, що надання тих чи інших послуг — лише засіб, що забезпечує «виробничий» процес у цій специфічній структурі.

На цьому ж етапі мають бути чітко визначені якісні параметри фірм, що користуються підтримкою бізнес-інкубатора.

Фактично йдеться про розробку бізнес-плану, але його особливі­стю є те, що він базується не лише на вивченні певного ринку товарів і послуг і пошуку власного місця на цьому ринку, а й на вивченні механізмів становлення фірм залежно від конкретних соціально-еко­номічних умов, прогнозуванні найбільш перспективних видів діяль­ності, пошукові способів і конкретних заходів формування конкурентноздатних незалежних господарюючих суб'єктів для реалізації цих видів діяльності.

Обов'язковою є розробка розрахованої на 2-4 роки схеми про­ходження фірм-клієнтів через бізнес-інкубатор. Вона передбачає чотири основні етапи:

1. Добір нового клієнта з числа претендентів. Якщо претендент визнається перспективним, з ним укладається угода на оренду приміщення.

2. Вселення і перший рік роботи в умовах технопарку. Клієнт одержує фінансову, технічну й іншу допомогу на пільгових умовах. Технопаркові структури надають кваліфіковані кон­ сультації з організаційно-економічних аспектів діяльності ма­ лих фірм, ведення бухгалтерського обліку, податків, юридич­ них проблем, питань використання коштів, що виділяються в рамках урядових і регіональних програм.

3. Становлення й зростання фірми (2-3 роки), збільшення числа її працівників. Якщо починають зазвичай 1-2 співробітника, то в разі вдалого ходу справ їхнє число зростає до 5, а потім і до 10-20. У міру зміцнення становища клієнта інкубатор скорочує свою допомогу: орендна плата збільшується майже до рівня, загаль- ноприйнятного в конкретному регіоні, зростає плата за послуги, умови діяльності клієнта наближаються до тих, що існують у «зовнішньому світі».

4. Вихід фірми з бізнес-інкубатора, адміністрація якого допо­ магає «дозрілому» клієнтові підшукати нове приміщення й переїхати.

Успішна діяльність бізнес-інкубатора може бути забезпечена гнучкою політикою в доборі потенційних клієнтів, наявністю надій­ної експертизи запропонованих до реалізації проектів і ідей, дифе­ренційованим підходом до діяльності інкубованих фірм на різних етапах їхнього функціонування.

Прибутки інкубаторів як комерційних підприємств складаються з трьох основних джерел: орендної плати, одержуваної від клієнтів за наймання приміщень; продажу різних послуг (від прибирання приміщень до консультацій); участі у прибутках тих інкубованих фірм, у які інкубатор як підприємство в тій або іншій формі вклав свої кошти.

Перші два джерела частіше за все не є основними, оскільки і приміщення, й послуги надаються зазвичай на пільгових умовах. За кваліфікованого добору кандидатів і якісного управління останнє джерело може стати досить вагомим, і саме з ним варто пов'язувати перспективи бізнес-інкубаторів, якщо підходити до них із суто ко­мерційної точки зору.

З метою залучення інвесторів їм необхідно надати інформацію про характер діяльності БІ, аби сформувати в них чітке розуміння умов і характеру вкладень капіталу в цю сферу. Слід охарактеризу­вати поточний стан і перспективи галузі (галузей), у якій передбача­ється діяльність інкубованих фірм. Залежно від цього визначається й спеціалізація БІ. Однак, на відміну від інших сфер підприємницької діяльності, бізнес-інкубатори можуть і не мати чітко вираженої га­лузевої спеціалізації, а характер їхньої діяльності більшою мірою визначається комплексністю наданих інкубованим фірмам послуг і параметрами, за якими фірми добираються в інкубатор.

Діяльність БІ, незалежно від їхньої спеціалізації, має характер інноваційної, без заздалегідь визначеної ефективності вкладення ка­піталу, тобто інвестор виступає, як правило, у вигляді венчурного капіталіста, але його діяльність можна розглядати й як добродійну (як діяльність спонсора), що, за відповідної правової проробки цього питання (особливо у сфері оподатковування) може бути дуже при­вабливим для потенційних інвесторів.

Потенційний інвестор найбільше зацікавлений у тому, щоб зро­зуміти, чим фірма збирається займатися, наскільки захищеною є її діяльність, схильність її до кон'юнктури ринку, відповідність пер­спективним тенденціям розвитку господарського середовища.

Особливо докладна характеристика дається тим послугам, які бізнес-інкубатор збирається надавати інкубованим фірмам. Причому слід підкреслити ефективність цих послуг, які надаються на пільго­вих умовах для підвищення життєздатності інкубованих фірм. Надання послуг інкубованим фірмам не є кінцевим продуктом діяль­ності БІ, а є лише способом досягнення основної мети — створення адаптованої до умов зовнішнього економічного середовища стабіль­но діючої фірми з високою прибутковістю.

Необхідно використовувати загальні технологічні оцінки харак­ теристики життєвого циклу фірми, що створюється, та її конкурен- тоздатності окремо для зовнішнього і внутрішнього ринку на різних етапах становлення фірми. _т

Особливу увагу варто приділити доборові клієнтів бізнес-інкубатора. На початковому етапі організації БІ доцільно визначити по­тенційну клієнтуру, забезпечити конкурсний її добір. При досить широкому і цікавому складі клієнтури можливо успішніше залучати потенційних інвесторів бізнес-інкубаторів. Пакет документів, що ха­рактеризують потенційних клієнтів БІ, є невід'ємною частиною цього розділу бізнес-плану. До таких документів можна віднести наявні патенти й інші атрибути власності, опис перспектив розвитку асор­тименту продукції або розвитку близьких за призначенням товарів чи послуг. їхніх позитивних властивостей і пояснення, як інкубована фірма збирається їх використовувати.

Оцінюючи потреби ринку у послугах БІ, інвестора слід переко­нати в тому, що запропонований проект матиме значний ринковий успіх. Ринкові оцінки цього проекту, що ґрунтуються на системних дослідженнях і аналізі ринкового середовища, прямо впливають на обсяг ділової активності, визначають розміри необхідних інвести­цій, проте більшість авторів проектів відчувають труднощі при під­готовці обґрунтованих ринкових досліджень і аналізі, особливо коли прагнуть довести потенційним інвесторам справедливість і досяж­ність своїх оцінок потреби ринку в послугах інкубатора.

Особлива увага приділяється аналізу ринкового середовища з метою з'ясування потреб новостворюваних фірм у послугах і видах підтримки. Доцільно розробити пріоритетну шкалу таких потреб — як для оцінки того, що може надати БІ, так і гарантій повернення на­даних на підтримку коштів і, відповідно, економічної ефективності функціонування інкубатора. У цьому разі оформляється типова уго­да про спільну діяльність, що укладається між інкубатором й інкубованою фірмою, визначаються перелік основних послуг інкубатора і характер користування ними інкубованою фірмою, вказуються роз­міри винагороди інкубатора за виконану роботу; передбачаються певні обмеження в подальшій діяльності фірми, що вийшла з БІ, які забезпечують інтереси бізнес-інкубатора.

Доцільно навести класифікацію потенційних клієнтів бізнес-ін­кубатора за близькими, однорідними групами (основними ринкови­ми сегментами). її критеріями можуть бути: сфера діяльності; місце­знаходження; структура; обсяг продажів; чисельність персоналу; рівень і характер необхідної підтримки; зобов'язання, що бере на се­бе інкубована фірма з фінансових та інших взаємовідносин з інкуба­тором після завершення циклу інкубації.

Класифікація є виправданою і практично доцільною для будь-якої фірми. Проте визначення принципів її проведення має відповідати об­раній спеціалізації бізнес-інкубатора.

Важливо оцінити передбачуваний обсяг діяльності інкубатора, максимальну, а також найбільш доцільну кількість фірм, що корис­туються послугами інкубатора одночасно. При цьому визначається оптимальний час перебування фірми в інкубаторі. Розробляються критерії, за якими оцінюється ступінь пільгової підтримки інкубова­них фірм на різних етапах їхнього становлення. Фактично на цих даних базуються й вимоги до обсягу фінансових і матеріальних ре­сурсів, що забезпечують діяльність інкубатора. Проробляються пи­тання про диверсифікацію і залучення до діяльності БІ, сформовано­го і заснованого на базі одного наукового центру, інших наукових центрів для роботи в суміжних галузях науки.

Найбільш перспективною може бути спеціалізація БІ на підтрим­ці фірм, що здійснюють вихід на ринок, у т. ч. і на світовий, із якіс­но новими товарами, виробленими, як правило, з використанням нових технічних та технологічних принципів, що забезпечують практичне застосування фундаментальних і прикладних досліджень у виробництві товарів, наданні послуг, удосконалюванні організації виробництва.

Організаторами БІ можуть бути поставлені й завдання соціаль­но-економічного характеру: зниження рівня безробіття за рахунок створення нових робочих місць, зниження рівня монополізму в тій чи іншій сфері діяльності, формування якісно нової структури ви­робництва і сфери послуг. Залежно від обраної спеціалізації бізнес-інкубатора формуються й визначаються інші початкові параметри для створення цієї структури: необхідний обсяг фінансових коштів; мате­ріальне наповнення основних засобів бізнес-інкубатора; принципи до­бору потенційних клієнтів; характер пільг, що надаються; принципи взаємовідносин із фірмами, що вийшли з інкубатора, і т. ін.

Розвиток БІ здійснюється за двома стратегічними напрямами: а) надання приміщень на пільгових умовах; б) те саме, але з визначеним набором послуг із забезпечення життєдіяльності інкубованих фірм.

У зв'язку з цим при розробці бізнес-плану створення і розвитку інкубатора доцільно не лише визначити спеціалізацію інкубованих фірм, а й виявити тісно пов'язаний із цим потенційний набір необ­хідних для інкубованих фірм послуг.

Фактично попереднім етапом розробки бізнес-плану інкубатора має стати розробка концепції організації бізнесу-інкубатора, що припускає також необхідність виявлення основних потреб новоство­рюваних фірм.

Засновниками й організаторами бізнес-інкубаторів у сучасних умовах, як уже відзначалося, можуть бути великі наукові й нав­чальні центри, із залученням комерційних банків, інвестиційних фондів, що мають стабільне фінансове становище, оскільки ство­рення бізнес-інкубаторів вимагає значного обсягу фінансових ре­сурсів, як уже капіталізованих у нерухомість (будівлі, приміщен­ня), так і тих, що забезпечують поточне фінансування діяльності бізнес-інкубатора.

Специфіка діяльності БІ визначає, що надходження фінансових коштів від інкубованих фірм, насамперед на першому етапі функціо­нування інкубатора (не менше 2-3 років), не в змозі покривати на­віть поточні витрати на його діяльність.

Великі навчальні й наукові центри не можуть виступати фінан­совими інвесторами при організації й заснуванні бізнес-інкубаторів через їхнє слабке фінансове становище. Однак саме на їхній базі і з використанням їхніх виробничих площ і наукових розробок, а також висококваліфікованого кадрового потенціалу створення бізнес-інку­баторів є найбільш ефективним і доцільним.

Тому оптимальним видається такий склад засновників і організа­торів бізнес-інкубатора: великий науковий або навчальний центр + ве­лике підприємство + потужний фінансовий агент або спонсор.

Бізнес-інкубатори на етапі їхнього становлення не можна роз­глядати як комерційні заклади (хоча їхня комерційна діяльність як одне із джерел фінансування суто інкубаційної діяльності є можли­вою і навіть бажаною): вони не можуть бути високорентабельною формою вкладення капіталу.

Залежно від обраної стратегії розвитку БІ формується його організа­ційно-технологічна структура. За будь-якого варіанту стратегії обов'язко­вою є наявність наступних основних високопрофесійних структур:

а) експертної ради, що здійснює оцінку клієнтів відповідно до об­ раної спеціалізації бізнес-інкубатора;

б) керуючого блока бізнес-інкубатора, до функцій якого, крім звичайних функцій управління незалежною господарською структурою, входять:

• ходження інкубованою фірмою всіх етапів її життєдіяльно­ сті у бізнес-інкубаторі;

• визначення достатнього обсягу наданих інкубованій фірмі пільг (визначається індивідуально для кожної фірми);

• вироблення економічної й фінансової політики взаємовід­ носин із фірмами, що вийшли з інкубатора.

При організації бізнес-інкубатора варто звернути особливу ува­гу на забезпечення організаційно-правового статусу взаємовідносин інкубатора з інкубованими фірмами як у процесі їхнього функціону­вання в інкубаторі, так і після їхнього виходу звідти. Це положення є особливо актуальним через те, що інкубовані фірми від самого по­чатку їхнього функціонування в інкубаторі є юридичними особами, а також через недостатній розвиток системи правового забезпечення господарської діяльності.

Оскільки функціонування бізнес-інкубатора у визначеному ре­гіоні сприяє вирішенню ряду територіальних проблем, при його створенні засновникам й організаторам разом із місцевими органами влади доцільно розробити програми підтримки й пільгового оподат­кування розглянутих структур.

Для оцінки ефективності діяльності технопарків та інноваційних бізнес-інкубаторів слід використовувати систему критеріїв, об'єдна­них у ряд груп за функціональними ознаками.

Група А — критерії оцінки науково-технічної продукції технопарку.

• Номенклатура продукції (робіт, послуг) технопарку, обсяги їх виробництва та реалізації (протягом встановленого періоду).

• Кількість науково-технічних розробок (інноваційних проектів) засновників технопарку, доведених за його допомогою до реалізації у вигляді товарної продукції і послуг фірмами техно­ парку (протягом встановленого періоду).

• Кількість промислових зразків, розроблених фірмами технопар­ ку і прийнятих до серійного виробництва підприємствами регі­ ону (протягом встановленого періоду).

Група Б — критерії активізації малого інноваційного бізнесу в технопарку та бізнес-інкубаторі.

• Загальна кількість малих і середніх інноваційних підприємств, що розвиваються і діють у складі технопарку (на момент обстеження).

• Кількість малих і середніх інноваційних підприємств, створених бізнес-інкубатором технопарк (протягом встановленого періоду).

• Кількість малих і середніх інноваційних підприємств, випуще­ них бізнес-інкубатором технопарку після завершення періоду їхнього становлення (3-5 років), в т. ч. «осілих» на його терито­ рії (від моменту створення технопарку та протягом встановле­ ного періоду).

• Відсоток малих і середніх підприємств, що «вижили» після випус­ ку з бізнес-інкубатора технопарку, від їх загальної кількості в ТП.

• Обсяг реалізованої малими і середніми підприємствами техно­ парку продукції і послуг на регіональному, внутрішньому та світовому ринках.

Група В — критерії оцінки кадрового потенціалу та матеріаль­но-технічної бази технопарку.

• Кількість створених робочих місць у межах технопарку (протя­ гом встановленого періоду).

• Кількість та кваліфікаційний рівень менеджерів технопарку та малих і середніх інноваційних фірм.

• Виробничі й сервісні площі технопарк динаміка їхнього розвитку.

• Кількість фірм, залучених до участі в діяльності технопарку з інших регіонів країни та з-за кордону.

Група Г — критерії оцінки фінансових ресурсів технопарку.

• Обсяг інвестицій, залучених технопарком для фінансування мало­ го наукомісткого бізнесу регіону в цілому та в середньому на одне підприємство технопарку (протягом встановленого періоду).

• Розмір інноваційного фонду технопарку.

Група Д — критерії оцінки впливу технопарку на науково-тех­нічний, соціально-економічний розвиток регіону й країни.

• Відповідність науково-технічних напрямів діяльності фірм тех­ нопарку пріоритетним напрямам науково-технічного, іннова­ ційного та соціально-економічного розвитку регіону, країни, ці­ лям структурної перебудови економіки.

• Участь технопарку та його малих і середніх інноваційних під­ приємств у реалізації соціально-економічних, інноваційних і науково-технічних програм та проектів, що суттєво впливають на економіку регіону і країни.

• Вплив технопарку на зміну структури підприємницької діяль­ ності в організаціях-засновниках та регіоні. Динаміка зміни профілю підприємницької діяльності у напрямі розвитку науко- місткого бізнесу.