18

Тема 6 Фінансування інноваційних процесів

Тема 6 фінансування інноваційних процесів

6.1 Зміст та принципи системи фінансування інноваційної діяльності

6.2 Організаційні форми фінансування інноваційної діяльності

6.1 Зміст та принципи системи фінансування інноваційної діяльності

Під системою фінан­сового забезпечення інноваційної діяльності мається на увазі су­купність економічних відносин, які виникають у зв'язку з пошу­ком, залученням і ефективним використанням фінансових ресур­сів, а також організаційно-управлінських принципів, методів і форм їхнього впливу на життєдіяльність інновацій. При цьому до складу згаданих ресурсів відносять не лише кошти у безпосе­редньо грошовому вимірі, а й інші інвестиції — у вигляді основ­них і оборотних засобів, майнових прав і нематеріальних активів, кредитів, позик та застав (боргових зобов'язань), прав на земле­володіння й землекористування тощо.

В економіці ринкового типу система фінансування виконує дві важливі функції —розпорядчу і контрольну.

Економічний зміст першої полягає, насамперед, у забезпе­ченні кожного із суб'єктів господарської діяльності необхідними! йому фінансовими ресурсами. Суб'єктами фінансування виступа­ють окремі, у т. ч. інноваційні підприємства, науково-дослідні ор­ганізації, територіальні і галузеві органи управління, холдингові фінансово-промислові групи, приватні особи. Усі вони беруть участь у відтворювальному процесі й формуванні кінцевого сус­пільного продукту.

Розпорядчий процес, який здійснюється за допомогою фінан­сів, характеризується складністю й багатограністю й безпосередньо пов'язаний з діючим цивільним законодавством, податковою сис­темою, законодавством про банки і цінні папери та з іншими нор­мативно-правовими документами.

Контрольна функція фінансів зводиться до того, щоб сигналізу­вати про пропорції, які складаються в розподілі ресурсів. Важливо встановити наскільки ефективно використовуються вони конкрет­ним суб'єктом господарювання.

Система фінансування інновацій розбудовується за такими принципами:

• чітка цільова орієнтація системи, тобто забезпечення нею швидкого, широкого й ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень;

• логічність, обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, які при цьому використовуються;

• наявність багатьох і різних джерел (багатоканальність) фінансу­ вання;

• комплексність системи, тобто можливість охоплення широкого кола технічних і технологічних нововведень та напрямів їхньо­ го практичного використання;

• адаптивність і гнучкість, що передбачає постійну спрямова­ ність усієї системи й окремих її елементів на умови динаміч­ них змін зовнішнього середовища для підтримки максималь­ ної ефективності.

Раціональна система фінансування завжди націлена на зростан­ня обсягу й підвищення ефективності використання фінансових ре­сурсів. Зростання фінансової віддачі —це важливий узагальнений показник, на основі якого оцінюється дієвість проведеної фінансової політики й кінцеві результати практичної роботи.

В умовах ринкових відносин система фінансування науково-тех­нічної й інноваційної діяльності виступає як складовий елемент фі­нансової політики держави Ця система має забезпечити вирішення наступних важливих завдань:

• створення необхідних передумов для швидкого й ефективно­ го впровадження науково-технічних новинок в усі сфери народногосподарського комплексу країни, забезпечення її структурно-інноваційної перебудови;

• збереження й розвиток науково-технічного потенціалу краї­ ни, насамперед з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• створення необхідних матеріальних умов для збереження кадрового потенціалу науки і техніки, попередження «втечі мізків».

Фінансова політика може бути успішною за наявності відповід­ного фінансового механізму її реалізації, тобто певних методів і ва­желів впливу на різні сторони діяльності суспільства. Виходячи з цього, фінансовий механізм науково-технічної й інноваційної діяль­ності — це сукупність методів фінансового впливу на дані сфери діяльності й система фінансових індикаторів та фінансових інстру­ментів, які дають змогу оцінити цей вплив.

Сутність фінансового регулювання полягає в тому, що за до­помогою фінансових інструментів встановлюються певні пропор­ції розподілу доходів юридичних і фізичних осіб, які впливають на забезпеченість останніх фінансовими ресурсами. Тим самим визначаються їхні фінансові можливості. У цьому плані фінансо­ве регулювання тісно пов'язане з фінансовим забезпеченням, виз­начаючи насамперед рівень самофінансування. Воно вибудовує відповідну систему економічних інтересів: можна стимулювати одних суб'єктів (чи певні сфери діяльності) й стримувати інших. При цьому слід зазначити, що фінансовий вплив є однією з най­дієвіших форм, оскільки здійснюється через доходи юридичних і фізичних осіб.

Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансо­вих інструментів, якими виступають елементи розподільних від­носин. Одні з них діють у процесі вилучення частини доходів — податків і внесків у цільові та корпоративні фонди. Це інструменти первинного впливу. Другі, навпаки, впливають шляхом збільшен­ня доходів — банківські позики й бюджетні субсидії. Це інстру­менти вторинного впливу. При цьому дія фінансових інструмен­тів може мати як загальний для всіх суб'єктів характер, на основі єдиного рівня оподаткування, кредитування й фінансування, так і селективний — на основі диференційованого підходу. Переважає селективний, бо саме він є основою забезпечення збалансування інтересів і суперечностей у суспільстві. Саме він є основною фор­мою здійснення фінансової політики, визначальним елементом якої є питання «кого підтримувати?» Звідси виникає проблема спрямованості дії фінансового механізму. Стратегічне його приз­начення — створення такої системи відносин та інтересів, яка б не допускала виникнення проблем або ж зводила їх до несуттєво­го рівня.

Елементами цієї системи, яка взаємодіє з суб'єктами інноваціної діяльності, виступають:

• сукупність джерел надходження фінансових ресурсів;

• механізм акумуляції надходження фінансових ресурсів та її вкладання в інвестиційні проекти й цільові програми;

• механізм контролю за інвестиціями, який включає систему обо-| роту й оцінки ефективності використання власного й запозиче ного капіталу.

Система фінансового контролю має забезпечити:

• збалансованість між потребою у фінансових ресурсах і реальними можливостями їх отримання з одного чи декількох каналів;

• своєчасність і повноту виконання фінансових зобов'язань підприємств перед державним і місцевими бюджетами;

• раціональність витрат матеріальних цінностей і грошових кош­ тів організації;

• вирішення інших завдань, які випливають із практики економіч­ них відносин із замовниками, контрагентами та постачальниками.

Система фінансування інноваційних процесів і діяльності складається з джерел фінансових ресурсів і організаційних форм, через які здійснюється реалізація коштів.

Для фінансування інноваційної діяльності використовуються наступні основні джерела фінансових ресурсів:

• бюджетні асигнування, які виділяються на загальнодержавному й місцевому рівнях;

• кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування науко­ во-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, які утворюють­ ся підприємствами, регіональними органами управління, інши­ ми організаційними структурами;

• власні ресурси підприємств (промислові інвестиції із прибутку й у складі витрат виробництва);

• фінансові ресурси різних типів комерційних структур (інвести­ ційних компаній, комерційних банків, страхових об'єднань, холдингових фінансово-промислових груп тощо;

• кредитні ресурси спеціально уповноважених державою інвести­ ційних установ (банків);

• іноземні інвестиції промислових та комерційних фірм і компаній;

• ресурси національних і зарубіжних наукових фондів, інновацій­ них, венчурних фондів;

• приватні накопичення фізичних осіб.

Існуючі джерела фінансування класифікуються залежно від тих чи інших ознак або характеристик.

За відношенням до власності джерела фінансування поділяють­ся на власні, залучені й позикові.

За видами власності джерела фінансування поділяються на:

• державні інвестиційні ресурси (бюджетні кошти й кошти поза­ бюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій та інші основні й оборотні фонди, майно державної власності й ін.):

• інвестиційні, у т. ч. фінансові ресурси господарських суб'єктів комерційного й некомерційного характеру, суспільних об'єд­ нань, фізичних осіб, зокрема іноземних інвесторів. Ці інвести­ ційні ресурси включають власні й залучені кошти підприємств, а також колективних інвесторів, у т. ч. інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсій­ них фондів, страхових компаній тощо;

• інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організа­ ції, інституціональні інвестори, банки та кредитні установи).

Джерела фінансування поділяються також за рівнями власників. На рівні держави і регіонів джерелами фінансування інновацій­ них програм є:

• власні кошти бюджетів та позабюджетних фондів;

• залучені кошти державної кредитно-банківської та страхової систем;

• позикові кошти у вигляді державних міжнародних запозичень (зовнішній борг держави), державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик (внутрішній борг держави).

Нарівні організації джерелами фінансування інноваційних програм є:

• власні кошти (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основ­ них і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.):

• залучені кошти, у т. ч. внески й пожертвування, кошти, отрима­ ні від продажу акцій та ін.;

• позикові кошти у вигляді бюджетних, банківських і комерційних кредитів (на відсотковій і безвідсотковій зворотній та безоплатній основі).

Нарівні інноваційної програми джерела фінансування поділяються на:

• кошти бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів:

• кошти суб'єктів господарювання — вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів;

• іноземні інвестиції у різних формах.

Вибір джерел фінансових ресурсів, порядок їх залучення для науково-технічної і інноваційної діяльності безпосередньо пов'яза­ний з існуючим у країні організаційно-фінансовим механізмом їхнього використання.