3. Етнокультурна специфіка Бойкіщини.

Відомі бойки: Іван Франко, мати Т.Шевченка із Сколівщини, астроном і медик Юрій Котермак (Дрогобич), Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Яцик (з Верхнього Синевідська) вважався найбагатшим українцем у світі.

Праця І.Любіч-Червінського “Okolica Za-Dniestrska między Stryjem i Łomnicą” (1811 р.). Тлумачив назву «бойко» як «лінивий віл». Важливе зауваження автора, що основний контингент населення – нащадки колишніх горян, котрі після припинення татаро-турецьких нападів з кінця XVII ст. зійшли з гір і зайняли більш рівнинні незаселені місця. Доходить цього висновку на основі розповідей самих селян про походження їхніх дідів і батьків з гір, а також збережених господарських традицій: велика увага до культивування вівса і переважне вживання вівсяного хліба, розведення великої рогатої худоби і пильне оберігання «звичаїв своїх батьків».

І.Вагилевич ідентифікував бойків з бойями – войовничими кельтськими племенами, які пристали до українців і асимілювалися, але зберегли свою азійську вдачу. Я.Головацький виступив автором теорії власне українського походження бойків. Значні відомості етнографічного характеру про бойків подав чеський дослідник П.Й.Шафарик. Значної уваги студіям Карпатського реґіону приділяв В.Поль. Він безпідставно виділяв тухольців в окрему етнографічну групу.

В останню третину ХІХ століття етнографічні дослідження взагалі і стосовно Бойківщини набули наукового змісту. Українське населення Карпатського регіону І.Коперніцький розрізняв за особливостями матеріальної культури, виділивши 5 етнографічних груп: лемки, полонинці, бойки, тухольці та гуцули.

У 1884 р. літня студентська мандрівка за участю І.Франка побувала в ряді населених пунктів центральної частини Бойківщини, зокрема в Бориславі, Уричі, Підгородцях, Корчині, Верхньому і Нижньому Синьовидних, Бубнищі. Цікаа розвідка О.Франко «Карпатські бойки і їх родинне життя».

Відмінності матеріальної і духовної культури бойків І.Франко пояснював не причинами якогось племінного характеру, як це трактували іноземні автори, а наслідком природного середовища і умов розвитку. Він відзначав, що глибоко в горах найкраще збереглися давні форми життя. Заперечував вигадки про «дикість», вроджену інтелектуальну відсталість бойків, їх вороже ставлення до школи, цивілізації. Матеріали з Бойківщини включив Франко і до своєї збірки «Людові вірування на Підгір'ї».

Матеріали, записані на Бойківщині, за обсягом займають третє місце серед записів В.Гнатюка після рідного йому Поділля і Закарпаття. Писав, що на Поділлі переважають борошняні і бобові страви, в гуцулів найбільш поширеним є куліш, у бойків – картопля.

Автором низки праць про бойкі є В.Охримович («Про родову спільність в Скільських горах» і «Жіноча доля в Скільських горах», «Знадоби до пізнання народних звичаїв та поглядів правних”, „Про останки первісного комунізму у бойків-верховинців у Скільськім і Долинськім судовім повіті»).

Музей „Бойківщина” діяв у 30-х рр. ХХ ст. У ньому активно працював лікар В.Кобільник «Матеріальна культура села Жукотина Турчанського повіту».

Бойківський говір входить до карпатських говорів південно-західної групи українських діалектів. У ньому збереглося багато архаїзмів. Особливо вели­ка кількість їх в тому, що стосується побуту (наприклад: утираник – рушник, шат'а – одяг, чи'л'адина – людина, жалива – кропива, дот'амл'у – пригадаю).

Щодо антропологічної характеристики бойків, то вони близькі до українців Верхнього Подністров'я, Наддніпрянщини (зокрема, Лівобережжя і особливо полтавчан), Полісся, Волині, Посяння, а також до частини словаків, хорватів, північних сербів.

Основне заняття бойків – землеробство і тваринництво. Допо­міжне – городництво і садівництво, менше збиральництво, бджіль­ництво, мисливство і рибальство. З ремесел колись найбільше були поширені лимарство (виготовлення упряжі), гончарство, виготов­лення одягу, лозо- і кореноплетіння, теслярство, бондарство.

Традиційним на Бойківщині було добування солі. Виварюванням солі займались як окремі селяни, так і харчові підприємства. Зараз в Долині та Болехові (Музей „Бойківщина” у Долині). Існувало гутне виробництво. Розвиток ковальства. Зараз збереглася біля села Ангелів Рожнятівського району доменна піч, в якій ще у XVIII ст. виплавляли залізо.

Одяг: білі домоткані сорочки, спідниці, які прикрашалися вишивкою або вибійкою (жі­ночі спідниці – мальованки (М.Зубрицький „Автобіографія”)), сірі безрукавки, оздоблені шнуровими петлями, пишно оздоблені прямоспинні кожухи. Спідниця зшита з чотирьох полотнищ, у поясі зібрана в збірку (“збиранина”). Розріз на спідниці справа, зав’язується двома шнурками (“фрумбії”, “ощінки”). Спідниця була плісирована (“ряшена”), внизу оздоблена каймою (“снурками”) білого, синього, червоного кольору.

Заміжні жінки накривали голову очіпком ("чіпцем"), а поверх його пов'язували хустку. Волосся не заплі­тали, а завивали в клубок. Дівчата заплітали волосся у дві коси, які спадали на плечі і пов'язували лише білою хусткою. Чоловіки но­сили солом'яні або фетрові капелюхи. Взимку носили баранячі шапки.

Основне традиційне взуття бойків – шкіряні тупоносі постоли ("ходаки"). Заможніші мали на зиму шкіряні чоботи ("чижми"). В дорогу брали шкіряні через плече торби "ташки").

У харчуванні бойків переважала рослинна їжа, менше мо­лочна, грибна, рибна і по святах - м'ясна. Найпоширенішими стравами були мучні (вівсяний кисіль, вареники, галушки, тісто), каші з ячмінних і вівсяних круп ("пенцак"), бобові (горох, квасоля, біб). З овочів у харчовому раціоні переважала картопля. Також пекли прісний хліб із вівсяного або пшеничного борошна, домішуючи варену картоплю.

У весільній обрядовості бойків обов’язковим атрибутом їжі були мед, молоко, яйця, печена курка. Після вінчання або перед тим, як молодий забирав до себе молоду, мати годувала її медом, щоб їхнє життя було солодким, та щоб любили одне одного. Молодих також поїли молоком, поскільки згідно з народним повір’ям – це мало забезпечити любов молодих. Обрядове споживання печеної курки і варених яєць були найбільш поширені в центральній і західній частинах Бойківщини. У карпатських селах молодих годували вареними яйцями, розрізаними навпіл, що символізувало єдність молодих, або готували яєчню.

Традиції обрядової етики. Поганим тоном вважалось багато, лакомо їсти, тому будучи в гостях, треба було останнім починати і першим закінчувати їсти. В усіх гірських селах внаслідок цього правила на весіллях існував звичай весь час припрошувати гостей до їжі, тому гості, з’ївши ложку-другу страви, чекали, щоб їх просили.

Житлове будівництво. Бойківські села найчастіше розміщені в один ряд, в долинах уздовж річок чи потоків. У східній Бойківщині села переважно були скуп­чені вздовж течії рік Мізуньки, Свічі, Чечви, Лімниці. Не використовували дерев, повалених вітром, вдарених блискавкою, сухих, а також із різними природними аномаліями. Нещасливими вважалися місця, де сталося каліцтво, несподівана смерть, стежки, роздоріжжя.

Крім традиційних двокамерних і трикамерних жител, тут був поширений однорядний житлово-господарський комплекс "довга хата" з високим солом'яним чи ґонтовим дахом (іноді дах був у два рази вищий за стіни). В Старосамбірському, Самбірському, Дрогобицькому районах шви між вінцями у таких будівлях змащували глиною і забілювали. Нерідко білили всю поверхню стін, чи тільки житлового приміщення. При використанні деревини гіршої якості, стіни “виправляли” глиною-соломою. Ще в минулому столітті на Бойківщині переважали курні хати. Стіни два рази на рік, перед святами, обмітали від кіптяви і мили. На окремі свята хату прикра­шали гіллям, віночками з барвінку. Як правило, у передній стіні знаходились 2-3 невеликих (30/40 см) вікна.

З другої половини XIX ст. до початку XX ст. перебудовувалось курне жит­ло у напівкурне, тобто до курної печі прибудовували димовідвід до сіней. В результаті у хаті з'явилася дерев'яна підлога, обмазані й побілені стіни, збільшились вікна. Для церкви вибирали місце на горбі (у м. Дрогобич).

Сім’я: На Бойківщині “коли самостійна ґаздиня-вдовиця прийме на свій ґрунт чоловіка (звичайно, молодшого від себе), то звичайно дає сама собі з ним раду, вона старшує над ним, і, як треба, б'є його, і вона завідує ґаздівством (дає розвід), а він так робить, єкби слуга” (Охрімович). Характерно також, що “коли парубок ожениться з дівчиною, то кажуть, що він “узяв єї”, а про неї кажуть, що “віддала ся”. Коли ж парубок ожениться з вдовою, тоді кажуть про него, що він “пристав до неї”; єї уважають ґаздинею. В таких случаях звичайно муж дістає прозвище по своїй жоні”.

Під час весілля при повторному одруженні вдови весільний обряд зводився до мінімуму. Вважали, що “кожда женщина може і по кілька разів в житю вінчатися; однак тілько один раз може своє весілє обходити, бо тільки один раз вона стає з дівчини жоною”.

Отже, Бойківщина виділяється від інших етнографічних районів своєю етнокультурною специфікою. Зокрема для бойків характерний домотканий одяг неяскравих кольорів. Щодо традиційного харчування, то переважають страви з картоплі. Унікальним є дерев’яне будівництво Бойківщини.