8

Лекція 4

Бойківщина як історико-етнографічний район

1. Територіальні межі.

2. Походження назви «бойко».

3. Етнокультурна специфіка Бойківщини.

Література:

Білоус В. Етнографічне дослідження на західноукраїнських землях у третій чверті ХІХ ст. – Львів, 2000.

Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ ст. – К., 1976.

Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1983. – 304 с.

Бойківщина: монографічний збірник матеріалів про Бойківщину з географії, історії, етнографії і побуту / Під ред. М.Утриска. – Філадельфія – Нью-Йорк: НТШ, Український архів, 1980. – Т.XXXIV. – 521 с.

Данилюк А. Народна архітектура Бойківщини. Житлове будівництво. – Львів: НВФ “Українські технології”, 2004. – 168 с.

Кирчів Р. Етнографічне дослідження Бойківщини. – К.: Наукова думка, 1978. – 173 с.

Прикарпаття: спадщина віків. – Івано-Франківськ, 2006.

Франко І. Етнографічна експелиція на Бойківщину // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К.: Наукова думка, 1982. – Т. 36. – С. 68–99.

1. Територіальні межі.

Бойки заселяють обидва узбіччя середніх Карпат, тобто це гірські і передгірські жителі. За адміністративним поділом до Бойківщини належить північно-західна частина Рожнятівського, більшість сіл Долинського районів, на Львівщині – Сокальський, Турківський, південна смуга Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшість сіл Старосамбірського районів, у Закарпатській області – це північна частина Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райо­ни.

Праця І.Любіч-Червінського “Okolica Za-Dniestrska między Stryjem i Łomnicą” (1811 р.). Автор окреслює територію Бойківщини – східна частина Долинського, майже весь Калуський і частково південно-західна сторона Галицького районів Івано-Франківської області. З етнографічного погляду зазначена територія становить північно-східну частину Бойківщини.

Точаться дискусії щодо приналежності до Бойківщини м. Калуш. На території Бойківщини проживає до 400 тис. осіб³.

Середня кількість мешканців в одному селі становить 1284 особи. Найдавніші поселення Бойківщини: Болехів (1371 р.), Гошів (1389 р.), Витвиця (1397 р.), Надіїв (1399 рік), Перегінськ (1401 рік), Рожнятів (1475 р.), Сваричів (1487 р.).

2. Походження назви «бойко».

На Лівобережній Україні, приблизно в трикутнику Переяслав-Хмельницький – Білопілля – Полтава, помічено групу географічних назв, до складу яких входить компонент Бойк-. Це села Бойківка, або Бойківська Слобідка в колишньому Золотоніському повіті, х. Бойків (Іванів Бойків у XVIII ст.) в районі Полтави, поселення Бойківський у Кременчуцькому повіті, Бойкове. Є тут і Бойкова могила, і Бойків став.

Аналогічні назви зустрічаються і на Правобережжі; наприклад, х. Бойка, або Бойків, занотовано на Бердичівщині, села Бойки – в колишніх Вінницькому повіті, Бойків – на Херсонщині. Є вони і у Таврії і навіть у Криму. Про деякі з них, наприклад, про гору Бойка поблизу с. Соколиного (Крим) і х. Бойків (Іванів Бойків), відомо, що вони походять від прізвищ.

Прізвище Бойко на Україні належить до дуже поширених. Багато таких прізвищ носять козаки армії Богдана Хмельницького. Це прізвище, очевидно, давнє, бо ще 1410 р. якийсь Бойко жив у Києві. Є такі прізвища на Закарпатті. У XVII ст. воно відоме в Білорусії, а ще в XIV ст. навіть у Сербії. Шляхетський герб Бойча у Польщі відомий з 1390 р. Багато похідних: Бойченко, Бойкало, Бойків, Бойкович, Бойкевич, Бойчешок, Бойчик. На Лівобережну Україну бойки зайшли, мабуть, ще в XIV ст., коли князь Вітовт, готуючись до битви з ордою хана Едигея, яка відбулася 1399 р. на Ворсклі, набирав жителів Підкарпаття для зміцнення східних рубежів своєї держави.

Грецький імператор Костянтин Багрянородний, який жив у X ст., писав, що на кордоні Білої Хорватії, на яку нападають печеніги, з Білою Сербією, є місце, яке називається Бойки.

Я. Головацький пише, що назва бойків згадується під час переселення сербів із Підкарпаття на Балкани, тобто біля 638 р.

Версії походження назви:

1) від слова „боє”, як лемки – від слова „лем”.

2) від племені бойів, як називалися кельти, що жили протягом III—І ст. до нашої ери в межах сучасної Австрії, Південної Німеччини, Північно-Східної Італії, Чехословаччини, Угорщини (Паннонії) та ін. В І ст. н. є. одна частина їх була витіснена на Балкани, інша була зроманізована або винищена фракійцями. У І ст. до нашої ери згадується Бойська пустеля, що знаходилась у басейні Тиси.

3) Назву пов'язують, зокрема, із Поль­ським словом ^ибояк" – віл, аналогічно з румунським словом "бої" (віл), посилаючись на поширене у минулому заняття бойків – випас волів і торгівлю ними.

4) від антропоніма "Бойко", утвореного від праслов'янської форми імені Бой. Ця назва могла виникнути від скорочення праслов'янських складних імен Боймир, Бойслав та інші.

Самі бойки в минулому неохоче вживали цю назву, вважаючи її глузливою. Деякі нази­вають себе "верховинцями", інші - "русинами" або "українцями", а в околицях Сколе і Сморжа - "тухольцями". На Закарпатті назва "бойки" майже не поширена.