Фінансування інноваційних процесів

Ефективність підприємницької діяльності будь–якої фірми великою мірою залежить від організації інноваційної діяльності. До цього спонукає конкурентна боротьба за ринок збуту своєї продукції і необхідність забезпечення виробництва конкурентноздатної продукції.

А в умовах, коли необхідно інтенсифікувати інноваційну діяльність в країні, виникає потреба в побудові і запровадженні на державному рівні ефективного механізму її фінансування.

Інноваційною діяльністю в Україні, виходячи із вимог ринку, займаються як підприємства інноваційної сфери, так і всі інші; підприємства, що впроваджують нову техніку, технології, вирішують проблеми комплексної механізації та автоматизації, займаються іншими організаційно–управлінськими та інфраструктурними нововведеннями, оскільки інновації — категорія не і тільки науково–технічної, але і всілякої підприємницької діяльності. Тому основний принцип побудови механізму фінансування інноваційних процесів полягає в тому. щоб забезпечити величину прибутку на капітал у кожному виді діяльності не меншу, ніж в цілому по Україні.

Отже, стратегія фінансування інноваційної діяльності випливає із загальної стратегії розвитку народного господарства країни в цілому, одночасно вони взаємно впливають одна на одну і взаємно залежать між собою.

Тому стратегія фінансування повинна формуватися виходячи з перспективи розвитку інноваційної діяльності підприємства і сприяти досягненню стабільної прибутковості його діяльності.

Система фінансування інноваційної діяльності, як складова частина державної інноваційної політики, повинна забезпечити рішення наступних завдань:

1. Забезпечення необхідних умов для швидкого та ефективного впровадження технічних новинок в усіх ланках народно-господарського комплексу держави, удосконалення виробництва і структурно–технологічної перебудови.

2. Збереження і розвиток стратегічного науково–технічного потенціалу в пріоритетних напрямах розвитку.

3. Створення необхідних соціально–економічних умов для збереження потенціалу наукових і технічних кадрів і таким чином недопущення еміграції висококваліфікованих спеціалістів науки і техніки за межі країни. Для реалізації цих завдань необхідно вирішити цілий ряд питань, а саме:

– провести аналіз структури джерел коштів і механізму фінансування інноваційної діяльності підприємств усіх форм власності з метою встановлення рівня забезпеченості поставлених державою завдань відповідними фінансовими ресурсами;

– визначити механізм державної підтримки підприємств та забезпечення виконання окремих науково–технічних програм через різні фінансові джерела;

– визначити ефективність стимулюючої системи, спрямованої на збільшення коштів фінансування інноваційної діяльності з різних позабюджетних джерел.

На основі результатів аналізу необхідно розробити рекомендації щодо вдосконалення системи і механізму фінансування систем економічного стимулювання їх функціонування в умовах ринкових відносин з метою оптимального пристосування цих систем до динамічних умов життя. Виконувати такі дослідження необхідно в рамках як окремого підприємства, так і окремого регіону, галузі, країни в цілому.

При висвітленні цієї проблеми необхідно виходити з того, що інновації в усіх сферах діяльності вимагають фінансових вкладень. Причому найефективнішими є такі фінансові вкладення, які забезпечують підприємцям надмонопольні прибутки, що досягаються за рахунок інноваційної діяльності. Тому попит на інновації завжди існує, але він обмежується фінансовими можливостями. І тепер в Україні спостерігається такий стан: інновації необхідно розробляти, впроваджувати в практику, але не вистачає інвес­тицій, інвесторів з наявними фінансовими ресурсами. Це і є причиною того, що Україна зі своєю відсталою технікою і технологією уже тривалий час не може вийти на перспективні передові рубежі.

Система фінансування науково–технічної діяльності підприємств до 1991 року ґрунтувалася в основному на бюджетному фінансуванні та галузевих централізованих фондах освоєння нової техніки, який формувався за рахунок відрахувань окремих підприємств від планової виробничої собівартості виготовленої продукції.

З цього фонду фінансування здійснювалися витрати на проектування, конструювання, технологічну підготовку виробництва, створення нового обладнання, матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих виробів, інструментів та пристосувань; витрати на випробування дослідних зразків тощо. За кошти фонду можна було повертати одноразові додатково необхідні витрати на підвищення якості, збільшення терміну експлуатації та надійності нового обладнання; підвищені витрати першого року виробництва нової техніки до початку серійного виготовлення (по виробах, що виготовлялися в країні вперше).

Але обсяг робіт, що фінансувалися за рахунок цього фонду, дуже обмежений. У більшості фінансування діяльності науково–дослідних інститутів і конструкторських бюро здійснювалось за рахунок прямих відрахувань на проведення науково–дослідних і конструкторських робіт, що включалися в собівартість продукції підприємств галузі і в загальних витратах для проведення цих робіт становили до 30%.

Пізніше було створено Єдиний фонд розвитку науки і техніки (ЄФРНТ) за рахунок відрахувань від прибутку підприємств та організацій згідно з нормативом, що встановлювався відповідно до плану.

При перевиконанні плану прибутку відрахування збільшувалися, при невиконанні — навпаки. Таким чином здійснювався фінансовий вплив на ефективність підприємницької діяльності. Крім того, створювався фонд матеріального заохочення для преміювання працівників НДІ (науково–дослідних інститутів) і КБ (конструкторських бюро) за створення і освоєння нової техніки.

Величина цього фонду визначалася залежно від суми отриманого економічного ефекту. Крім вказаного фонду, утворювався також фонд соціально–культурних заходів та житлового будівництва.

Однак досвід госпрозрахункової системи не забезпечував підвищення інноваційної активності підприємств.

Другим джерелом фінансування інноваційної діяльності став фонд розвитку підприємства (ФРП), який формувався за нормативами від величини отриманого прибутку, амортизаційних відрахувань, коштів від реалізації вибулих основних фондів тощо.

Ці два фонди відрізнялися між собою досить умовно, оскільки в основному використовувалися для фінансування однакових за характером та змістом витрат, і з 1985–1987 рр. почав утворюватися об’єднаний Єдиний фонд розвитку виробництва, науки і техніки (ЄФРВНТ). Таким чином, науково–технічну діяльність знову поглинула поточна виробнича діяльність і це посилило кризу в інноваційній сфері. За ринкових умов об’єктом фінансування стала не науково–технічна, а інноваційна діяльність, яка за економічним змістом значно ширша.

Законом України «Про інноваційну діяльність» передбачені такі види фінансової підтримки інноваційної діяльності:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово–кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».

Джерелами фінансування інноваційної діяльності можуть бути бюджетні кошти (державного та місцевого рівнів), іноземні інвестиції, власні кошти підприємств, а також кредитні ресурси, що відображено на схемі (рис. 1).

Рис. 1. Джерела фінансування інноваційної діяльності.

Порядок фінансування та конкретні джерела, що використовуються, в першу чергу залежать від типу інновацій, типу підприємств та країни розташування підприємства.

Починаючи, з 2003 року для здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності створює спеціалізовані державні небанківські інноваційні фінансово–кредитні установи. Державна інноваційна фінансово–кредитна установа підпорядковується спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності і діє на основі Положення (Статуту), що затверджується Кабінетом Міністрів України. Кошти Державної інноваційної фінансово–кредитної установи формуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово–господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України. Порядок надання коштів Державною інноваційною фінансово–кредитною установою суб’єктам інноваційної діяльності визначено Законом України «Про інноваційну діяльність» та відповідним Положенням.

В більшості країн світу основними джерелами інноваційної діяльності є бюджетні кошти, і вони лімітуються у законодавчому порядку. Так, конституцією Японії встановлено, що бюджетні кошти, які виділяються на розвиток фундаментальних досліджень, повинні становити не менше 3% валового національного доходу.

В умовах економіки України в даний перехідний період через бюджетну кризу розраховувати на значне бюджетне фінансування інноваційної діяльності неможливо, і воно не забезпечує необхідного розвитку науково–технічного прогресу в народному господарстві.

Загальний обсяг фінансування науково–технічних робіт в 1997 р. в Україні склав 1318,6 млн. грн. проти 943,6 млн. грн. в 1996 р. та 652,0 млн. грн. в 1995 році (в діючих цінах). За рахунок держбюджету профінансовано робіт в 1997 р. на 466,9 млн. грн. тобто 35,4%, тоді як у 1996 р. – 39,9%, в 1995 р. – 37,6%.

У першому кварталі 1998 р. загальний обсяг фінансування наукових досліджень і розробок складав 241,2 млн. грн. у тому числі за рахунок держбюджету — 93,3 млн. грн. або 38,7% (табл. 7.1).

Як бюджетний дефіцит, так і криза неплатежів у промисловості обмежують фінансування інновацій. Також через високі банківські ставки для цих цілей мало використовується банківський кредит.

Тому для більшості українських підприємств основним джерелом стимулювання нововведень на регіональному рівні є Державний інноваційний фонд та іноземні інвестиції — гранти, пайові внески іноземних інвесторів, участь у міжнародних інвестиційних програмах з пріоритетних напрямів розвитку.

Державний інноваційний фонд та його 27 регіональних відділень було створено у 1992 році згідно з Постановою Кабінету Міністрів України на виконання Закону „Про основи державної політики у сфері науки і науково–технічної діяльності”.

Схема формування і використання Державного інноваційно­го фонду України наведена на рис. 2.

Формування та використання коштів Державного інноваційного фонду з 2000 року здійснюється на підставі Постанов КМ №654 від 13.04.2000 «Про затвердження порядку формування та використання коштів Державного інноваційного фонду».

Згідно з пунктом 2 даної постанови кошти Державного інноваційного фонду формуються за рахунок бюджетних і позабюджетних надходжень.

Бюджетними надходженнями є кошти від установленого законодавством збору до Державного інноваційного фонду та частина коштів, які виділяються державою для підтримки науково–технічної діяльності. Ці кошти входять до складу доходів та видатків Державного бюджету України.

Позабюджетними надходженнями є кошти повернутих Державному інноваційному фонду та його регіональним відділенням виконавцями інноваційних проектів позик, фінансових інвестицій, лізингових платежів, надходжень від реалізації договорів про спільну діяльність, а також добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, інших надходжень, що не суперечить законодавству.

Бюджетні та позабюджетні надходження до Державного інноваційного фонду і його регіональних відділень зараховуються відповідно на балансові рахунки Державного казначейства та позабюджетні рахунки Державного інноваційного фонду і його регіональних відділень, які відкриті в установах Національного банку та банків, уповноважених Кабінетом Міністрів України і Національним банком здійснювати обслуговування коштів Державного бюджету і Державного фонду. Зарахування надходжень, а також облік видатків Фонду проводиться згідно з «Порядком обліку доходів та видатків Державного інноваційного фонду», затвердженим Мінфіном, Міннауки разом з Національним банком.

Кошти інноваційного фонду зберігаються на окремих рахун­ках і вилученню не підлягають. Головним розпорядником цих коштів є Державний інноваційний фонд; використовуються виключно за цільовим призначенням — для фінансового забезпечення заходів щодо впровадження науково–технічних розробок і нових технологій, освоєння нових видів продукції відповідно до загальнодержавних, галузевих, регіональних інноваційних пріоритетів та результатів державних науково–технічних програм.

Забезпечення цих заходів у сфері інноваційної діяльності здійснюється Державним інноваційним фондом шляхом фінансування інноваційних проектів та їх супроводження.

Бюджетні надходження розподіляються Державним інноваційним фондом централізовано для забезпечення фінансування інноваційних проектів кожного з регіонів у розмірі не менш як 70 відсотків загального обсягу надходжень від збору до фонду у відповідному регіоні.

Відбір інноваційних проектів здійснюється Державним інноваційним фондом і його регіональними відділеннями на конкурсних засадах відповідно до загальнодержавних, галузевих, регіональних інноваційних пріоритетів та результатів державних науково–технічних програм і відповідно до законодавства проведення державної науково–технічної та іншої експертизи, фінансового аналізу проектів, маркетингових досліджень.

На основі результатів відбору, експертизи і аналізу здійснюється фінансування інноваційних проектів за умови забезпечення відповідно до законодавства зобов’язаних щодо повернення підприємствами — виконавцями проектів коштів Державному інноваційному фонду шляхом укладання договорів застави майна, поруки, страхування тощо як з підприємствами–виконавцями проектів, так і з третіми особами.

Фінансування інноваційних проектів здійснюється регіональними відділеннями Державного інноваційного фонду через установи уповноважених банків шляхом надання позики, фінансової інвестиції, лізингу або на підставі договору про спільну діяльність. Конкретний механізм фінансування інноваційного проекту визначається Державним інноваційним фондом з метою забезпечення ефективного використання виділених коштів.

Термін та порядок повернення коштів за конкретним інноваційним проектом визначаються в установленому порядку залежать від особливостей інноваційного проекту, періоду його окупності.

Кошти, що надаються підприємствам–виконавцям інноваційних проектів, обліковуються в установах уповноважених банків на окремих рахунках. Рахунки відкриваються підприємствам–виконавцям проектів за поданням регіональних відділень Державного інноваційного фонду.

Державний інноваційний фонд і його регіональні відділення організують в установленому порядку супроводження інноваційних проектів із залученням установ уповноважених банків, які обслуговують підприємства–виконавців проектів, аудиторських, юридичних фірм та інших організацій на підставі укладених з ними договорів.

Супроводження інноваційних проектів включає проведення поточної та додаткової експертизи, маркетингових досліджень тощо, а також організацію контролю за цільовим використанням коштів та своєчасним їх поверненням підприємствами–виконавцями. Оплата супроводження інноваційних проектів включається до кошторисів витрат проектів. При неможливості повернення підприємствами–виконавцями інноваційних проектів наданих їм коштів Державний інноваційний фонд у окремих випадках готує пропозиції для прийняття рішення щодо погашення заборгованості підприємств згідно з порядком, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Головним завданням фонду є фінансова підтримка інноваційної діяльності підприємств, регіональних програм, «ноу–хау», розширення використання сучасної передової технології, освоєння виробництвом конкурентоспроможної продукції. При цьому послугами фонду можуть користуватися підприємства незалежно від форм власності, якщо вони пропонують інноваційні проекти, які є ефективними і перспективними для освоєння.

Крім Державного інноваційного фонду України, з метою державної підтримки інноваційної діяльності на підприємствах, що знаходяться в галузевому підпорядкуванні, створюються спеціальні фонди позабюджетних коштів у міністерствах, відомствах, концернах для фінансування галузевих і міжгалузевих науково–дослідних робіт, а також заходів, пов’язаних з освоєнням нових технологій, і виробництва нових видів продукції. Ці фонди називаються позабюджетними галузевими інноваційними фондами. Вони разом із Державним інноваційним фондом покликані сприяти розвитку інноваційної діяльності в Україні.

Види фінансування повністю залежать від джерел фінансування, тобто від того як фінансуються інноваційні процеси — за рахунок власних чи позичених коштів (кредитів). В усіх випадках вони повинні забезпечити повернення витрат і певний рівень прибутковості.

Лізингове фінансування є особливим видом кредитування, при якому після закінчення строку договору і виплати відповідних платежів лізингоодержувач має право викупити обладнання за заздалегідь обумовленою вартістю.

Лізинг (англ. leasing) — особливий вид оренди рухомого і нерухомого майна виробничого призначення на підставі відповідного договору між орендодавцем (лессор) і орендарем (лізер). Об’єктами лізингу найчастіше є машини, обладнання, транспортні засоби, споруди виробничого призначення. Є два види лізингу: фінансовий і оперативний. Суть фінансового лізингу викладено вище; при оперативному лізингу орендні платежі не йдуть у залік майбутньої покупки.

Лізингові відносини виникли в 50–ті роки у США і нині оержали широке застосування, набули міжнародного характеру. Питома вага лізингу у промислових інвестиціях окремих європейських країн досягла 15–18%. У західноєвропейських країнах близько 70% лізингу рухомого майна припадає на машини, обладнання і транспортні засоби. У США частка лізингу в загальних капітало­вкладеннях досягла 28%. В Японії щорічне зростання кількості лізингових контрактів становить 25–30%.

Загальна сума експортних лізингових операцій країн з розвинутою економікою оцінюється щороку в 20 млн. дол. Розширення лізингу обґрунтовується взаємовигодою орендатора і орендодавця порівняно з традиційними формами плати інвестицій і реалізації продукції.

Орендатор одержує можливість використовувати дорогоцінну техніку власника засобів виробництва, не витрачаючи спочатку великих коштів, і сплачує лізингові платежі з прибутку, одержаного від експлуатації орендованого майна.

Лізинг допускає здійснення орендних платежі сировиною або продукцією, добутою чи виробленою за допомогою орендованого обладнання. Ця форма розрахунків особливо важлива для країн, в яких дефіцит вільноконвертованої валюти.

Лізингові відносини здійснюються на основі укладених угод між орендодавцем і орендатором, тобто укладанням лізингового контракту, на основі якого у тимчасове користування надаються об’єкти рухомого і нерухомого майна/мови угоди включають права і обов’язки сторін щодо збереження, використання, обслуговування, страхування власності, а також розрахунок величини і строки лізингових платежів, зобов’язання сторін щодо технічно­го обслуговування і експлуатації обладнання. Вказується період, протягом якого угода е може бути анульована в односторонньому порядку, за винятком окремо обумовлених випадків. Сплата лізингових платежів у встановлені строки і у відповідних обсягах є для орендатора обов’язковою.

Якщо орендоване обладнання втрачене або певних причин вийшло з ладу, орендатор повинен негайно вплатити орендодавцю суму, яка залишилася за контрактом, і залишкову вартість обладнання.

Договір фінансового лізингу передбачає, що після закінчення терміну оренди орендатор може вибрати такі варіанти подальших дій: викупити обладнання за заздалегідь обумовленою залишковою вартістю, укласти новий лізинговий контракт або повернути лізингодавцю орендоване майно. Право власності переходить до орендаря тільки після підписання контракту купівлі–продажу.

Страхування обладнання проводить орендар за свій рахунок на користь орендодавця. Окремо обумовлюються сума страховки, види ризику, страхові компанії.

Важливу роль у лізинговому контракті відіграють також фінансові гарантії, оскільки від них залежить величина загального комерційного ризику за угодою. Фінансовими гарантами можуть бути банк, державна організація і приватна корпорація.

Вартість лізингу включає плату за ресурси, лізингову марку і ризикову премію. Лізинговий контракт також враховує строк служби обладнання, період амортизації, цикл появи продуктивнішого або дешевшого аналога угоди, динаміку інформаційних процесів, кон’юнктуру ринку позичкових капіталів і тенденцію їх розвитку.

У лізинговому контракті беруть участь, підприємство–виробник обладнання, лізингова компанія і користувач обладнання.

Лізингові компанії можуть бути спеціалізовані, які мають справу з одним видом товару або товарами однієї групи стандартних видів, і універсальні, які передають в; оренду найрізноманітніші види машин і обладнання. Вони (лізингові компанії) діють на основі власних засобів і банківського кредиту, інколи виступають як філії, дочірні фірми промислових або торгових фірм, великих комерційних банків і страхових фірм.

Таким чином, лізингове фінансування сприяє швидшому впровадженню нової техніки у сферу виробництва, що є позитивним у процесі інноваційної діяльності.

Визначення суті інноваційного проекту подано у Постанові КМ № 654 (654–2000–II) від 13.04.2000 «Про порядок формування та використання коштів Державного інноваційного фонду».

Інноваційний проект — це комплекс взаємопов’язаних заходів інвестиційного характеру, спрямованих на комерційне застосування науково–технічних розробок, освоєння нових видів продукції, послуг, впровадження новітніх технологій. Проект оформлюється відповідно до вимог Державного інноваційного фонду у вигляді формалізованого опису і включає техніко–економічне обґрунтування та бізнес–план.

Інноваційна діяльність є складовою інвестиційної діяльності. В Законі України «Про інвестиційну діяльність» у ст. З записано: Інноваційна діяльність як одна із форм інвестиційної діяльності здійснюється з метою впровадження досягнень науково–технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:

– випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

– прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

– реалізацію довгострокових науково–технічних програм з великими строками окупності витрат;

– фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

– розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення спеціального і екологічного становища.

Інноваційний проект як об’єкт інвестування за своїм змістом повинен відповідати вимогам даного закону. Цей закон включає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України. Він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб’єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного співробітництва та інтеграції.

Цим законом визначаються права суб’єктів інвестиційної діяльності (ст.7), їх обов’язки (ст.8), регулюються відносини між ними (ст.9), джерела фінансування (ст.10), цілі і форми державного регулювання інвестиційної діяльності (ст.ст.11, 12).

Даним законом України «Про інвестиційну діяльність» регулюється порядок і зміст державної експертизи інвестицій. У ст. 15 «Державна експертиза інновацій» вказано:

1. Обов’язковій державній експертизі у повному обсязі підлягають інвестиційні програми та проекти будівництва, що здійснюються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій. Інвестиційні програми та проекти будівництва, що здійснюються за рахунок інших джерел фінансування, підлягають експертизі згідно з частиною першою статті 8 цього закону, де сказано, що інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний:

– подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;

– одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

– одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків та споруд, а також архітектурних вимог.

Державна експертиза (ст.15) інвестиційних програм і проектів будівництва виконується комплексно спеціалізованою державною організацією, яка утворюється і діє у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок проведення державної експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва визначається Кабінетом Міністрів України.

При необхідності експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватись експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України.

У статті 17 регулюється порядок ціноутворення в інвестиційній діяльності; у ст.18 — гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності. У ст.20 передбачається відповідальність суб’єктів інвестиційної діяльності.

При недодержанні договірних зобов’язань (ст.20) суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами.

Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а також відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов’язань, якщо інше не передбачено законом або договором.