Основні методи наукового пізнання

Метод — це сукупність правил поведінки та вимог до діяльності, сформульованих на основі знань про властивості об'єктивної дійсності.

Як підкреслював Гегель, не тільки результат дослідження, але й шлях, що веде до нього, повинен бути істинним. Метод — це, образ­но кажучи, ліхтар, який висвітлює шлях ідучому у пітьмі.

Існують різні типи класифікації методів, що у сукупності утво­рюють методологію, яка розуміється і як система принципів та спо­собів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, і як вчення про цю систему.

Зупинимося лише на одному, але важливому, розподілі усіх ме­тодів на дві великі групи — методів емпіричних та методів теоретич­них. Емпіричні методи не випливають з сутності об'єкту, а тому містять у собі багато суб'єктивних моментів. Але такою природа ем­піричних методів є тільки у тому разі, якщо вони не входять як необ­хідний момент у сферу дії системи методів теоретичних, що побудо­вані на єдності предмета та методу. Оскільки теоретичні методи ви­ступають способом організації суб'єктом своєї діяльності відповід­но з сутністю предмета, то емпіричні методи, залучені у сферу дії теорії, отримують усередині її спрямованість та об'єктивність.

Пізнання починається зі спостереження. Спостереження — це метод спрямованого відображення характеристик предмета, який дозволяє скласти певне уявлення щодо явища, яке спостерігається. До блоку процедур спостереження входять описання, вимірювання, порівняння.

Експеримент — це більш ефективний метод, який відрізняється від спостереження тим, що активно впливає на предмет шляхом створення штучних умов, необхідних для виявлення раніш невідо­мих властивостей предмета.

Метод моделювання заснований на створенні моделі, яка є замі­сником реального об'єкта завдяки певній схожості з ним. Головна функція моделювання, якщо брати його у самому широкому ро­зумінні, полягає у матеріалізації, опредмечуванні ідеального. Побу­дова та дослідження моделі дорівнює дослідженню та побудові об'­єкта, який моделюється, з тією лише різницею, що друге здійснюється матеріально, а перше — ідеально, не порушуючи самого об'єкта, який моделюється. З цього виходить друга важлива функція моделі у науковому пізнанні — модель виступає програмою дій щодо май­бутньої побудови, спорудження об'єкта, який моделюється.

Аналіз та синтез. Емпіричний аналіз — це просто розкладання цілого на його складові, більш прості елементарні частини. Синтез — це, навпаки, — з'єднання компонентів складного явища. Теоретич­ний аналіз передбачає відзначення у об'єкті суттєвого, непомітного емпіричного зору. Аналітичний метод при цьому містить в собі результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез — це знання, яке поширює, конструює дещо нове, те, що виходить за рамки існуючої основи.

Індукція та дедукція. Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедук­ція —це метод переходу від знання загальних закономірностей до окремого їх проявлення. Теоретична індукція та заснована на ній дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не на пошуках абстрактно-загального, однаково­го у різних предметах та фактах ("Усі лебеді — білі"), а на пошуках

конкретно-загального, на пошуках закону існування та розвитку досліджуваної системи.

Історичний та логічний методи засновані на діалектиці, тобто взаємопереході історичного та логічного: вивчаючи історію, ми пізнаємо її об'єктивну логіку, вивчаючи ж предмет логічно, ми ре­конструюємо його історію. Історизм може бути абстрактним та конкретним. Абстрактний історизм — це або емпіричний метод хронологічного опису подій без глибокого розуміння їхньої суті, або історизм авторів, будуючих опис реальної історії на основі сва­вільно взятого принципу, або суб'єктивного інтересу.

Інтегруючим науковим методом, що включає до себе усі попе­редні методи як моменти, постає метод підняття від абстрактного до конкретного. Це теоретичний системний метод, що полягає у та­кому рухові думки, який веде дослідника до все більш повного, все-стороннього відтворення предмета. У процесі такого руху теоре­тичної думки можна виділити три етапи:

1) емпіричне дослідження безпосередньо, чуттєво-конкретне, да­ного предмета,

2) етап сходження від чуттєво-конкретного до вихідної абстракції, до пізнання сутності предмета,

3) етап повернення до покинутого у процесі абстрагування пред­мета на основі знання його власної сутності, етап підняття від ви­хідної абстракції до цілісного теоретично-конкретного поняття пред­мета; це шлях до конкретного, сутнісного наукового мислення, здат­ного опредметитись у практиці.

Задля образного сприйняття усього сказаного щодо змісту те­орії пізнання наведемо спеціальну таблицю, координуючу принци­пи, форми та методи наукового пізнання (див. табл. 3). Наведемо та дамо до неї деякі коментарі.

Як можна бачити, кожний стовпчик починається з найбільш простого елемента, і чим нижче опускаємо ми свій погляд, тим з більш і більш складними, конкретними принципами, формами та методами маємо справу. Однак кожний попередній елемент при цьому не зникає, а залишається у наступному у підпорядкованому та перетвореному, "знятому" вигляді. Зв'язок "за горизонталлю" у таблиці не настільки безпосередній, хоча він теж виявляє себе, особ­ливо у її фінальній, нижчій частині: істина та конкретність, за Гегелем, — синоніми. До цього можна додати, що будь-який принцип, будучи зверненим на практику пізнання об'єкта, перетворюється у метод: наприклад, принцип історизму виступає як історичний та логічний методи.

Функціональну відмінність запропонованих у таблиці стовпчиків можна пояснити слідуючим порівнянням: якщо порівнювати "бу­дівництво" знання з будівництвом будинку, то принципи — це фун­дамент, форми — будівельний матеріал, а методи — технологія да­ного "будівництва".