Емпіричне та теоретичне. Істина

Емпіричне пізнання — це пізнання, яке виявляє та описує факти пізнання та відповідає на питання "як". Теоретичне ж пізнання — сутністне пізнання, що відповідає на питання "чому", на питання про внутрішні причини явищ, що врешті-решт дає можливість ке­рувати явищами та подіями, що вивчаються, прискорювати їхній прихід або, навпаки, віддаляти та запобігати їх, а також передбача­ти принципово нові факти.

Можна бачити, що як емпірична, так і теоретична форми пізнан­ня тісно пов'язані з таким гносеологічним явищем, як факт. У методології науки факт розуміється як особливого роду речення, фіксуюче емпіричне знання. А у розмовній мові факт — це си­нонім події, результату і істини. І, як ми вже мали можливість переконатися, наша розмовна мова часто дуже непогано фіксує діалектичність буття і його пізнання. І дійсно, бути просто подією да­леко не теж саме, що бути істиною. І все ж таки факт — це і те, і інше. Протягом тисячоліть людина знала, що суха деревина здатна горіти. Але факт горіння залишався тільки подією (та результа­том) горіння до тих пір, поки люди не відкрили кисень та не зрозу­міли, що горіння є процесом окислювання, що супроводжується ви­діленням тепла.

Тому праві і ті, хто стверджує, що факт — основа теорії, і ті, хто вважає, що по-справжньому факт можна побачити тільки крізь при­зму, крізь "окуляри" певної теорії.

Емпіричне пізнання у більшій мірі потребує формальної логіки, теоретичне — також і, в першу чергу, змістовної. Емпіричне знання принципово необхідне, бо теоретичний, категоріальний аналіз обов’язково повинен базуватися на емпіричному знанні. Однак не вірно буде уявляти собі, що перехід від емпіричних знань до теоретичних є простим та формальним: достатньо, мовляв, накопичити потрібну кількість емпіричних фактів і одне це забезпечить нову якість знан­ня. Справа у тому, що теоретичне знання не виводиться з емпірич­ного знання формально-логічним шляхом, воно виводиться з допо­могою діалектичного мислення, яке переробляє емпіричне знання у теоретичне. І ця переробка, перш за все, пов'язана зі знаходженням сутності, із виникненням з цього приводу ідеї.

Ідея як форма пізнання, передусім, є єдністю об'єктивного та суб'­єктивного. Об'єктивна реальність не просто відображається в ідеї, але немов і мислено добудовується у ній, а саме: сутнє добудовуєть­ся до належного. "Ідея — це є "придуманий", "побачений" (тобто знайдений поки що лише у свідомості), можливий вихід за межі суперечної ситуації, що склалася, — за межі існуючого стану речей та понять , що висловлюють його.

Яскраво "побачений" за допомогою інтуїції вихід, як ми вже ка­зали, це до пори до часу — тільки "можливий вихід". Тому ідеї бува­ють різні — абстрактні, конкретні, істинні, хибні. Можливий вихід з суперечної ситуації стає дійсним тільки тоді, коли він перевірений на практиці. Отже, і на початку, і у кінці свого формування ідея дійсно є єдністю суб'єктивного та об'єктивного. А стосовно теорії вона — це її зародок та своєрідний місток між емпіричним та теоре­тичним. Ідея виражає творчий, перетворюючий характер людського мислення. Виражаючи потреби та інтереси людей, вона виступає про­грамою та методом їх теоретичної та практичної діяльності.

Гіпотеза. Розвиток ідеї спочатку відбувається у формі гіпотези. Людина рухається від одного рівня засвоєння дійсності до іншого, і суперечність між цими рівнями примушує шукати все нові й нові ідеї, намагатися їх обґрунтовувати, систематизувати. І саме ця супе­речність і надає гіпотезі об'єктивний та вкрай необхідний харак­тер. Іншими словами, гіпотеза принципово не може бути усунута з процесу розвитку пізнання. Так, фізика Ейнштейна прийшла на зміну фізиці Ньютона як теоретичне узагальнення взаємодії люди­ни з такою принципово новою предметністю, як мікросвіт та систе­ми космічних тіл, їхні простір та час.

Теорія. Підкреслюючи такі важливі ознаки теорії, як системність, повнота, достовірність, формальна несуперечність, наявність сукуп­ності висновків тощо, важливо відмітити наявність у ній вихідних понять, на яких базується весь її розвиток, розгортання у певну єдність різноманітного, вияв спільних умов духовно відтворюваної нею конкретної цілісності.

І все ж, найглибока відмінність теорії від гіпотези та емпірич­ного узагальнення міститься у особливості практики, яка лежить у її основі, що надає їй напрямок розвитку та перевіряє її висновки.

Звичайно, практика та теорія у своєму розвитку обумовлюють та підтримують одна одну, взаємодіють між собою, однак не кожна практика породжує необхідність теорії, а тільки практика, яка до­сягла стану цілісної предметної діяльності, орієнтованої не просто на перетворення речей, природних форм предметів, а на перетво­рення процесів, внутрішніх взаємозв'язків систем цих предметів. Така практика історично формується з часу виникнення капіталі­стичного виробництва, а з нею виникає і наука як особлива форма суспільної свідомості.

Головною формою, що завершує процес пізнання, є істина. Істину звичайно визначають як знання, що відповідає своєму предме­тові, співпадає з ним. Але таке розуміння істини повинно бути доповнене важливим аспектом відповідності об'єкта власної сут­ності (за висловом Гегеля — своєму поняттю). Цим ми хочемо сказати, що недостатньо відобразити об'єкт таким, яким він є, адже він може бути й незрілим, нерозвинутим, аномальним. У такому випадку і наше знання буде не істиною, а помилкою. Не­розумно судити про чоловічі якості з вигляду та поведінки п'я­тирічного хлопчика, а про якість яблука — зі смаку нестиглої дички. Розмовна мова і тут показує нам діалектичну укоріненість істини у об'єкті. Недарма ми говоримо: істинний чоловік, істин­ний патріот тощо.

Звідси зрозуміло, що і судження про практику як критерій істи­ни потребує такого ж самого виправлення: практика також повин­на бути зрілою, істинною і тільки тоді вона може винести вердикт істинності або хибності нашим знанням. І загалом, істина не є якимось абстрактним поняттям, вона є характеристикою, що поєднує те­орію та практику і, зрештою, не відірване ж від життя судження повинне претендувати на статут істинного, а весь уклад людського образу життя, його улаштування та спрямованості розвитку. Коли ми говоримо, що істина — це процес, ми повинні мати на увазі, що практика з самого початку була і причиною, і метою, і середовищем, у якому відбувається процес пізнання істини, і цент­ральною ланкою цього процесу, і, нарешті, критерієм істини.

Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Що означає цей відомий вислів? Для того, щоб відповісти на це питання, перед

усім необхідно згадати, що означають самі поняття "абстрактне" та "конкретне".

У повсякденній свідомості словом "конкретне" позначається річ, яка сприймається чуттєво. Це невірно. Таку річ треба називати інакше — чуттєво-конкретною. А конкретне — у широкому смислі — відповідає етимології цього латинського слова: конкретне — це "зро­щене". Причому це слово означає як річ, так і поняття. І в тому і в іншому разі конкретне — це щось цілісне, це — єдність різномані­тного. Абстрактне — це навпаки, відірване, витягнене, відокремлене, виключене взагалі, і знов-таки ця характеристика може відноси­тись як до матеріального предмета, так і до окремого поняття.

Зі сказаного зрозуміло, що ми повинні позбавитись наївного відчуття глибокої поваги до так званого абстрактного мислення. У своїй єдиній популярній статті "Хто мислить абстрактно?" Гегель переконливо та дотепно показує, що абстрактно мислить неосвічена людина, наприклад, базарна торговка, доля ж освіченої людини, на­впаки, — високо конкретне мислення'.

Ось чому істина повинна бути конкретною, як з точки зору змісту, так і з точки зору форми. Це означає, що досліджуваний предмет повинен бути розглянутий всебічно, системно, не тільки у просторі, але й у часі (з позицій принципу історизму). Звідси випливає, що конкретне, істинне розуміння предмета повинно бути єдністю його сутності та різноманітних форм її прояву, єдністю внутрішнього та зовнішнього, причини та наслідку та т. ін. (див. всю систему кате­горій змістовної, діалектичної логіки).

Сказане про конкретність істини висвітлює і такі ЇЇ важливі характеристики, як абсолютність та відносність. Істина відносна у своєму рухові, у своїй відірваності від практики і абсолютна у тих пунктах, де враховується уся практика людства, де досягається до­будова об'єкта до його сутності.

У інтегрованому вигляді істину можна визначити таким чи­ном: "Істина є ідеальною формою розгортання всієї сукупності мо­ментів дійсності за її власними законами на основі і у перспективі її предметного перетворення, практики".