Лекція №13 Соціально-діяльнісна сутність людини та основні форми її дійсності

Сутність людини не є абстракт, притаманний кожному окремому індивідові, у дійсності своїй вона є сукупністю (ансамблем) всіх сус­пільних відносин. Це дане К. Марксом визначення сутності людини викликає інколи критику, головним аргументом якої постає приблизно таке питання: "Невже суть людини у якихось там зовнішніх суспільних відносинах, а не в її душі?" У даному випад­ку відчувається явний брак діалектичного розуміння категорій внут­рішнього та зовнішнього: адже те, що зовні виявляється у людини у вигляді процесу виховання та захисту своєї дитини, внутрішньо обов'язково має форму почуття любові та ніжності відносно рідної маленької людини, те, що зовнішньо виявляється у вигляді висо­кокваліфікованої трудової діяльності, внутрішньо має форму лю­бові до своєї професії і вміння робити своє діло краще за інших, те, що зовнішньо виявляється у вигляді патріотичного вчинку, усере­дині людини має форму любові до батьківщини та т. ін. Так що властивості душі людини суть її інтеріорізовані (переведені ззовні у середину) суспільні відносини.

Людина виявляє та реалізує свою сутність у суспільстві, тобто у вказаній системі зв'язків та відносин. Суспільство виявляє у відно­шенні до людини відносну самостійність, виступаючи особливою формою інтеграції життєдіяльності індивідів. Тому завжди треба мати на увазі, що основним суб'єктом, носієм суспільних відносин є неподільна система — "тандем" "суспільство і особистість".

Поєднання трудової діяльності з необхідними умовами її здійснення породжує складну соціальну систему. Згадаємо гегелів­ське: "Коли всі умови наявні, предмет необхідно має стати дійсним".

Які ж ці форми людської діяльності?

Заслуговує на увагу точка зору, яка виказана авторами одного з підручників філософії. З їхньої точки зору, засадними формами людської дійсності виявляються суспільно-економічна формація, ци­вілізація, культура, людство. Заслуговує на увагу тут не стільки саме виділення цих форм, скільки методологічний підхід до них. Автори, з одного боку, виступають проти того, щоб змішувати ці фор­ми (інколи їх використовують як синоніми), а з іншого боку, вони проти різкого альтернативного протиставлення однієї з форм іншій (наприклад, суспільно-економічної формації — цивілізації). З точки зору вказаних авторів, виділяючи дані форми людської дійсності, ми виділяємо різні аспекти останньої як різні форми виявлення та буття людської сутності. Ця точка зору здається логічною та об­грунтованою, тому використаємо її у подальших міркуваннях.

Лекція №14 Суспільно-економічна формація, цивілізація, культура як основні форми людської дійсності

Суспільно-економічна формація, з цих позицій, є структурно-змістовним аспектом людської дійсності. Це конкретно-історична форма існування та функціонування суспільства, яка охоплює со­бою всі структурні елементи суспільного життя у їх органічному взаємозв'язку. Головні структурні підрозділи суспільно-економіч­ної формації — це продуктивні сили, які складаються, в свою чергу, із знарядь праці, засобів виробництва, а передусім — з людей, здат­них використовувати і те, і інше, виробничі (економічні), а також міжособисті, шлюбно-сімейні, побутові, ідеологічні та інші суспільні відносини. Виробничі відносини являють собою відносини з приво­ду знарядь, предмета, засобів праці, відносин власності, відносин роз­поділу, обміну та споживання продуктів.

Продуктивні сили та виробничі відносини складають основу сус­пільно-економічної формації. Ця основа називається способом ви­робництва. Якісна визначеність, яка відрізняє одну формацію від іншої, — це суспільний лад, інтегрований вираз усіх суспільних відно­син у рамках суспільно-економічної формації.

Співвідношення структурних елементів суспільно-економічної формації дуже добре показане на схемі (мал. 2), яка взята нами з книги О. В. Перцева "Типы методологии историко-философского исследования". — Свердловск, 1991.

Загальний ріст структури суспільно-економічної формації по­чинається з власне матеріального виробництва, що на малюнку пе­редається спрямованими вгору стрілками. Однак із виникненням кожного наступного структурного елемента виникає діалектична взаємодія його з попереднім, що передається спрямованими донизу стрілками. Історичний і логічний пріоритет базисної частини струк­тури суспільно-економічної формації підкреслюється більшою кількістю спрямованих вгору стрілок. Стрілки по периметру кож­ного структурного елементу мають показати, що це — відносно са­мостійні сфери виробництва людини.

З виникненням торгівлі товарами купцю цілком слушним здається, що без нього виробництво неможливе: хто ж підвезе сирови­ну та реалізує готову продукцію? Фінансистові здається, що це він — головна фігура у торгівлі і у виробництві. Політик основне значен­ня вбачає у своїй діяльності, правознавець — у своїй, а філософ, виз­наючи, що необхідний порядок у суспільстві багато в чому зале­жить від ефективної політики і від справедливої системи законів, в той же час заявляє, що без розуміння того, що таке справедливість і несправедливість взагалі і звідки вони з'являються у світі, ніякої правосвідомості та правотворчості бути не може.

І всі вони праві. Адже не слід забувати, що перед нами діалек­тична взаємодія. Інакше можна впасти у помилку ідеалістів, які бачать тільки "донизу спрямовані стрілочки", або у заблудження вульгарних матеріалістів, які звертають увагу тільки на праву (у схемі) частину генетично-причинного зв'язку даних елементів.

Цивілізація є організаційно-регулятивним аспектом людської Дійсності. Цивілізація, як відомо, приходить на зміну варварству, виникаючи у період розкладання первісно-общинного ладу і характеризується такими принциповими змінами: розподілом праці, зас­нованим на розвитку виробництва, виокремленням сім'ї як госпо­дарчої одиниці суспільства, виникненням майнової нерівності та класів, розвитком духовного життя, появою писемності, заснуван­ням публічної влади, головним органом якої стає держава, стверд­женням системи норм і законів.

Людина перестає бути членом роду і стає громадянином, життя якого регламентується всіма названими вище нормами і закладами. Цивілізація забезпечує зростання рівня самоорганізації і саморегу­лювання суспільства. Географічні, етнічні, економічні, соціально-по­літичні особливості історії того чи іншого суспільства надають кожній цивілізації неповторну конкретно-історичну форму.

Культура є соціально-діяльнісним аспектом людської дійсності. Культура за своїм походженням і за своєю суттю протистоїть "на­турі", тобто природі. Культура — це сукупність матеріальних і ду­ховних способів освоєння світу, спрямованих на створення і відтво­рення людини як соціальної істоти. Культура — це міра людського у людині. І у цьому зв'язку, найважливішою та вихідною є культу­ра праці, але, оскільки праця можлива тільки за наявності цілої системи внутрішніх умов, остільки важливими формами культури виступає культура спілкування, культура духовного життя, у тому числі — мислення і мови, культура потреб та засобів їх задоволен­ня, культура свободи і творчості.

Людство являє собою суб'єктивне буття суспільства. Суспіль­ство характеризується за допомогою цього поняття як суб'єкт діяль­ності, як "певний імператив, якому повинні підкорятися люди у рішенні своїх нагальних проблем", як певна ноосфера, що стає, "в якій людський розум як певний абсолют визначає загальні устано­ви цілепокладаючої діяльності людей".