Лекція №12 Природні передумови соціального. Природне і соціальне в людині

Вступ. Якщо почати перелічувати численні категорії соціальної філо­софії, такі, як людина, народ, клас, нація, політика, культура, мис­тецтво, природа, техніка, власність тощо, то багато хто з суспіль­ствознавців здивовано вигукне: "Дозвольте, це ж наші категорії!". І дійсно, вкрай необхідно пояснити, у якому аспекті філософія вклю­чає у свій предмет як суспільство у цілому, так і окремі складові частини цієї величезної та складної системи. Якщо цього не зро­бити — і не зробити достатньою мірою переконливо, — то можуть відродитися позитивістські наміри позбавити філософію її влас­ного предмета.

Хочеться ще раз підкреслити, що і у даній ситуації допомагає тверда відданість основному питанню філософії. До речі, слово "пи­тання" не дуже і пасує досліджуваній проблемі. Це саме проблема, велика та багатогранна, яка являє собою предмет філософії у цілому та предмет окремих її дисциплін.

Час знову звернутися до змісту табл. 1.

Найконкретніший розділ філософії на ньому позначений як праксеологія, тобто вчення про практику. І цим сказано все.

Практика є цілепокладаючою, тобто свідомою історичною діяль­ністю людини та людства. Свідома чуттєво-предметна діяльність — Це втілене та "концентроване" основне питання філософії! Розщеп­люючись у своєму розвитку на матеріальну та духовну діяльність, практика породжує все багатство людських відносин та інституцій, які під своїм, спеціальним кутом зору вивчаються різними галузя­ми суспільствознавства.

Подібно до того, як мозок і мова не є спеціальним предметом дослідження філософії, а важливі для неї у контексті взаємопе­ретворень матеріального та ідеального, таким же чином і суспі­льно-економічна формація, цивілізація та культура, будучи спеці­альним предметом історичних, політекономічних та культуроло­гічних наук, входять до предмету філософії остільки, оскільки, з одного боку, вони суть "кристалізація", опредметнений результат людської практики, а з іншого боку, — умова її (практики) по­дальшого розвитку.

До сказаного дуже важливо додати таке. Розмірковуючи на ту ж саму тему — як захистити філософію від "територіальних" пре­тензій позитивізму? — згадуваний вже нами філософ Е. Агацці звертається до характерної особливості філософії, не властивій більш ніякій іншій формі знання: філософія усе розглядає не про­сто з точки зору того, як воно існує, а з точки зору того, яким воно повинно бути. Усі категорії та висновки філософії носять не тільки і не стільки описуючий, скільки предписуючий характер.

Такий характер філософії прямо витікає з цілепокладаючого її предмета — людської практики. Людина завжди незадоволена со­бою та світом, у якому вона живе, і прагне створити для себе ідеал (і того і іншого), до якого потім і спрямовує свої надії та дії. У зв'яз­ку з цим, соціальна філософія, праксеологія, — це не просто онтоло­гія, а деонтологія, тобто вчення про належне буття.

У контексті сказаного необхідно підкреслити ще одну дуже важ­ливу обставину. Філософія всі дані про соціальні форми людського буття бере не просто як готовий матеріал суспільних наук, а кри­тично розглядає їх у контексті цілісної, історично розвинутої прак­тики, активно застосовуючи при цьому розроблену у надрах гносео­логії універсальну методологію наукового пізнання.

Таким є предмет соціальної філософії. До речі, чіткому його ус­відомленню часто заважає та обставина, що більшість дослідників соціальної форми руху не діють як соціальні філософи "у чистому вигляді": К. Маркс, М. Вебер, А. Дж. Тойнбі та інші мислителі ви­ступають водночас і як соціальні філософи, і як історики, і як соціо­логи. Це цілком природно і виправдано, проте треба розрізняти, де той чи інший дослідник виступає як спеціаліст-вчений, а де — як філософ.

Походження людини та суспільства. Природне та соціальне в

людині.

Найбільш широке визнання у наш час отримала еволюційна,

діяльнісна концепція походження людини та суспільства. Щоправда, е філософи і вчені, які сумніваються в її істинності або навіть відки­дають її. Треба погодитись з тим, що для такого підходу певні підста­ви (труднощі та загадки) дійсно існують. Проте здається, що більшість сумнівів та заперечень викликана неспроможністю відмо­витись від уявлення про процес еволюції як про плавний перехід до нової якості з дуже повільним зміненням властивостей об'єкта, що еволюціонує. Так, однією з найсерйозніших труднощів вважаєть­ся проблема "ланки, якої не вистачає". Вважається, що між наши­ми мавпоподібними пращурами і сучасною людиною повинен існу­вати поки ще не знайдений вченими перехідний різновид.

Багато кого також бентежить та обставина, що людина на пла­неті з'явилася "раптом, у планетарну мить", а саме — протягом якихось тисячі років (чи не прилетіла вона з космосу?). Однак здаєть­ся, що саме цей вибуховий, стрибкоподібний характер появи люди­ни якраз і висвітлює причину відсутності "невистачаючої ланки". Не вимагаємо ж ми неодмінної перехідної форми в інших випад­ках стрибкоподібної появи нової якості: у разі переходу від фізич­ної форми руху до хімічної, від неживого до живого, від плазунів до

ссавців тощо.

Виникнення певних зовнішніх умов (висловлювалося припущен­ня, що ними могли бути різкі похолодання, пов'язані з планетарни­ми обледеніннями) створило можливість різкого, стрибкоподібного розповсюдження тієї форми вищого життя, яка спромоглася у но­вих, важких умовах засвоїти принципово новий (у нашому разі — трудовий) спосіб відображення несприятливих впливів довколиш­нього середовища. До виникнення ж відповідних умов ця форма життя могла тривалий час займати якусь скромну специфічну нішу і вести непомітне існування, подібно до тих дрібних пацюкоподібних тварин, які поклали початок вибуховому розповсюдженню кла­су ссавців одразу ж після масової загибелі динозаврів, іхтіозаврів, птерозаврів, що панували на суші, у воді та у повітрі.

До проблеми антропосоціогенезу слід підходити з позицій конк­ретного історизму. Зокрема, необхідно виділити а) передумови, б) початок-сутність та в) умови виникнення та становлення соціаль­ної форми руху.

Передумовою у самому широкому розумінні тут постає уся ево­люція притаманної матерії-субстанції властивості відображення. У більш вузькому розумінні — це явище "цефалізації", тобто роз­виток центральної нервової системи тварин, явище стадності, а та­кож поява таких морфологічних та етологічних ознак, як прямоходження, достатньо добре розвинення пальців передніх кінцівок, горловини та інш.

Початок-сутність, тобто те, що знаменує собою стрибок у нову, соціальну, якість, — це труд, доцільна діяльність, у процесі якої людина, під час становлення, за допомогою знарядь праці вже не пристосовується до природи, а навпаки, — пристосовує природу до себе, до своїх потреб.

Як було сказано вище, адекватно зрозуміла сутність є супереч­ністю. Зовнішньо праця виступає як специфічний процес супереч­ного обміну речовиною та енергією з довколишнім середовищем. Успішність трудового матеріального відображення соціальною сис­темою різноманітних впливів на неї з боку навколишьного середо­вища забезпечується внутрішнім устрієм цієї системи. Внутрішня суперечливість трудової діяльності міститься у єдності відношення людини до природи та її відношення одна до одної. На кожному конкретному ступені історичного процесу відбувається конкретне ототожнювання, зведення до єдності відношення людини до приро­ди як сукупної виробничої сили та відношення між людьми, яке складається у виробничі відносини. Ці два типи відношення не­можливі один без одного (бо труд може бути тільки колективною діяльністю) і в той же час вони постійно знаходяться у невичерпно­му протиріччі один з одним. Поступове вирішення цієї супереч­ності і дає нам усе багатство життєвих укладів людської історії. З моменту розподілу праці на розумову та фізичну вказана вище ма­теріальна суперечність знаходить свій розвиток і продовження у вигляді протиріччя між матеріальною суперечною єдністю продук­тивних сил та виробничих відносин (суспільне буття) та ідеальним (суспільна свідомість).

Але для того, щоб змальована вище картина суперечної будови соціальної форми руху стала достатньо стійким формоутворенням, необхідна наявність цілого ряду умов. Адже навіть для того, щоб звичайне вогнище горіло тривалий час, недостатньо тільки сірників та дров, потрібна наявність такої необхідної умови, як захист вог­нища від дощу та вітру. Так само ж і задля існування та розвитку тільки-но виниклої трудової діяльності конче потрібні такі умови, як елементарні норми моральності (табу та накази), мова, а пізніше — вміння ставити складні цілі і вибирати з них найефективніші, що потребує наявності свободи волі та творчого характеру людської діяльності як засобу реалізації цієї свободи.

Як можна бачити, соціально-діяльнісна сутність людини вияв­ляється складною системою опосередкованостей. Людина, на відміну від тварини, не задовольняє свої потреби безпосередньо, а опосеред­ковує їх створенням знарядь праці, вступом у складні суспільні відносини, виробленням та використанням розмовної та письмової мови тощо. Образно кажучи, людина до того, як угамувати свій го­лод, вимушена винайти та виробити лук зі стрілами, домовитися з одноплемінниками про розподіл функцій під час полювання, перед­бачити усі можливі варіанти колективної праці та різноманітних випадковостей тощо.

На перший погляд, — все це безперервна заморока: у поті лиця свого людина приречена працювати й забезпечувати собі тим са­мим хліб насущний та захист від жорстоких ударів природи і во­рожих племен. Але з часом вся ця система опосередкування, бага­торазово продемонструвавши свою корисність та ефективність, стає людині рідною і близькою, звичною і жаданою. Виникає ціла систе­ма вже не біологічних, а соціальних потреб, які називаються інте­ресами.

Людині настільки цікаво стає працювати (особливо, якщо труд набуває творчого характеру), спілкуватися з іншими людьми, розви­вати свою мову і реалізовувати з її допомогою цілком новий спосіб орієнтації у соціальному середовищі — мислення, що співвідношення між вихідними біологічними потребами та інтересами діалектичне перевертаються. Вустами великого філософа людина гордо каже:

"Я живу не для того, щоб їсти, а їм для того, щоб жити". А фран­цузький письменник Антуан де Сент-Екзюпері говорить про "розкіш людського спілкування" як про одну з головних цінностей людсь­кого буття.

Труд у сукупності з необхідними умовами свого функціонуван­ня та розвитку стає началом, яке постійно перево­дить усе природне в соціальне. При цьому співвідношення суспіль­ного та природного має два аспекти — зовнішній і внутрішній. Зовнішній виявляється в тому, що соціальна система явищ взає­модіє з природою, яка породжує і оточує її з усіх боків. Нерозумне, егоїстичне ставлення людини до природи призвело до виникнення екологічної глобальної проблеми, яка потребує неодмінного вирі­шення, оскільки людина, ставши істотою соціальною, не перестала бути живою істотою, яка має потребу у доброякісній їжі, чистому повітрі та чистій воді. Внутрішній аспект міститься саме у тому, що кожна людина володіє біологічним організмом. Постійно відбу­вається боротьба між біологічними потребами кожної людини (інстинктивним потягом до протилежної статі та інстинктом са­мозахисту, пов'язаним часто з виявом агресії) та вимогами культу­ри. І на рівні окремого індивіда, і на рівні людства ця боротьба завершується знаходженням більш-менш вдалих форм перетворен­ня біологічного у соціальне. Влада колективу над кожною окремою людиною, підкреслює 3. Фрейд, і є вирішальним кроком на шляху культури.

Колективна сутність людини дуже яскраво виражена у словах видатного сучасного вченого і філософа М. М. Моісєєва: "У часи палеоліту людина прийняла заповідь "не вбий!" і деякі інші зачатки моральності (табу). У результаті стадо антропоїдів стало поволі пере­творюватися на людське суспільство. Ствердження норм моральності практично припинило природний відбір на рівні організмів — мор­фологічно ми не відрізняємось від мисливців на мамонтів. Відбір, певна річ, зберігся, але він перейшов, головним чином, на надорганізмовий рівень — на рівень племен, народів, цивілізацій".