І. Походи вікінгів

Період кінця VІІІ – середини ХІ ст. в історії Європи отримав назву „епоха вікінгів”. Вікінгами, або норманами (північні люди) називали північно германські племена, що населяли Скандинавію і Ютландський півострів з прилеглими до нього островами. На Русі їх називали варягами. Вони поділялись на три головні гілки: датчан, норвежців і шведів.

У суспільному розвитку нормани відставали від багатьох народів Європи. Вони займались в основному скотарством, а також рибальством і полюванням, особливо на морських звірів. Землеробство було розвинуто у них слабо.

До VІІІ – ІХ ст. Родоплемінні відносини, що у них зберігалися, вже перебували на стадії розкладу, виокремлюється родова і військова знать, відбувається класоутворення, виникають союзи племен на чолі з військовими ватажками — королями (конунгами). Неродючі землі Скандинавії за низького рівня розвитку продуктивних сил не могли прогодувати зростаюче населення, і нормани в пошуках військової здобичі все частіше йшли в море.

Отже, причини експансії вікінгів, що набула різних форм (пошуки нових земель і переселення, грабіжницькі напади, піратство і великі воєнні походи, торгові поїздки), були різноманітні:

• розклад общинно-родового ладу у шведів, датчан, норвежців супроводжувався посиленням войовничої знаті, яка шукала здобичі та слави;

• багато бондів (вільне населення) покидали батьків­щину внаслідок відносної перенаселеності приморських районів Скандинавського півострова і нестачі придат­них для обробітку земель;

• спостерігалося невдоволення політичними умова­ми — виникненням верховної королівської влади.

Датські вікінги (Велике військо) щороку грабува­ли прирічкові міста Франкської держави, здійснювали розбійні походи до Астурії і Португалії (844), на Балеарські острови, у Прованс і Тоскану (859—862), підкори­ли Нортумбрію та Північну і Північно-Східну Англію. Морські походи знаті та її дружин стали набувати постійного характеру. Окремі вожді-вікінги зі своїми дружинами відправлялися в похід на великих безпалубних човнах, ніс яких прикрашало зображення дракона; човни вміщали до 100 воїнів. Вікінги займалися піратством і торгівлею, продавали захоплену здобич, деякі продукти свого господарства і взятих у полон рабів. Населенню країн, що зазнавали нападів вікінгів, доводилося відкуповуватися від них величезними контрибуціями.

Норвежці йшли далеко на північ і захід. У VIII ст. вони спустошували береги Шотландії, Ірландії, заснували свої колонії в Ісландії і Гренландії, а близько 1000 р. навіть досягли берегів Північної Америки. Але там їм не вдалося закріпитися і створити постійні поселення, і шлях в Америку надовго був забутий.

Шведські вікінги здійснювали походи на східноєвропейські простори. Засновуючи стоянки в гирлах великих рік, вони підіймалися на своїх човнах угору за течією, грабуючи і спалюючи все на своєму шляху. У 848 р. нормани спалили Бордо. Чотири рази вони оточували Париж (у 845, 856, 861 і 885 рр.).

Згодом від розбійницьких набігів нормани стали пере­ходити до захоплення земель для поселення. У Північно-Східній Англії вони почали осідати в першій половині IX ст., поступово зливаючись із місцевим населенням.

У 911 р- король Франції Карл Простакуватий виму­шений був поступитися одному з ватажків норманів, Ролону, територією в гирлі ріки Сена на умовах васальної залежності. Так на початку X ст. утворилося герцогство Нормандія.

Вихідці з Нормандії на початку XI ст. проникли че­рез Гібралтарську протоку в Середземне море, протягом кількох десятиріч (1030—1080) захопили велику час­тину Південної Італії і відвоювали в арабів Сіцілію. У цих областях вони заснували кілька графств і герцогств, що об'єдналися у 1130 р. в єдине Сіцілійське королів­ство.

ХРЕСТОВІ ПОХОДИ. ДЕРЖАВИ ХРЕСТОНОСЦІВ

Хрестові походи — це воєнно-колонізаторські походи (1096—1270) до країн Близького Сходу (Сирії, Палес­тини, Єгипту), що здійснювалися під релігійними гас­лами боротьби християн проти "невірних" (мусульман) та визволення "гробу Господнього" і "святої землі" Па­лестини. Організатором походів була католицька церква, заінтересована в колонізації нових земель, зміцненні позицій папства в Європі.

У хрестових походах брали участь великі європейські феодали, дрібні рицарі, купецтво, селяни. Феодали на­магалися загарбати нові території і здобич. Купецька вер­хівка (переважно Венеції та Генуї), що зазнала збитків після завоювання Близького Сходу сельджуками, роз­раховувала відновити безпосередні торговельні зв'язки зі східним узбережжям Середземного моря, захопивши Сирію та Палестину, а також витіснити Візантію з тор­говельного ринку з Близьким Сходом. А селяни сподіва­лися знайти нові землі для поселення, а також здобич.

Наприкінці XI ст. духівництво розпочало агітувати за походи на Схід. 1095 р. на церковному соборі у м. Клермоні Папа Урбан II закликав до 1-го хрестово­го походу (1096—1099). Першими навесні 1096 р. по Рей­ну і Дунаю рушили до Константинополя селяни з Пів­нічної і Середньої Франції та Західної Німеччини. Влітку того ж року тим самим шляхом ішли феодали передовсім з Півдня Франції, Нормандії, Лотарінгії, Фландрії та Півдня Італії. Селянські загони, погано організовані й озброєні, діставшись Малої Азії, були розгромлені і майже знищені сельджуками під Нікеєю.

Ополчення рицарів, об'єднавшись 1097 р. у Констан­тинополі, здобуло Нікею, Едессу, Кілікію та Антіохію. 1099 р. значно поріділе військо хрестоносців досягло Єрусалима і після запеклого штурму оволоділо містом. Хрестоносці винищили майже всіх городян. Мусульман, які ховалися в мечетях, убивали на місці. Страхітливі розправи змінювалися релігійними церемоніями, після чого різанина і пограбування відновлювалися.

На загарбаних землях хрестоносці створили Єруса­лимське королівство, яке включало Палестину і південну частину Сирії. Від Єрусалимського королівства номі­нально залежали три васальні держави: графство Трі­полі, князівство Антіохія та графство Едесса. Насправді вони були цілком незалежні. У королівстві та в князів­ствах хрестоносці відтворили феодальну систему, що па­нувала на Заході: всю територію було поділено на рицар­ські феоди. Деякі селяни, що прийшли з рицарями, ді­стали рицарське звання і рицарські феоди.

Західноєвропейські феодали, намагаючись здобути Нові володіння, змушені були об'єднуватися. На початку XII ст. хрестоносці створили військові організації — духовно-рицарські ордени іоаннітів, тамплієрів та Тевтон­ський орден.