УДК 379.8 (4/9)
Соціально-культурна значимість античного дозвілля (на прикладі творів Арістотеля)
Петрова І.В., кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри культурології КНУКіМ
Неухильний потяг у процесі діалогу культур до нового гуманістичного синтезу цінностей обумовлює необхідність дослідження традицій античності, які суттєво вплинули на формування соціально-культурної сфери та змістове наповнення дозвілля наступних епох.
Вищезазначене свідчить про доцільність вивчення античного дозвілля як соціально-культурного чинника та визначення шляхів раціонального використання історичного досвіду в контексті сучасних соціально-культурних процесів. Не зважаючи на важливість окресленої проблеми у сучасній науці спостерігаємо недооцінку її значимості спеціалістами-культурологами. Численні дослідження, присвячені вивченню античної культури, мають на меті розгляд мистецтвознавчих, філософських, педагогічних, лінгвістичних питань. Взаємозв’язок світоглядних аспектів життєдіяльності античного соціуму та культурних цінностей розкривається у працях Асмуса В., Кнабе Г., Лосєва О., Ніцше Ф., Фрезера Д. та ін.; соціально-педагогічні чинники, що вплинули на форми культурно-дозвіллєвої діяльності античності вивчаються Гєнкіною О., Рябковим В., Фроловим Е. тощо. Значну увагу в контексті нашого дослідження привертають роботи з історії та теорії культурології Аріарського М., Іконнікової С., Соколова Е., Стрельцова Ю. та ін.
Однак проблема античного дозвілля лишається поза увагою та науковим інтересом вчених, що негативно позначається на розвитку соціально-культурної сфери сучасності. Таким чином, наявною є суперечність між об’єктивною необхідністю взаємодії античної та сучасної культур дозвілля та відсутністю концептуальних наукових досліджень античного дозвілля, що дозволило б мобілізувати історико-культурний досвід епохи античності для збагачення змісту, форм дозвілля, сучасних методик організації соціально-культурної діяльності.
Дослідження дозвілля як соціально-культурного чинника передбачає розгляд ідеології дозвілля у контексті античної філософії, яка є не просто значимим компонентом соціально-культурної сфери античності, але й найрозповсюдженішою формою дозвіллєвої творчості.
Так, неабиякий інтерес викликає концепція дозвіллєвої діяльності Арістотеля, детально розкрита у «Політиці» та «Нікомаховій етиці».
У “Політиці” дозвілля розглядається в контексті вчення про поліс – місто, державу, громадську общину, – що є, на думку філософа, найвищою формою людського об’єднання, в якому можна досягнути щасливого життя. Власний ідеал суспільного ладу мислиться Арістотелем у двох варіантах: як умовно-зразкова держава та як абсолютно-ідеальна форма, що відповідає найвищому потягу до досконалості. Перший варіант – політія – представляє тип змішаного (або середнього) ладу, що уособлює поєднання найкращих рис демократії та олігархії. Влада концентрується в руках середнього заможного класу, завдяки чому можливе уникнення крайнощів між бідними та багатими. Другий варіант не має однозначного визначення і є також, по суті, ідеальною моделлю державного ладу.
У “Політиці” Арістотель змальовує суспільство вільних людей, що складається з трьох основних класів громадян: багатіїв, бідних та середнього прошарку. Аналізуючи майнові розбіжності в державі, філософ доходить висновку, що і велике багатство, і надмірна бідність загрожують стабільності суспільства, для благополуччя якого особливо важливим є формування середнього класу – саме він є опорою та спасінням держави. На відміну від Платона, який розглядає приватну власність як джерело соціальних конфліктів, Арістотель є її прибічником, вважаючи, що у найкращій державі повинна владарювати “поміркованість” у всьому. Багатство сприймається Арістотелем з точки зору користування, а не володіння, є “накопиченням засобів, необхідних для життя та корисних для державної і сімейної громади”. Тому справжнє, самодостатнє багатство, що забезпечує хороше “гідне” життя не може бути безмежним [Політика, 1256в]. Це означає, що завданням держави є запобігання надмірному накопиченню громадянами майна, надмірному зростанню політичної влади особи, а також утримання рабів у покорі. Арістотель виправдовує рабство як природне явище і підкреслює його значимість для Греції. Згідно арістотелівських поглядів, греки не повинні бути землеробами, ремісниками чи торговцями. Але оскільки ці заняття у державі виконувати необхідно, ними повинні займатися раби, яким “бути рабами і корисно і справедливо” [Політика, 1255а].
Відкидаючи як утопію “ідеальну державу” Платона, Арістотель визнає найкращим державним ладом такий, організація якого дасть можливість будь-якій людині не просто жити, а “жити щасливо” якомога більшій кількості своїх громадян [Політика, 1324a]. Тому ідеальною у Арістотеля є рабовласницька держава, яка спирається на приватну власність.
І хоча Арістотель, в цілому, поділяє соціально-політичні погляди свого вчителя, направлені на знеособлення людини в державі (Арістотель вважає, що досягнення загального блага та встановлення справедливості в державі можливе лише завдяки бажанню громадян підкорятися владі та законам), однак ним зберігається достатня самостійність громадянина і в сім’ї, і в приватному житті, і, тим паче, у сфері дозвілля.
Для оцінки вихідних принципів арістотелівського дозвілля та виявлення конкретних цілей важливим є глибокий аналіз “Нікомахової етики”.
Етика Арістотеля тісно переплітається з його політичною концепцією про ідеальну державу, її сутність та завдання. Арістотель розглядає людину як суспільно-політичну істоту, яка не може існувати за межами поліса. Етика як вчення про “моральність”, набуття людиною діяльно-вольових та духовних якостей, практичні правила поведінки та шляхи удосконалення людського життя, не могла оминути увагою дозвілля. Предметне поле етики визначається Арістотелем як моральна діяльність, спрямована на саму людину, на розвиток закладених у ній здібностей та духовно-моральних сил, на удосконалення свого життя власними силами, тобто на досягнення людиною найвищого блага, яким і є дозвілля.
У сфері “діяльності” людина «творить» саму себе як моральну та розумну істоту, вона здатна володіти позитивними моральними уявленнями й тому має відповідати за свої дії: “якщо кожна людина в якомусь значенні винуватець своїх власних устоїв [і станів], то в якомусь значенні він сам винуватець і того, що йому уявляється” [Нікомахова етика, 1114b].
На відміну від Платона, Арістотель не виводить “досконалого, самодостатнього блага” у сферу ідей. Так само й дозвілля у Стагіріта має земне походження як цілком реальне благо, якого може досягнути людина своїми осмисленими та наполегливими діями. Тобто, Арістотель покладає відповідальність за долю та благополуччя людини на саму людини і не ставить її у залежність від “примх сліпого Року, вироків Долі чи Бога”. Як вдало у зв’язку з цим зазначає Кессиді Ф.Х.: “Этика Аристотеля телеологична – она исходит из принципа, что в человеке, как и во всякой вещи заложено внутреннее стремление к благой цели и высшему благу как конечной цели… счастье (eydaimonia) как цель стремлений человека является для него высшим благом” (цитується мовою оригіналу) [1, C.21-22].
Отже, згідно арістотелівських поглядів, життя є діяльністю, а діяльність (активність), є життя. Арістотель не мислить призначення людини та її щастя поза межами “розумної” діяльності, тобто діяльності, “згідної з доброчесністю”.
Значимою та самодостатньою є діяльність споглядальна, а життя, присвячене філософії – найцінніше. І хоча споглядальне життя як моральний ідеал є майже недосяжне для звичайної людини і залежить від наявності у неї “божої іскри”, саме про нього вона повинна мріяти.
Отже, і в етиці, і в політиці Арістотеля вивчаються питання виховання доброчесностей та досягнення людського щастя, незмінною умовою якого є можливість володіти та користуватися дозвіллям.
Проаналізувавши праці Арістотеля “Нікомахова етика” та “Політика”, можна виокремити ті важливі положення, які дають нам право говорити про існування цілісної концепції схоле.
Головною метою та завданням дозвілля є досягнення блаженства і щастя: “дозвілля, вочевидь, є саме по собі і задоволення, і щастя, і блаженство” [Політика, 1338а]. Блаженство як найвище благо не може зводитись до матеріального багатства, насолоди чи однієї доброчесності: “найвище благо – самодостатнє”. Однак за своїм змістом найвище благо визначається особливостями та призначенням людини. Тому дозвілля може мати лише вільнонароджена людина.
Проаналізувавши праці видатного античного мислителя, не можемо погодитися з думкою деяких науковців про бездіяльний характер арістотелівського дозвілля. Філософ наголошує, що “щастя передбачає саме діяльність, причому діяльність справедливих та поміркованих людей має кінцевою метою багато прекрасного” [Політика, 1325а]. Тобто, для Арістотеля дозвілля не є марною тратою часу, а розглядається як необхідна умова найвищого виду людської діяльності – споглядання, що відповідає розуму людини як її першоджерелу: розум є істинною сутністю людини, відмінною ознакою її життя та індивідуальності, а споглядання є чимось “найбажанішим та найсильнішим”.
Більше того: саме про “споглядальне життя» й повинна мріяти людина, якій “властиве життя, яке відповідає розуму… Отже, таке життя найщасливіше” [Нікомахова етика, 1178а]. Як влучно, у зв’язку з цим, зазначає Хрєнов М., “дозвілля – це не просто нічим не заповнений, вільний від будь-якої діяльності відрізок часу, а діяльність, критерієм якої є її індивідуальна значимість. Це і є внутрішня, інтелектуальна, споглядальна чи творча діяльність. Щоб здійснити її, людина повинна мати максимум свободи” [6, C.12].
Відповідному проведенню дозвілля необхідно вчитись, адже “задоволення не для всіх одне й те саме, але для кожного своє, відповідно до його властивостей – найкраща людина надає перевагу найкращому задоволенню, що походить з найпрекрасніших джерел” [Політика, 1338а]. Досягнення дозвілля як вищого блага передбачає виконання певної кількості підлеглих йому цілей. Досконала людина спрямовує свою діяльність на моральне удосконалення, необхідною умовою якого є доброчесність. Тобто, людська доброчесність є вмінням і тому “для вміння користуватися дозвіллям у житті потрібно дечому навчитись, де в чому виховатись і як це виховання, так і це навчання, необхідне для застосування в діловому житті, має на увазі й інші цілі” [там само].
Отже, досягнення та збереження високого дозвілля залежить від виховання у громадян відповідних доброчесностей: однак виховання доброчесностей - це не просто відновлення набутих знань, але й удосконалення відповідних дій: “…при певній діяльності виникають [певні етичні] устої…” [Нікомахова етика, 1114а]. Тому “доброчесності ми набуваємо, здійснивши (ενεργήσαντες) [щось] раніше… Адже [коли] щось потрібно робити, пройшовши навчання, [то] вчимося ми, роблячи це…” [Нікомахова етика, 1103а].
Арістотель наголошує, що набуті вихованням доброчесності вище природного дару та вроджених здібностей: “кожна [риса] вдачі дана якби від природи, адже і справедливими, і розсудливими, і мужніми, і так далі ми буваємо від народження; однак ми досліджуємо деяке “благо” у властивому значенні слова (τι το κυρίως αγαθόν), і такі [доброчесності] дані іншим способом [ніж від природи]. Дійсно, і дітям, і звірям дані природні [склади], але без керівництва розуму вони виявляються шкідливими” [Нікомахова етика, 1144в].
Дозвілля регулює життя вільнонародженої людини і є “основним принципом” усієї її діяльності, пріоритетом серед різних занять та робіт. “Усе людське життя поділяється на війну та мир… війна існує заради миру, заняття – заради дозвілля” [Політика, 1333а]. При цьому політична чи військова діяльність, хоча й характеризуються величчю та красою, однак не мають дозвілля, адже вони ставлять перед собою певні цілі, а не здійснюються заради них самих.
Усі дозвіллєві заняття поділяються на такі, якими мають право займатися вільнонароджені й такі, які притаманні невільникам. Захоплення певним видом дозвіллєвої діяльності не повинно перетворювати вільну людину на ремісника, тобто, як влучно зазначає Асмус В.Ф., “…в свете этого понятия о досуге Аристотель сближает в известной мере с рабами даже класс свободных ремесленников” (цитується мовою оригіналу) [2, С. 390]. Ремісничими античним мислителем вважаються зайняття, що мають на меті отримання прибутку або професійне навчання, участь у музичних змаганнях, віртуозне володіння музичними інструментами як діяльність, гідну для рабів та найманців [Політика, 1341b]. Хоча молодь повинна навчатися музичному мистецтву, щоб бути спроможною відчувати прекрасне: “пізнати відповідне задоволення завдяки урокам, отриманим ними у молодості” [Політика, 1341b].
Гідним “заповненням дозвілля” благороднонародженого є зайняття, пов’язані з інтелектуальним та етичним задоволенням. Такими “корисними” дозвіллєвими заняттями для вільної людини є, безумовно, філософія та політика, а також - граматика, гімнастика, музика, іноді – малювання. Так, музика “слугує доповненням нашого дозвілля, і з цією метою вона, вочевидь, введена у вжиток виховання” [Політика, 1338a]; музика сприяє відпочинку від праці, розвитку етичної свідомості та навчає гідно заповнювати своє дозвілля.
Проаналізувавши наукові трактати Арістотеля, можна дійти висновку, що дозвілля повинно бути не лише прекрасним, але й приємним, адже “щастя полягає саме у поєднанні і того й іншого” [Політика, 1339b]. Для вільнонародженої людини корисно знаходити задоволення в музиці, яка “не лише відповідає вищій меті, але й “дозволяє відпочити” [Політика, 1339в].
Звеличуючи дозвілля, Арістотель принижує значення корисливої діяльності. “Желательны сами по себе только те виды деятельности, в которых, как в философском созерцании, человек ни к чему иному не стремится, помимо своей деятельности. Только такие действия сообразны с добродетелью. Таков прекрасный и нравственный образ действий: он принадлежит к тому, что ценно само по себе” (цитується мовою оригіналу) [2, С.390].
Арістотелем підкреслюється взаємозв’язок і взаємозалежність дозвілля окремого громадянина та державного ладу. Держава передує кожній людині так, як “будь-яка частина до свого цілого” [Політика, 1253а]. Тобто досконалість людини визначається якістю та рівнем розвитку суспільства, в якому ця людина проживає. “Значить, хто бажає створити досконалих людей, повинен створити досконалих громадян, а хто хоче створити досконалих громадян, повинен створити досконалу державу” [2, С.379].
Арістотелем підкреслюється загальнодержавне значення дозвіллєвого виховання, а дозвіллєва політика держави визнається пріоритетною: якщо законодавець не доклав зусиль для досягнення заможного життя вільнонародженої людини, “то він повинен хоча б потурбуватись про те, щоб посадові особи мали необхідне дозвілля” [Політика, 1273в].
Окрім того, “жити розсудливо та стриманно” більшість (а особливо молодь) “не задовольняє”. Тому “виховання та заняття потрібно встановити по закону” [Політика, 1179в]. Отже, не зважаючи на право вибору дозвіллєвих занять благороднонародженим, дозвіллєве виховання має загальнодержавне значення і не залежить від особистої ініціативи окремого громадянина. Хоча Арістотель (на відміну від Платона) й підкреслює пріоритетну значимість дозвілля, якому мають підкорятися інші сфери життєдіяльності держави та людини.
Дозвілля має своєрідні ознаки, які відрізняють його від інших сфер життєдіяльності людини і характеризують його особисту та суспільну цінність. До таких ознак належать свобода вибору, самодостатність та задоволення.
Саме Арістотель вперше сформулював та проаналізував у своїх працях питання пріоритетності практичного життя чи життя, вільного від будь-якого зовнішнього примусу (життя споглядального). Належно оцінюючи життя дієве, філософ значимішим вважає життя споглядальне, яке є внутрішнім, інтелектуальним, творчим, невидимим світом людини. При цьому ще раз наголосимо, що дозвілля розуміється Арістотелем не як неробство чи бездіяльність, а як діяльність, критерієм виміру якої є її індивідуальна значимість. А необхідною умовою реалізації такої діяльності має бути максимальне володіння свободою. Саме у свободі розкривається зміст та сутність дозвілля; свобода є символом дозвілля, його синонімом.
Про дозвіллєву діяльність філософ говорить як про таку, яку люблять заради неї самої: “Тому ж, хто споглядає, ні в чому подібному потреби нема, принаймні для даної діяльності; навпаки, це навіть, так би мовити, перешкоди, для споглядання… довершене щастя - це деяка споглядальна діяльність” [Нікомахова етика, 1177в].
Оскільки діяльність розуму як споглядальна відрізняється зосередженістю і окрім себе самої не має ніяких цілей, і до того ж дає притаманне їй задоволення (яке, у свою чергу, сприяє діяльності); оскільки, нарешті, самодостатність, наявність дозвілля, та невтомність (наскільки це можливо для людини) притаманні даній діяльності, постільки така діяльність й “буде довершеним щастям” [Нікомахова етика, 1177а]. Але споглядальне життя не підвладне кожній людині, воно значиміше, ніж це можливо для неї. І якби навіть певна людина й прожила його, то не тому, що вона людина, а тому, що в ній є щось божественне.
Ідеальне у Арістотеля не існує й не може існувати за межами матеріального, тому й дозвілля не може бути без відповідних умов. Хоча як і Платон, Арістотель вважає, що вище благо полягає не в чуттєвому чи матеріальному задоволенні, а в душевному, яке виникає від почуття виконаного обов’язку, розуміння людиною свого призначення та його виконання. Однак перемога розуму над “чуттєвими потягами” є необхідною умовою для правильного вибору людиною свого призначення, власного удосконалення, досягнення вищого блага та свободи. А будь-яка матеріально-необхідна діяльність має здійснюватись заради мирного, дозвіллєвого життя.
Не можна забувати, що арістотелівське вчення про дозвілля є суто рабовласницькою теорією виховання. Раби виключаються Арістотелем як члени суспільства, що мають право участі в державних справах. Вони є економічною та соціальною передумовою арістотелівської держави, але не її визнаною політичною складовою.
Змальовуючи дозвіллєві цінності, Арістотель як прибічник рабовласницької системи виховання орієнтується лише на стиль життя окремих верств населення і вважає, що дозвілля є ознакою не просто вільного громадянина, але аристократа, здатного управляти державою. Як зазначає Лосєв О., дозвілля за Арістотелем є “безкорисливе промислово-незацікавлене й самодостатньо-споглядальне відношення до дійсності” [3].
Таке сприйняття та низька оцінка будь-якої діяльності, що виходить за межі хоббі, демонструє менталітет правлячої верхівки, який для Арістотеля є ідеалом. Не дивно, що в такому середовищі на презирство заслуговує будь-яка ознака професіоналізму. Як зазначає Поппер К., Арістотель захоплюється аристократією і складається враження, “ніби син македонського придворного лікаря був стурбований проблемою свого власного соціального статусу, і, зокрема, можливістю втратити місце у своїй касті через власні вчені інтереси, які могли вважатися професійними” [4, C.10].
Народженому у невеличкому північному містечку Стагірі у сім’ї лікаря, метеку (тобто вільному, але нерівноправному громадянину Афін) Арістотелю не були притаманні високий аристократизм та ідеалізм Платона. І можливо, саме соціальна нестабільність найвідомішого філософа Античності стала причиною відомого дуалізму арістотелівського світогляду.
Отже, проаналізувавши концепцію дозвілля у творах Арістотеля, можемо дійти таких висновків.
Арістотель відстоює ідею вільного виховання вільнонародженої людини. Сутність свободи, на думку мислителя, полягає у розкритті творчих потенцій особи. І засобом вирішення цієї задачі виступає дозвілля (“схоле”), якому мають підкорятися інші сфери життєдіяльності держави. Складний і тривалий процес виховання досягає свого апогею у «високому дозвіллі», адже саме в ньому реалізується “самоцінність” громадянина полісу.
Однак мирне дозвілля – це той стан, у якому може перебувати лише вільнонароджена людина. Раб не може мати дозвілля, його доля - заняття фізичною працею, землеробством, торгівлею, що зводиться до фізичного існування та створення елементарних умов для життя. Згідно цієї думки, з перших днів свого життя людина отримує або втрачає право на дозвілля та відповідні види дозвіллєвої (“схолістської”) діяльності. Тому вислів “немає дозвілля для рабів” в Античності набуває сталості й не викликає ніяких заперечень.
Арістотелем піднімається питання про те, чому доцільно надати перевагу: практичному, діяльному життю чи життю, звільненому від будь-якої зовнішньо необхідної діяльності. Високо цінуючи діяльнісне життя, мислитель доходить висновку, що значимим та пріоритетним для людини є життя внутрішнє, невидиме, яке і є дозвіллям, “визначальним першоджерелом для усього”.
Дозвілля полягає у реалізації евдемонії – блаженства, щастя – найвищого блага та мети людського існування і є ознакою вільного громадянина, точніше – аристократа, який гідний управляти державою. Для Арістотеля дозвілля є не просто діяльністю вільної особи, але характеристикою ідеального державного ладу, в якому свобода особи є цінністю. Подібне сприйняття дозвілля можливе лише в такій державі, де живеться так, “як кожному хочеться” [1, С.571].
Перевага Арістотелем надається “поліції” - поєднанню олігархії та демократії, яка дозволяє уникнути різкої поляризації між бідними та багатими верствами населення. Поліс дозволяє значно скоротити кількість бідних людей шляхом переведення їх у “середній прошарок”, що істотно зближує цю категорію населення із багатими громадянами, які посідають високі посади в державі, та забезпечує відносну дозвіллєву рівність. Разом з тим, проект ідеальної арістотелівської держави грунтується на поділі усіх людей в державі на класи рабовласників та рабів.
Мислителем було сформульовано ті проблеми дозвілля, які хвилюють людство на усіх етапах його розвитку. У своєму дослідженні Арістотель вперше висловив думку, що роль та значення дозвілля в суспільстві залежить від державного ладу; від діяльності, якою займається людина; від виховних принципів, яких дотримується суспільство. Проблема дозвілля визначається Арістотелем як проблема людської свободи та вміння її використовувати.