Вікові особливості перебігу синдрому гіперактивності

Перші прояви гіперактивності можна поміти­ти вже у немовлят. У грудному віці такі діти над­мірно галасливі: їхній крик незвично тривалий і різкий, вони безперервно рухаються, капризу­ють, плачуть і дратуються, рідко розслабляються, вночі погано сплять. Ласку така дитина не прий­має, відсторонюючись від матері. Поведінка ди­тини дивує батьків, вони починають відчувати психологічний дискомфорт. У сім'ї може виник­нути напруженість, нервозність, що нерідко при­зводить до конфліктів між батьками. Постійні недосипання підсилюють дратівливість дитини. У сім'ях з порушеним психологічним кліматом така дитина може зазнавати тілесних ушко­джень.

У два - три роки у таких дітей неспокійний, уривчастий сон, підвищена чутливість до світла і шуму. Під час діяльності ці діти рухливі та збу­джені, їм притаманні виражений негативізм, по­ганий настрій, проблеми з прийомом їжі, не­стримна моторна активність (інколи пришвидше­ний руховий розвиток під час затримки мовлен­нєвого розвитку).

З трьох до шести років такі діти не здатні зосе­реджено займатися будь-якою діяльністю: не мо­жуть слухати казки, грати в ігри, які потребують уваги, їхні вчинки хаотичні і безконтрольні. Часто виникають труднощі з дисципліною та дотриман­ням правил під час ігор з іншими дітьми.

У молодшому шкільному віці починаються труд­нощі з навчанням. Діти рідко доводять справу до кінця, їх складно навчити читати і писати. Часто вони надовго «прилипають» до телевізора, але вже за кілька хвилин не можуть пригадати, про що йшлося у передачі.

Проблеми таких дітей — самотність і відчужен­ня. Вони або долучаються до асоціальної компа­нії, або стають самотніми. Часто вони перебува­ють у пригніченому настрої, не бажають ходити до школи.

Діагностична і консультативна робота з таки­ми дітьми має бути комплексною. Тут важливою є взаємодія лікаря, вихователя, психолога та батьків.

Вправа «Портрет гіперактивної дитини»

Мета: надати можливість учасникам тренінгу скласти характеристику індивідуальних особливос­тей гіперактивних дітей, актуалізувати вміння пе­дагогів виявляти таких дітей.

Тренер пропонує учасникам картку «Портрет особливої дитини», у якій перераховані індиві­дуальні особливості агресивних, гіперактивних, тривожних та аутичних дітей. Завдання полягає у тому, щоб із запропонованого переліку вибрати характеристики гіперактивної дитини. Потім тре­нер пропонує учасникам об'єднатися у чотири гру­пи, обговорити свій вибір та представити групове рішення: яким є портрет гіперактивної дитини.

Міні-лекція «Як допомогти гіперактивній дитині»

Мета: ознайомити з основними напрямами ро­боти з гіперактивними дітьми.

Тренер: Індивідуальний підхід до гіперактивної дитини грунтується на розумінні того, що:

т особливості гіперактивної дитини мають

невротичну основу; ш прояви гіперактивних станів залежать від стану соматичного здоров'я, розумових та фізичних навантажень; Ш у міру росту і розвитку дитини відбувають­ся компенсаторні та поновлювальні про­цеси у нервовій системі. Вони відбувають­ся повільно і значно залежать від умов ви­ховання та навчання, від того, наскільки правильно організовано корекційно-роз-вивальну роботу з дитиною; ■ пік прояву гіперактивного синдрому при­падає на час навчання у початковій школі. Шкільне навчання гіперактивної дитини пока­зане не раніше ніж із семи років. У шестирічному віці дитина психофізіологічно не готова довго си­діти за партою, відповідати, коли викликають, су­воро дотримуватися правил поведінки, виконувати завдання за визначеними умовами тощо. Це по­требує значного старання та концентрації уваги. Навіть за високого рівня інтелектуального розвит­ку такий режим гіперактивній дитині, як правило, не під силу.

Гіперактивна дитина дошкільного віку фізично не може тривалий час уважно слухати вихователя, спокійно сидіти і стримувати свої імпульси. Вихо­вателю, пам'ятаючи про індивідуальні особливості гіперактивної дитини, доцільніше працювати з нею зранку, ніж увечері, на початку заняття, ніж у кін­ці. Цікаво, що дитина, працюючи один на один з дорослим, не проявляє ознак гіперактивності і успішніше справляється з роботою.

Навантаження дитини має відповідати її мож­ливостям. Наприклад, якщо діти у групі дитячого садка можуть продуктивно займатися якоюсь ді­яльністю 20 хвилин, а гіперактивна дитина — лише 10 хвилин, не треба змушувати її продовжувати заняття довше. Ліпше переключити її на інший вид діяльності: полити квіти, прибрати на столі, підняти олівці, які «випадково» впали тощо. А якщо дитина буде здатною продовжити заняття, можна дозво­лити їй повернутися до нього.

Під час оцінювання роботи слід зосередити увагу на тій її частині, де дитина досягла успіху. Торкаючись питання про невиконане завдання, корисно обговорити обставини, за яких дитина могла б досягти успіху.

Протягом заняття дітям інколи доводиться змі­нювати вид діяльності кілька разів. Для дітей без відхилень це має позитивне значення, оскільки монотонна, одноманітна робота набридає. Але гі-перактивним дітям складно переключатися з одно­го виду діяльності на інший. Тому дорослий має домовлятися з дитиною заздалегідь, готуючи її до зміни виду діяльності.

Психологи помітили: чим більш драматичний, експресивний, «театральний» вихователь, тим лег­ше він справляється з проблемами гіперактивної дитини, яку притягує все неочікуване, нове. Не­звичність поведінки педагога змінює психологіч­ний настрій дитини, допомагає переключити її ува­гу на потрібний предмет.

У групі на спеціальному стенді можна розмісти­ти розпорядок дня, почерговість виконання за­вдань, правила поведінки. Причому дітям простіше сприймати інформацію, якщо вона подана симво­лами, які їм зрозумілі.

Система заохочень і покарань має бути достат­ньо гнучкою, але обов'язково послідовною. І тут слід враховувати особливості гіперактивної дити­ни: вона не вміє довго чекати, тому і заохочення повинні носити моментальний характер і повторю­ватися приблизно через 15 — 20 хвилин. Один із варіантів заохочення — видача жетонів, які про­тягом дня можна обміняти на нагороди.

Усі інструкції, які вихователь дає гіперактив-ній дитині, бути чіткими і короткими — не біль­ше 10 слів. Для підкріплення усних інструкцій вар­то використовувати зорову стимуляцію.