Феномено-логічна концепція культури

Різновидом аксіологічної інтерпретації культури є феноменологічне її розуміння, започатковане Е. Гуссерлем (1859 – 1938). Подальшого розвитку цей підхід набуває в герменевтичній філософії М. Гайдеґґера (1889 – 1976) та Г. Ґадамера (нар. 1900 року). Його прибічники, так само як і Е. Кассірер, не зводять культуру до предметно створеного світу. Феноменологічна редукція виносить за рамки культури як природну, так і соціальну реальність, що дозволяє розглядати її як переддані конструкти свідомості (трансцендентальні сутності), завдяки яким людина здатна до смислоконструюючої інтенціональної діяльності. Отже, культура у феноменології постає не як об’єктивовані результати діяльності, а як її мотивація чи принципи організації.

Феноменологічна інтерпретація культури орієнтує на віднайдення таких трансцендентальних сутностей, завдяки яким конституюється смислообрій творчої діяльності особи чи спільноти. У “Картезіанських медитаціях” Е. Гуссерль зазначає, що наше існування здійснюється у безлічі традицій, тобто культурний світ у всіх своїх формах існує через традицію. Тому специфіка феноменологічного розгляду культури виявляється у дослідженні буття-в-традиції. Власне традиція є передумовою розуміння, задає горизонт, у межах якого здійснюється розуміння буття. Вивчення передданої структури, елементів та функцій традиції дозволяє виявити специфічний вид буття, яким є культура.

Традиція наперед визначає те, що опиняється перед нашими очима, є своєрідною сферою передумов та упереджень, які спрямовують нашу увагу та окреслюють сферу відкритого для неї буття. А тому історичність буття-в-традиції, за М. Гайдеґґером, означає, що власне минуле Dasein (тут-буття) не є чимось, що слідує за ним, а є, швидше, чимось, що йде попереду нього. Отже, традиція є власним минулим Dasein, яке передує йому як передуюче людське ставлення до минулого. Вона, з одного боку, уможливлює, а з другого  обмежує будь-яке проектування Dasein.

Традиція, передовсім, обмежує людину в повсякденному житті у виборі можливостей, виборі смислів діяльності й орієнтує її на загальновизнані зразки поведінки, на досвід попередніх поколінь, зафіксований у суспільних нормах, вартостях та звичаях. Традиція дає можливість людині діяти немовби автоматично, не замислюючись, оскільки не потребує розумних підстав і постає як певна самоочевидність (інтеційність дії). Авторитет традиції замінює собою особистий вибір. Культура постає як сфера трансцендентальних самоочевидностей, норм і вартостей, які передаються від генерації до генерації, спрямовують орієнтацію індивідів, їхні погляди та дії.

Першою функцією традиції є збереження спадщини, яке здійснюється за будь-яких історичних змін. Спадщина як зміст традиції спрямовує предметність смислів у нашому актуальному досвіді. Отже, ми перебуваємо всередині спадщини, яка завжди слугує зразком нашого ставлення до минулого як тривання і майбутнього як його продовження.

Спадщина є полем історичної передданості, є смисловим ґрунтом нашого “життєвого світу”, що містить у собі первісні впевненості, зразки усталеного довір’я, матрицю безумовно значущого та практично випробуваного, тому спадщина постає інваріантністю будь-яких конкретних історичних світів. “Життєвий світ” кожного воднораз є спільним світом співбуття з іншими. Спадщина, яку несе традиція, зумовлює характер взаємин людей одне з одним, тобто задає систему регулюючих та орієнтуючих принципів співбуття.

У суб’єктивному світі особи спадщина виявляє себе у вигляді системи норм, вартостей та орієнтацій, за допомогою яких здійснюється освоєння потенційних ресурсів свого “життєвого світу”. Норма для особи є правилом, взірцем, що встановлює можливості її життєдіяльності, за її допомогою особа зіставляє свої наміри з реальними умовами життя та визначає покарання за порушення встановлених правил. Це стосується не лише міжособистісних стосунків, а й будь-якого актуально здійснюваного акту нашого досвіду в обрії “життєвого світу”. А тому для особи спадщина постає структурною єдністю певних видів та рівнів нормативності. Спадщина може нести як негативну, так і позитивну нормативність. Негативна нормативність культури має в собі елементи репресивності, постає своєрідним “гамуванням” природних виявів людського існування, допускаючи лише ті з них і в таких формах, легітимність яких визначає спадщина. Разом з тим позитивні норми визначають обрій співбуття-в-традиції і сприймаються особою як те, що прийнято, або як звичай.

Вартість, на відміну від норм, несе в собі соціальну та особистісну значущість речей, явищ повсякденного світу і цим орієнтує особу при виборі чину чи поведінки в конкретних ситуаціях. Цінність стосовно особи є значущою очевидністю, тому що виражає зміст тієї спадщини, яка безпосередньо звертається до людини у життєвому триванні традиції.

Сказане вище дає підстави стверджувати, що за своєю сутністю спадщина – це дух народу, що об’єднує його в культурну цілість. Саме тому спадщина задає той горизонт, у рямцях якого можлива комунікація та інтеракція різних генерацій. Духовне поле спадщини людина може сприймати або як святиню, або з упередженням. Сприймаючи спадщину як святість, люди прагнуть зберегти її у недоторканості для наступної генерації. Вона як минуле “тут-буття” постає самоцінним, нормативно обов’язковим, безсумнівним і таким, що не дозволяє жодної переоцінки. На цей погляд сьогодення є лише блідою тінню минулого, а золоті часи десь позаду. Гаслом такого погляду є бути вірним звичаям та “вірі дідів”. Така позиція породжує непримиренне ставлення до будь-якої спроби не лише започаткувати нову традицію, а й нове тлумачення її змісту. В упередженому ставленні до традиції людина зберігає своєрідну “дистанцію” стосовно спадщини, випробовує її дієвість у конкретних ситуаціях. Зміст традиції ніби опосередковується сьогоденням. Цей погляд вимагає від людини, не забуваючи традицію, разом з тим збагачувати її, не відходячи від її коріння.

Традиція за своєю сутністю завжди національна, бо спрямована на збереження в народі того, що є своєрідним і повторюється від генерації до генерації. Вона збирає воєдино національний досвід різних поколінь. Національне виявне не лише в змісті традицій, а й у способах та формах їх трансляції, зокрема в мові, предметному вираженні національної культури, усталених формах організації суспільного життя. Національна традиція вбирає в себе множину “партикулярних” традицій: релігійних, моральних, правових, політичних, естетичних, побутових тощо. Звідси випливає, що національний характер традиції виявляє себе у різних сферах людського духу: у праві, архітектурі, релігії, політиці, літературі, музиці, фольклорі тощо. У такий спосіб аксіологічний підхід до культури передовсім підкреслює в ній такі риси, як самобутність та національну відрубність.

У 60-х роках ХХ ст. стає актуальною філософія цивілізації. Це час, коли індустріальна цивілізація в Західній Європі та Америці вичерпала свої можливості і світ був поставлений на межу виживання через енергетичну та екологічну кризу. Це дало поштовх європейській та американській соціальній філософії до осмислення перспектив цивілізаційного розвитку. Як результат з’явилися роботи Д. Белла (1919 р.), З. Бжезинського (1928 р.), Д. Гелбрейта (1908 р.), О. Тоффлера (1928 р.), що прогнозували до кінця другого тисячоліття появу постіндустріального суспільства. Щоправда, життя внесло корективи й сьогодні цивілізація, до якої прямує людство дістала назву інформаційної.

Для глибшого осмислення цивілізаційних процесів виокремимо з підходів до їх дослідження глобально-технократичний та локально-культурологічний.