Аксіологічна концепція культури Баденської школи

У 20-і роки ХХ ст. формується аксіологічний підхід до розуміння культури. Його репрезентує філософія життя (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенґлер), неокантіанство (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер) та феноменологія (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер).

На відміну від соціологічного підходу, його формування йшло шляхом розмежування понять “культура” та “цивілізація”. Відзначимо, що до кінця ХIХ ст. їх у філософії не розрізняли. Започатковує ж поділ життєвого світу на культуру та цивілізацію О. Шпенґлер (1880 – 1936) у праці “Присмерк Європи” (1918, 1922). За О. Шпенґлером, процес культурогенези включає історію народження, розвитку та старіння окремих культур. Цей цикл проходить кожна культура. При цьому культура як вияв життя, творчої енергії, на стадії свого “старіння” схильна втрачати “відкритість”, здатність живого саморуху та продукувати застиглі схеми та моделі. Інтенсивний внутрішній неспокій, покладання все нових смислів у культурі з часом підмінюється ерзац-культурою у формі "масових явищ". Цю стадію функціонування культури О. Шпенґлер називає цивілізацією, пов'язуючи її з гіперурбанізацією, розвитком техніки та технології, занепадом мистецтва, літератури, музики, поширенням іррелігійності. Занепад культури означає, на його думку, появу цивілізації та розширення сфери її функціонування.

Отже, О. Шпенґлер започатковує циклічний підхід до культури, акцентуючи увагу на “замкнутості” її функціонування та наголошуючи на традиції як “душі культури”. Таке бачення культури йде всупереч “лінійному” розумінню її функціонування та розвитку, яке репрезентоване в натуралізмі та соціологізмі. Воно акцентує увагу на новаціях у культурі, на створенні штучної природи та нових форм соціальності.

Біля витоків аксіологічного підходу стоять неокантіанці Баденської школи В. Віндельбанд (1848 – 1915) та Г. Ріккерт (1863 – 1936), які розглядають культуру як вартісний зріз суспільства. На їхній погляд, найважливішою проблемою філософії культури є розуміння вартостей, їх генези та призначення.

Г. Ріккерт у праці “Науки про природу та науки про культуру” визначає культуру як усе, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей. За Г. Ріккертом, усі історичні події та явища культури є неповторними й тому не підлягають узагальнюючому аналізу методами природничих наук. Для того, щоб описати неповторність явищ культури, слід звернутися до ідіографічного, індивідуалізуючого методу, що ґрунтується на віднесенні цих явищ до тих чи інших вартостей. Поняття вартості тут є центральним у розумінні культури.

Вартості, за Г. Ріккертом,  це смисли, що лежать поза всяким буттям, тобто трансцендентні буттю, вони – продукти людського духу, які людина віднаходить у свідомості як трансцендентальні сутності. Культура як утілення вартостей має задовольняти всю гаму потреб людини від вітально-життєвих до духовних. Об’єкти культури, що є носіями вартостей, Г. Ріккерт називає благами, на відміну від вартостей як трансцендентальних сутностей.

За Г. Ріккертом, про вартості не можна говорити, що вони існують чи не існують, а лише що вони значать. Об’єкти культури як вартості, блага є не просто бажаними, а загальнозначущими. Релігія, церква, право, держава, мораль, наука, мова, література, мистецтво, господарство, а також необхідні для його функціонування технічні засоби Г. Ріккерт відносить до об’єктів культури або культурних благ у тому сенсі, що вони мають значення (смисл) для всіх членів суспільства. Об’єкти культури, що позбавлені вартості, стають частиною природи. Завдяки наявності чи відсутності віднесення до вартості ми можемо розрізняти два роди об`єктів: природні та культурні. Культура як система вартостей виражає міру людського в людині і сенс усього, що створено людиною, тому її істотність – духовно-вартісна.