Натуралістич-на концепція культури а. Ґелена

Натуралістичний підхід у філософській антропології репрезентує А.Ґелен. У своїх роботах, зокрема в праці “Людина. Її природа та місце в світі” (1940 р.), він послуговується поняттями “природне оточення”, “життєве оточення” та “життєвий світ”. Природне оточення  це все те, що дане живим істотам у “готовому” вигляді, а життєве оточення є сукупністю умов, потрібних для життя того чи іншого виду живих істот.

Життєве оточення тварини є життєвою нішею виокремленою генетично з природного середовища. Тварина живе в природі й природою, змінюючи її своєю присутністю. Якщо вона не віднаходить найголовніших умов, потрібних для існування, то її загибель неминуча. Для тварини життєво значущі чинники виділені з середовища її генетичною інформацією, внаслідок чого простір її життєвого оточення мозаїчно-дискретний.

Відмінність між людиною та іншими живими істотами полягає у фундаментальній невизначеності життєвого світу людини. Індивід не має наперед заданої (генетично) інтенції життєвого світу. Його життєвий світ соціально зумовлений. Засвоюючи взірці поведінки та способи орієнтації суспільства, він освоює всі речі і ситуації, як такі, що можуть виявитися життєво важливими. Його життєвий світ безперервний (континуальний). Саме це дає йому можливість переоцінки тих способів поведінки та ціннісних орієнтацій, які він засвоїв. За аналогією з індивідом, життєвий світ соціуму теж невизначений (не заданий наперед). На те, який саме життєвий світ “вмонтує” в природне середовище той чи той соціум, впливає сукупність найрізноманітніших чинників. Не заперечуючи можливості дослідження тих чи тих чинників у формуванні життєвого світу соціуму, А.Ґелен вважає, що кожен соціум, будуючи свій життєвий світ, вільно реалізує свою творчу енергію. Цей неповторний життєвий світ і є культурою. Культура, вважає він,  це дії та заплановані зміни світу.¹

Марксистська інтерпретація культури

У марксистській філософії тему культури розробляли Н. Злобін, М. Каган, Е. Маркарян та інші філософи. На думку М. Кагана, кожна людина інтуїтивно пов’язує себе з культурою. Жодна людина не поширює розуміння культури на життєдіяльність тварин і не говорить про культуру мурах чи мавп. Культура, за М. Каганом, є “інобуттям людини й воднораз її істотною характеристикою. І хоча людина належить природі та суспільству, вона є також носієм культури, яка міститься і поза нею, в її творіннях, і в ній самій”².

На підхід марксистської філософії, недостатньо в розумінні культури констатувати взаємозв'язок людини та культури, а слід виявити внутрішню структуру культури, реальні форми її зв’язку з людиною. Вихідним пунктом функціонування та розвитку культури є людина як суб’єкт діяльності. А тому в розумінні культури цей підхід пропонує розглянути типи діяльності, у яких культура реалізується. Марксизм вважає визначальною щодо культури предметно-практичну діяльність, яка спрямована на задоволення потреб людини, розвиток її здатностей та на опредметнення її сутнісних сил. У такий спосіб створюється новий, надприродний предметний світ, “друга природа”, предметне (матеріальне, духовне, художнє) інобуття людини. Завдяки культурній предметності можна передавати вироблені людиною потреби та здатності іншим людям, іншим генераціям, оскільки генетично програми людської діяльності не передаються. Але воднораз виникає потреба в новій формі діяльності  розпредметненні того, що закладено в предметному бутті культури. Засвоюючи таким чином знання, цінності та вміння, людина вдосконалює свою діяльність. Отже, її предметна діяльність є основою культури, її постійного збагачення та поступу.

Згідно з марксизмом, зведення культури лише до предметної діяльності без розпредметнення породжує її спрощене розуміння. Зокрема, культуру деякі дослідники тлумачать як сукупність матеріальних і духовних предметів, створених людиною, або як спосіб їх створення, або як те й те одночасно. Тому більшість дослідників культури в цій філософії вважають важливим структурним компонентом культури спілкування. За марксистською філософією, спілкування є певним видом діяльності, але не предметної, оскільки воно не створює жодної реальної предметності. Спілкування є міжсуб’єктною взаємодією, мета якої полягає в досягненні спільності між людьми, що спілкуються в процесі життєдіяльності. Спілкування є специфічним способом стосунків між людьми, коли людина визнає в іншій особі рівноцінного партнера й ділиться з ним (на вербальному рівні) тією інформацією, якою володіє, збагачуючи його й себе воднораз. Спілкування, яке розгортається в соціокультурному просторі та часі, шляхом вербальної комунікації здійснює рівноцінний обмін здобутками культури, сприяє її засвоєнню, збагаченню та трансляції від покоління до покоління.

На думку М. Кагана, усталене в марксизмі розуміння культури недооцінює художньої діяльності, яка здатна подвоювати реальне людське життя перенесенням усіх проблем дійсного буття в план уявного життя. Тільки людина здатна на особливий спосіб поведінки, що органічно поєднує її предметну діяльність зі спілкуванням, яке надає їй символічного значення та значущих смислів. Художня діяльність, вважає М.Каган, грандіозно розширює досвід людини у всіх його формах, що в реальній практично-предметній діяльності та в спілкуванні здійснити неможливо.

З викладеного вище випливає, що натуралістичний підхід до культури наголошує на її діяльнісній сутності, що поза людиною не існує жодної сфери культури. Там, де є людина, її діяльність, зв’язок між людиною та природою, там і є культура. Згідно з марксистським підходом, культура є системою надбіологічно вироблених засобів здійснення людської діяльності, завдяки яким функціонує та розвивається суспільне життя. Тут культура виявляє ще одну істотну рису – свій надбіологічний, соціальний характер. Це означає, що вона не передається від покоління до покоління генетично, а транслюється соціально, через мову, освіту, виховання, включення в різні види діяльності.

Людина живе своєю культурною сферою і, зазвичай, укорінюється в ній, стає прив’язаною до неї. Це дало А. Ґелену підставу ввести у науковий ужиток поняття “здатність до культури” як варіабельність способів мислення та форм діяльності. Річ у тім, що при низькому коефіцієнті здатності до культури людина невідривна від середовища й може повноцінно функціонувати лише в його культурі (традиційні культури). При високому коефіцієнті людина здатна пристосовуватися до найрізноманітніших культурних середовищ.

Воднораз культура є характеристикою самої людини; узята поза діяльністю людини, вона позбавляється життєвості, динаміки. Творячи культуру, людина перетворює не лише природу, а й формується як істота культурна: засвоює мову, традиції, способи та навички діяльності, притаманні цій культурі. А це означає, що істотною рисою культури є самотворення людини.

Таким чином, позитивним моментом натуралістичного підходу до культури є діяльнісно-практичний зріз взаємин “людина – природа”, “людина – суспільство”, “людина – людина”. Тому цей підхід має право на існування, його успішно можна використовувати в аналізі функціонування культури в її предметно-практичному аспекті.

У 40-і роки ХХ ст. виникає соціологічий підхід, який виходить із твердження, що людина як соціальна істота існує лише в умовах культурного середовища, а отже, культура рівнозначна соціальності. Іншими словами, прихильники цього підходу вважають, що суспільство й культура виникають одночасно. Оскільки культура – соціальний феномен, продукт життєдіяльності соціуму, вплетена в його життя, то, на їхню думку, поняття культури та соціуму тотожні. Найчіткіше цей підхід репрезентує американський культуролог Л. Уайт у працях “Культурологія” (1949 р.), “Вступ до культурології” (1960 р.), “Концепція культурних систем” (1975 р.).