Перспективи культуро-цивілізацій-ного поступу

Щодо перспектив цивілізаційного розвитку, то в західно-європейському та американському світогляді домінує думка про універсальність західної цивілізації, що саме вона демонструє недалеке майбутнє людства. Власне це підтверджує і концепція Й. Масуди.

Прибічники цього підходу стверджують, що західна цивілізація (до якої, окрім країн Західної Європи, входить і США) заполонила світ своїми товарами, послугами, інформацією, комп’ютерами, фільмами, поп-музикою тощо, які з дедалі більшим ентузіазмом сприймаються геть на всіх континентах.

Нав’язування пріоритетів західної цивілізації зумовлено тим, що в часі вона модернізувалася першою. У її основі лежить розвиток наукових та інженерних знань, що відбувся в ХІХ сторіччі та відкрив людству безпрецедентні можливості для контролю та формування навколишнього середовища. Модернізація означає індустріалізацію, урбанізацію, піднесення рівня писемності, освіти, добробуту та соціальної мобільності, а також складнішу й різноманітнішу структуру зайнятості. А тому, як зазначає С. Хантінґтон, нав’язується хибна думка, що в міру того, “як інші суспільства наслідуватимуть схожі моделі освіти, праці, добробуту та класової структури західна культура стане універсальною культурою світу”⁹. Негативним боком модернізації є як нівелювання культур, так і стирання її унікальних особливостей, що стали об`єктом експансії західної цивілізації.

Проте виявилося, що стосовно цивілізаційної експансії різні культури поводяться по-різному. Одні (динамічні) асимілюють здобутки інформаційної цивілізації, вестернізуються, тобто втрачають свої традиційні цінності, установи та звичаї і сприймають ті, що панують на Заході, інші (традиційні культури, статичні) цивілізація поглинає. Але є й такі, що здатні цивілізаційно трансформуватися й зберігати свою самобутність. Це говорить про те, що цивілізаційний процес можна свідомо спрямовувати й регулювати. З цього приводу С. Хантінґтон запитує: “Чи мусять незахідні суспільства відійти від власних культур з метою модернізації?” Даючи відповідь на це питання, він стверджує на основі свідчень історії, що лідери незахідних суспільств схильні думати, що відхід від власної культурної самобутності неминучий. Прикладом може бути політика Петра І, який над усе прагнув рубати “вікно в Європу”. У результаті такі лідери своєю політикою протиставляли модернізацію самобутній культурі. Та цивілізаційний імпорт із Заходу так і не дав цим країнам суттєвої допомоги в проведенні модернізації.

Відомий світові український політолог з діаспори Б. Гаврилишин у праці “Дороговкази в майбутнє”, аналізуючи модернізацію націй-держав, доходить висновку, що сучасна цивілізаційна модернізація має здійснюватися як свідоме запозичення техніко-технологічних “ноу-хау”, не переймаючи соціальних “ноу-хау”. Соціальні “ноу-хау” мають історично-культурний зміст, виходять з традицій у сфері організації виробництва, системи адміністрування та соціального управління.

Існування цивілізацій неможливе без обопільних впливів та запозичень. Сучасні транспортні засоби та комунікації значно розширили ці взаємовпливи. Більшість великих цивілізацій світу існує вже близько 1000 років, а деякі налічують навіть кілька тисяч. Їх існування продемонструвало, що запозичення з інших цивілізацій збільшувало їх шанси на виживання. Так, Китай запозичив з Індії буддизм, але це аж ніяк не індуїзувало Китай, а навпаки відбулася китаїзація буддизму. Китайці й досі чинять опір енергійним спробам Заходу християнізувати їхній життєвий світ. Якщо вони запозичать християнство на якомусь етапі своєї історії, то, найімовірніше, воно буде абсорбоване й адаптоване у такий спосіб, який сприятиме зміцненню традицій китайської культури. Отже, модернізація та економічний розвиток не конче вимагають культурної вестернізації і не спричиняють її.

Глобальна цивілізаційна експансія Європи у другій половині ХІХ ст. та всеохопне домінування американських стандартів життя в другій половині ХХ ст. сприяли поширенню цивілізаційної експансії Заходу в світі. Усе ж на сьогодні європейського глобалізму вже не існує й відходить у минуле американська гегемонія. Перспектива розвитку західної цивілізації полягає в тому, що вона наближається до стадії універсальної держави. Це означає, що держави-нації Заходу інтегруються у дві напівуніверсальні держави Європи та Північної Америки. Їх не можна назвати імперіями, оскільки це системи федерацій, конфедерацій та територій, що перебувають під юрисдикцією міжнародного права.

Торкаючись питання майбутнього співіснування сучасних та традиційних культур, С. Хантінґтон зазначає: “Не викликає сумніву те, що між сучасними та традиційними культурами існують суттєві відмінності. Світ, в якому деякі суспільства є високосучасними, а інші  все ще традиційними, буде, очевидно, менш однорідним, ніж світ, в якому всі суспільства пройшли етап модернізації. Проте з цього не випливає, що суспільства з модернізованою культурою мають бути більш схожими одне на одне, ніж суспільства з традиційною культурою. Лише кілька сот років тому всі суспільства були традиційними. Чи був той світ менш однорідним, ніж майбутній світ модернізованої сучасності? Очевидно, ні.... Сучасні суспільства мають багато спільних рис, але вони не конче мають злитися у щось однорідне. Теза про те, що саме так має статися, ґрунтується на уявленні, що сучасне суспільство неминуче наближається до одного типу, на кшталт західного, тобто сучасна цивілізація – це західна цивілізація, а західна цивілізація – це сучасна цивілізація”¹⁰.

Захоплення у першій половині ХХ ст. ідеєю модернізації соціального життя та її здобутками, що знайшло вияв у кризі індустріальної цивілізації, зрештою призвело до кардинальної зміни світоглядної парадигми. У 60-х роках ХХ ст. як протест проти диктатури розуму та для віднайдення механізмів самозахисту соціуму від згубних техніко-технологічних і наукових новацій виникає світогляд постмодерну. Він обстоює цінність різноманітності, тобто розширює плюралістичний погляд на світ і орієнтує на існування розмаїття культур. Їх існування породжує в сучасному світі такі тенденції: ізоляцію шляхом абсолютизації своєї унікальності та відрубності, живосильне витіснення одних культур іншими та діалог культур.

Тенденція, спрямована на ізоляцію культури, безперспективна, позаяк вона втрачає здатність протистояти цивілізаційній експансії, тоді як діалог культур передбачає і збереження національної ідентичності, і їхнє взаємозбагачення. З приводу тенденції до живосильного витіснення окремих культур К. Леві-Стросс висунув, на основі вартісної інтерпретації, ідею рівноцінності культур. Ця ідея є доброю підставою для вироблення імперативу розвитку культури в наступному столітті, який стверджує: нікому не дано, ніхто не має права живосилом витісняти одну культуру іншою, незважаючи на її цивілізаційний стан.