ЛЕКЦІЯ 1. ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ"

1.1. Предмет курсу

1.2. Еволюція предмета економічної теорії

1.3. Методологія історико-економічного аналізу

1.1. Предмет курсу

Займаючи вагоме місце у багатоманітній палітрі економічних дисциплін, історія економічних учень розкриває передумови та закономірності еволюції світової економічної науки, систематизує та аналізує економічні знання, зна­йомить із науковою спадщиною видатних учених-економістів, сприяє усві­домленню внеску основних шкіл та напрямів економічної думки до загально­людської інтелектуальної скарбниці.

Предметом історії економічних учень є історичний процес виникнен­ня та розвитку системи економічних поглядів та ідей.

Критичне засвоєння досягнень попередників та поглиблене розуміння минулого економічної науки, джерел та закономірностей її зародження і роз­витку сприяє більш досконалому усвідомленню сучасних проблем економіч­ної теорії, новітніх тенденцій еволюції провідних шкіл та напрямків еконо­мічної думки. Особливістю історії економічних учень як історії економічної науки у її поступальному розвитку є звернення до актуальних, злободенних проблем сучасності та найважливіших тенденцій майбутнього.

Характеризуючи предмет історії економічних учень, слід звернути увагу на те, що науково-організаційні форми, які об'єднують економічні ідеї, дум­ки та їх носіїв і відображають історію розвитку економічної науки, відзнача­ються значною різноманітністю. Серед науково-організаційних форм історико-економічних досліджень можна виокремити такі.

Економічна думка — найзагальніше, надзвичайно широке і багатоплано­ве поняття, яке відомий дослідник історії економічного аналізу Й. Шумпетер визначив як "сукупність усіх поглядів і побажань з економічних питань, які наявні у суспільній свідомості в певний час і в певному місці".

Економічне вчення — система упорядкованих та пов'язаних між собою економічних поглядів і думок, в яких знаходить своє концентроване логіко-понятійне відображення історичний процес пізнання економічних явищ та процесів.

Школа економічної думки — сукупність економічних учень, об'єднаних базовими ідейними принципами, а також спільністю або наступністю методів.

Течія економічної думки — сукупність шкіл, які пропонують альтерна­тивні варіанти або модифікації розвитку єдиних вихідних принципів еконо­мічних досліджень.

Напрям економічної думки — най масштабніше утворення в історії еко­номічної думки, яке еволюціонує протягом тривалого історичного періоду і охоплює сукупність течій, що мають значні розбіжності, але відстоюють деякі спільні принципові положення.

Водночас необхідно взяти до уваги, що поділ економічної науки на школи, течії, напрями є досить умовним. Процес наукового пізнання є динаміч­ним, суперечливим та неоднозначним. Погляди вчених-економістів не лиша­ються незмінними, а розвиваються, взаємо впливають та взаємозбагачуються, що унеможливлює їх чітке розмежування. Водночас представники однієї школи, течії чи напряму економічної думки нерідко суттєво відрізняються колом наукових інтересів, проблематикою та трактуванням тих чи інших до­слідницьких проблем.

Історія економічних учень відображає не лише розвиток теоретично­го знання, але й еволюцію методів, способів та інструментів пізнання економічної дійсності. Відтак вона є також історією методології економіч­них досліджень. І не лише тому, що надає унікальну можливість проникнути у творчу лабораторію видатних мислителів минулого і сучасності, але також і тому, що кожна попередня економічна теорія в міру своєї фундаменталь­ності та наукової значущості володіє відповідним потенціалом і функцією методу для наступних теорій.

Як фундаментальна дисципліна історія економічних учень займає важли­ве місце в системі економічних наук і економічної освіти. Будучи генетикою економічної думки, вона логічно доповнює курс економічної теорії, поглиб­лює знання з мікро- та макроекономіки, функціональних та галузевих еконо­мічних дисциплін. Специфіка економічної теорії як особливої сфери науко­вого пізнання полягає в тому, що вона ефективно розвивається не лише шля­хом дослідження господарської практики та нових наукових відкриттів, але також і шляхом осмислення і переосмислення своєї власної історії, економіч­них учень попередніх епох.

Розкриваючи закономірності розвитку економічної науки, історія економічних учень розвивається в тісному взаємозв'язку з усіма історичними дисциплі­нами, філософією, соціологією, психологією та іншими суспільними науками.

Формування історії економічних учень як науки було започатковане у XIX ст., коли нагромадження емпіричного матеріалу щодо багатства еконо­мічних поглядів та ідей, їх просторової та часової мінливості спонукало вчених не лише до виокремлення та опису окремих теоретичних здобутків, але і до роздумів над закономірностями та характером історичної трансформації еконо­мічної думки. Перший англійський історик політичної економії Дж.Р. Мак-Куллох у 1826 р. опублікував "Історичний нарис виникнення науки політич­ної економії", а у 1845 р. — першу анотовану бібліографію економічної теорії, написану під впливом тогочасної рікардіанської ортодоксії. На противагу цьо­му дослідженню "Історія політичної економії" ірландського вченого Дж.К. Інгрема, опублікована окремою книгою спочатку в США, а згодом в Англії у 1888 р., ґрунтувалася на критиці англійської класичної політичної економії з позицій історичної школи. За словами почесного професора Кембриджсько­го університету Ф. Дін, саме ця книга "стала найбільш вдалим підручником XIX ст. з історії економічної науки".

У кінці XIX — на початку XX ст. прискорилась професіоналізація нової наукової дисципліни. Цей період ознаменувався виходом у світ підручників з історії економічних учень Ш. Жіда і Ш. Ріста (1909), А. Грея (1931), Е. Ролла (1938) та ін.

Першим фундаментальним дослідженням з історії економічної науки стала праця відомого австрійського вченого Й. Шумпетера "Історія економічного аналізу" (1954), яку він охарактеризував як "історію інтелекту­альних зусиль, зроблених людьми для того, щоб зрозуміти економічні яви­ща". Ця книга стала видатною подією в історії економічної думки; вона дала професійним економістам нове уявлення про роль історії економічного ана­лізу в системі економічного знання і стимулювала подальший розвиток історико-економічних досліджень.

50-ті роки XX ст. ознаменувались зростанням інтересу західних дослідників до історії економічних учень та появою оригінальних глибоких розро­бок у цій сфері. Важливим чинником, який стимулював цей процес, став потік нових авторитетних наукових видань всесвітньо відомих класиків економіч­ної науки (10-томне видання праць і листів Д. Рікардо (1951—1973), 29-том-не зібрання творів Дж.М. Кейнса (1971 — 1989), зібрання творів Дж.С. Мілля (1960), повне зібрання творів А. Сміта (1976), уривки з трьохтомника К. Маркса "Теорії додаткової вартості" (1951), 7-томна збірка творів і листів В.С. Джевонса (1971 — 1980), ранні твори А. Маршалла (1975), праці та пов'язані з ни­ми листи Л. Вальраса (1965) та ін.), а також сплеск дискусій і досліджень у галузі історії та філософії науки, започаткованих виданням на початку 60-х років книги американського вченого Т. Купа "Структура наукових революцій".

Активізація досліджень з історії економічних учень сприяла появі цілої низки глибоких наукових публікацій. Одним із найвідоміших підручників другої половини XX ст. стала праця М. Блауга "Економічна думка в ретроспективі" (1962), перекладена в подальшому італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською, російською, україн­ською мовами. Вагомим внеском у розвиток історії економічної теорії стали також підручники Є. Жамса, Б. Селігмена, Т. Негіші, Р. Хейлбронера та ін.

Важливо зазначити, що дослідження з історії економічних учень актив­но розвивались і на терені вітчизняної економічної науки. Одним з пер­ших таких дослідників був М. Балудянський (1769—1847), який здійснив аналіз економічних поглядів меркантилістів, фізіократів та А. Сміта. "Критико-історичне дослідження" італійської економічної літератури (до початку XIX ст.) здійснив у 1849 р. І. Вернадський (1821 —1889). Науковий доробок окремих вчених і наукових шкіл став предметом вивчення і інших україн­ських економістів: Г. Цехановецького (1833—1898), М. Зібера (1844—1888), М. Бунге (1823—1895), М. Тугана-Барановського (1869—1919) та ін.1

У процесі становлення історії економічних учень як самостійної наукової дисципліни поглиблювалось розуміння її предмета, формувались понятійно-категоріальний апарат, методологія тощо. У 70-ті роки XX ст. курси історії економічних учень читались на економічних факультетах усього світу. Вод­ночас у країнах колишнього Радянського Союзу викладався курс "Критики буржуазних теорій", побудований на основі марксистської схеми, яка прого­лошувала всю після класичну політичну економію вульгарною та ненауковою. Вузький класово-формаційний підхід, ідеологічна упередженість, догматизм, політизація оцінок та самоізоляція від кращих здобутків світової та вітчиз­няної економічної науки призвели до штучного відокремлення вітчизняних історико-економічних досліджень від загального позитивного контексту світо­вої економічної думки.

Відтак важливим завданням вивчення історії економічних учень у сучасній Україні є відновлення зв'язку часів та спадкоємності ідей, перерваних абсо­лютизмом комуністичної ідеології, радикальне оновлення вихідних ідейно-концептуальних засад та методологічних принципів історико-економічного аналізу з метою поступової реінтеграції у світову економічну науку.