Лекція на тему: „Передумови та правові основи представництва прокурором інтересів громадян та держави в суді».

П Л А Н

1. Участь прокурора в суді поза межами кримінального судочинства: історія питання.

2. Сутність та нормативна регламентація представницької діяльності прокурора в Україні.

3. Підстави представництва прокурором інтересів громадян та держави в суді.

4. Форми представництва прокурором інтересів громадян та держави в суді.

Інформаційні джерела:

1. Конституція України.

2. Кодекс адміністративного судочинства України. – К.: «Ін Юре», 2005.

3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. (зі змінами)

4. Господарський процесуальний кодекс України ( зі змінами)

5. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.91.

6. Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп // 99 по справі № 1-1/99 (справа про представництво прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді) // Вісн. Констит. Суду України. – 1999. – №2. – С. 39.

7. Рішення Конституційного суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес).

8. Наказ Генерального прокурора України №6гн від 29 листопада 2006 року «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень».

9. Наказ Генерального прокурора України № 1 „ Про організацію роботи та управління в органах прокуратури”

10. Указ Президента України від 15.12.1999. №1572 (зі змінами) «Про систему центральних органів виконавчої влади».

11. Прокурор у цивільному процесі України: сутність, завдання, повноваження/ Т.О.Дунас, М.В.Руденко Навчальний та науково-практичний посібник. Х., Харків юридичний 2006.- 340 с.

12. Прокурор у виконавчому провадженні. Основи організації і діяльності: навч.посіб. для студ.юрид.спец.вищ.навч.закл./ М.М.Говоруха, М.В.Руденко, Г.П.Середа К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2008.-376 с.

13. Захист прав і свобод громадян прокурором в адміністративному судочинстві: монографія/О.В.Анпілогов- К: Видавничий Дім „ Ін Юре”, 2008.-168 с.

14. Основы теории представнительства прокуратурой интересов государства в арбитражном суде. Монография/ Н.В.Руденко-Алчевск: ДГМИ, Издательско-полиграфический центр « Ладо»,1999- 568 с.

15. Організація і діяльність прокуратури в Україні: історія і сучасність/ Сухонос В.В.- Суми: Університетська книга , 2004

16. Прокуратура України/ Шумський П.В. навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів – К: Вентурі, 1998.-336 с.

17. Прокуратура України/ Михайленко О.Р. підручник – К. Юрінком Інтер, 2005

18. Прокурорська діяльність в Україні в світлі сучасного світового досвіду: монографія/ Л.Р.Грицаєнко.-Вінниця: ДП „ Державна картографічна фабрика”, 2009.-576 с.- Бібліограф: С.544-575

19. Організація діяльності районної (міської) прокуратури: науково-практичний посібник. Г.П. Середа, М.К. Якимчук, В.М. Куц, за аг.ред. Г.П. Середи.- Кіровоград, 2009.-468с.

20. Інформаційно-аналітичний збірник Головного управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень „ Підсумки роботи за 2009 рік”.

21. Збірник листів про позитивний досвід роботи, листів-орієнтувань прокурорів АР Крим,областей, міст Києва і Севастополя з питань представництва інтересів громадян та держави в суді./Збірник.-Київ.- Генеральна прокуратура України.2010.-297 с.

22. Емпіричний матеріал з представництва інтересів громадян і держави у судах кафедри представництва інтересів громадян і держави у судах ІППК НАПУ.

1.Участь прокурора в суді поза межами кримінального судочинства: історія питання.

Прокурор (від лат. prokyrator – завідуючий, управляючий, піклувальник) – офіційна посадова особа органів прокуратури.

Засновником королівської прокуратури визнається французький король Філіп IV Красивий, бо при ньому у 1302 році вперше було визначено законом Положення Королівських прокурорів в судах.

У кінці XVII ст. прокуратура у Франції склалася як могутня державна установа, очолювана прокурором. Прокурори передусім захищали інтереси корони.

При пануванні розшукового процесу роль прокурора зводилась до порушення розслідування та нагляду за діяльністю суддів. Прокурор був посередником між судом і королівською владою.

Із Франції інститут прокуратури був запозичений Німеччиною, Англією, Шотландією та іншими державами.

Походження російської прокуратури датується ерою Петра Великого, який у 1722 році прийняв французьку модель прокуратури для того, щоб мати ефективний контрольний орган, „око государево”, який наглядав би за центральними та місцевими адміністративними органами.

Передбачалося, що Генерал-прокурор стоятиме на варті інтересів імператора, держави, церкви та всіх громадян, які не можуть самі захистити свої інтереси. Для досягнення цієї мети прокурори особисто брали участь у судових засіданнях, могли в будь-який час переглядати будь-які судові справи, вимагати відомості про виконання імператорських указів. Секретарі судових місць були зобов’язані видавати прокурорам витребувані ними копії виписок і довідок, дозволяти читати їм рішення, постанови і взагалі беззаперечно й негайно виконувати всі вимоги прокурорського нагляду. Якщо ж у законах або регламентах виявлялися прогалини або неповнота, Генерал-прокурор пропонував Сенату виправити недоліки – учинити на ті справи ясні укази.

Періодом певних змін в історії розвитку прокуратури можна назвати губернську реформу 1775 року. Зокрема, компетенція прокурорів в „Установі про губернії” визначалася наступним чином: дивитися й пильнувати мають про збереження скрізь всякого порядку і в провадженні та відправленні самих справ.

У зазначений період діяльності прокурора в цивільному процесі поділялася на два складники. По-перше, прокурор виступав як орган нагляду за законністю, для чого переглядав і вивчав усі рішення цивільних судів; по-друге, - як повірений у казених справах і у справах деяких категорій приватних осіб. Виступаючи як позивач у справах скарбниці, він користувався всіма правами сторони. Крім того, прокурори вели справи міських громад, церков, монастирів, деяких інших юридичних осіб, а також фізичних осіб, які не мали можливості самостійно захистити свої права. Уся діяльність прокурорів була спрямована на запобігання правопорушенням, підтримання законного порядку в державі.

У 1864 році було проведено ряд реформ, які повною мірою демократизували Російську імперію, а також й Україну того часу. Звичайно, притерпіли зміни й органи прокуратури.

За основу було взято знову ж французьку модель, але вже з середини ХІХ століття, згідно з якою прокуратура була позбавлена функції нагляду, в її компетенцію входили лише процесуальні функції.

При розробці Статуту цивільного судочинства використовувався прогресивний досвід зарубіжних країн, зокрема, вивчалась німецька, французька й австрійська моделі цивільних юрисдикцій. Як наслідок – побудова абсолютно нового типу цивільного процесу, так званого змагального судочинства. Така модель здійснення правосуддя передбачала, що прокурор, як правило, вступає у процес як примикаюча сторона, яка надає суду висновок після змагання сторін. У тих випадках, коли справа мала публічний характер, тобто порушувала інтереси держави й суспільства, прокурор виступав у процесі головною стороною.

У деяких категоріях цивільних справ участь прокурора була обов’язковою в силу закону. Так, висновок представника прокурорського нагляду був обов’язковим: 1) з питань щодо спорів між судовими й адміністративними органами; 2) у справах шлюбних і про законність народження, якщо у справі не було відповідача; 3) у справах про винагороду за збитки, завдані незаконними діями посадових осіб; 4) у справах неповнолітніх, які знаходяться під опікою, і тих, для кого опікунство не було призначено; 5) у справах безвісно відсутніх і взагалі осіб, які не користуються цивільними правами; 6) з питань про підсудність.

У 1917 році прокуратуру було ліквідовано, оскільки цей орган вважався одним із символів царату.

Радянська прокуратура була заснована в 1922 році і означала повернення до старих традицій, які існували в Російській імперії до 1864 року.

У період 1922-1924 років органи прокуратури діяли тільки в межах союзних республік, підпорядковуючись центральним виконавчим комітетам республік здебільшого в галузі загального нагляду й нагляду по кримінальних справах. У цей час було прийнято й перший Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) УРСР, у якому була зроблена спроба окреслити форми участі прокурора в цивільному процесі, його процесуальні повноваження.

Арбітражна форма захисту права бере свій початок від арбітражних комісій, створених у 1922 році під час непу: відтоді законодавству України відомі прецеденти прямого нормативного встановлення прокурорського нагляду за законністю рішень арбітражних органів.

Після скасування в 1931 році арбітражних комісій, законодавство про які в деяких випадках передбачало право прокурора приносити протести на рішення комісій, що суперечили закону, нагляд за рішеннями новостворених державних арбітражів був покладений на виконавчо-розпорядчі органи, при яких були створені арбітражі.

Протягом 1924-1933 років засновано Верховний Суд СРСР і Прокуратуру Верховного Суду СРСР, виникли поряд із загальним наглядом елементи конституційного нагляду. На цьому етапі особливе значення мало прийняття Конституції УРСР 1929 року, на основі якої було розроблено й деталізовано законодавство про прокуратуру, ЦПК УРСР 1929 року.

Основними здобутками періоду з 1933 року по 1964 рік було заснування Прокуратури СРСР і наділення органів прокуратури функцією нагляду за судовою діяльністю усіх судів шляхом оскарження судових рішень і зупинення виконання рішень суду. Цей період – один із найбільш тривалих в історії радянської прокуратури, коли були прийняті Конституція СРСР і Конституції союзних республік, Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про цивільне судочинство, нове законодавство про прокуратуру. Крім того, він характерний і достатньою стабільністю цивільного процесуального законодавства. Достатньо нагадати, що ЦПК УРСР 1929 року діяв до 1962 року в тій частині, що не суперечила Основам цивільного судочинства.

У ст.2 Положення про прокурорський нагляд від 24 травня 1955 року викладені завдання органів прокуратури. Одним із них є нагляд за законністю й обґрунтованістю рішень, ухвал і постанов судових органів у цивільних справах. Зокрема, прокурори беруть участь у розгляді цивільних справ у судових засіданнях; заявляють позови в порядку цивільного судочинства й підтримують їх у суді, коли цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав і законних інтересів громадян; подають у порядку, визначеному законом, протести на незаконні чи необґрунтовані рішення, ухвали й постанови судових органів; дають висновки в цивільних справах; вчиняють інші процесуальні дії, передбачені законодавством про цивільне судочинство.

Крім того, як слушно зазначав С.Ю. Кац не можна було тлумачити повноваження прокурора виключно як представника сторони в процесі і тільки цим визначати всю його діяльність. Прокурор займає зовсім іншк положення, він представник державної влади в процесі. Вступаючи у процес, представник прокуратури завжди зацікавлений тільки у встановленні об’єктивної істини по справі, в правильному застосуванні закону.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Cуду СССР від 03 червня 1941 року прокурор має право вступати у справу на будь-якій стадії процесу, як представник держави, а не як представник сторони. « Всюду и везде прокурор действует как представитель государства. В лице прокурора действует само государство» (С.Ю. Кац “Участие прокуратуры в советском гражданском процесе” Учеьное пособие Харьков 1958 год.)

8 грудня 1961 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, згідно з якими в 1963-1964 роках в усіх союзних республіках були прийняті цивільні процесуальні кодекси.

У період з середини 60-х – 1991 роки характерним було завершення централізації правоохоронних органів. Були прийняті нові закони про Верховний Суд СРСР, про прокуратуру, про державний арбітраж, внесені відповідні зміни до Основ законодавства про судоустрій.

В законах СРСР від 30 листопада 1979 року „Про прокуратуру СРСР” (ст.23) та „Про державний арбітраж в СРСР” (ст.20) вперше було закріплено право прокурора опротестовувати рішення державного арбітражу. Причому він повинен був це робити у межах своїх загально наглядових повноважень.(Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві: Навчальний посібник.- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.-380с. С.7)

Цивільний процесуальний кодекс УРСР (в редакції від 18 липня 1963 року) відводив прокурору значну роль у судовому процесі (статті 118-120). Він мав право: звертатися з позовом; вступати в будь-яку цивільну справу незалежно від стадії процесу й давати висновки; витребувати справу із суду й опротестовувати в касаційному порядку або в порядку нагляду судові рішення, ухвали, постанови; подавати суду заяви про перегляд за ново виявленими обставинами рішень, ухвал та постанов; здійснювати нагляд за законністю виконання судових рішень.

Окремі категорії цивільних справ взагалі не могли бути розглянуті без участі прокурора. Так, для забезпечення правильного розгляду справ про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним закон (ст.259 ЦПК України 1963 року) вимагав обов’язкової його участі в судовому засіданні. Аналогічні вимоги містилися в ст.263 цього ЦПК (при розгляді справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення громадянина померлим).

Прокурор згідно з правилами, встановленими ст.71 колишнього Кодексу про шлюб та сім’ю України, повинен був брати участь у судовому розгляді справ про позбавлення батьківських прав; безоплатне вилучення будинків, дач та інших будівель, споруджених на нетрудові доходи (ст.105 колишнього ЦК). Участь прокурора булла обов’язковою при розгляді справ у порядку нагляду президією обласного суду, в судовій колегії в цивільних справах Верховного Суду України та на його Пленумі (ст.330 ЦПК). Недодержання цих вимог було підставою до скасування постановлених судових рішень.

Указом Призидії Верховної Ради СРСР від 16 червня 1987 року до частини 8 ст.23 Закону „Про прокуратуру СРСР” було внесено норму, яка надавала прокуратурі право подавати в інтересах державних, кооперативних і громадських організацій позовні заяв не тільки до суду, а й до державного арбітражу, причому незалежно від додержання сторонами претензійного порядку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1987 року ст.14 Закону „Про державний арбітраж в СРСР” було доповнено нормою, згідно з якою у розгляді спорів державним арбітражем мав право брати участь прокурор, причому незалежно від того, хто порушив арбітражний процес у справі.( Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві: Навчальний посібник.- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.-380с. С.225). Після цього у Правилах розгляду господарських спорів державними арбітражами від 16 квітня 1988 року (п.24), як і в зазначених вище законах, було закріплено пряму вказівку на прокурора як на ініціатора порушення арбітражного процесу.( Лутченко Д., Григорович И. Прокурорский надзор в арбитражном процесе // Право и демократия.-Мн., 1988-с. 94-95)

У 1990 році було прийнято закони СРСР „Про Вищий арбітражний суд СРСР” та „Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР”, державні арбітражі, згідно з названими законами, були перетворені на арбітражні (господарські) суди, що відповідним чином змінило форми їх взаємовідносин з органами прокуратури. Цьому сприяло насамперед те, що з функцій органів, які вирішують господарські спори, було виключено нормотворчу роботу, здійснення контрольних повноважень, виконання інших обов’язків управлінського характеру, а прокурора наділено правами лише сторони в арбітражному процесі. (Руденко М. Про форму прокурорського нагляду за юрисдикційною діяльністю арбітражу // Радянське право.-1990.-№11.-С. 31-33)

Із прийняттям 4 червня 1991 року Закону Української РСР „Про арбітражний суд” відбулася трансформація органів держарбітражу в систему арбітражних судів. У цьому законодавчому акті були визначені прерогативи арбітражного суду саме як ланки судової влади, що здійснює правосуддя в господарських відносинах.

Прийняття у листопаді 1991 року Арбітражного процесуального кодексу України (набрав чинності з 1 березня 1992 року) завершило реорганізацію органів державного арбітражу в систему арбітражних судів. Розпад СРСР багато в чому формував цей процес. Вирішення господарських спорів вперше почало розглядатись як здійснення правосуддя у формі господарського судочинства, а прокурорський нагляд вже не вважався вищим.

У листопаді 1991 року було прийнято Закон України „ Про прокуратуру”. Участь прокурора в цивільному процесі була однією з форм виконання ним обов’язків по нагляду за додержанням і застосуванням законів на всіх стадіях цивільного процесу.

Лише в подальшому з демократизацією суспільства (розпад СРСР багато в чому формував цей процес) у юридичній науці почала переважати думка, що функції прокурора в цивільному процесі як органу, що здійснює нагляд за судовою діяльністю, є несумісним з незалежністю судової влади і правом сторін на судовий захист.

Втілюючи в життя принципи незалежності суддів, Верховна Рада України 15 грудня 1992 року внесла зміни в ст.13 ЦПК і скасувала прокурорський нагляд у цивільному судочинстві. Відповідно до цих змін та Закону України „ Про прокуратуру” прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

26 листопада 1993 року було змінено також Закон України від 15 листопада 1991 року „Про прокуратуру”. Відповідно до нової редакції ст.34 Закону прокурор, який бере участь у розгляді справ судом, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний та об’єктивний розгляд справ і постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.

28 червня 1996 року було прийнято нову Конституцію України. На прокуратуру було покладене представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п.2 ст.121).

У 2004 році було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс України, де прокурора було віднесено до осіб, які беруть участь у справі.

З 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України , відповідно до положень якого прокурора віднесено до осіб, які беруть участь в адміністративному процесі з метою за­хисту прав і свобод громадянина (ст. 60 КАС України). До введення в дію зазначеного Кодексу право на оскарження рішень і дій службових осіб було предбачено в окремій главі ЦПК УРСР 1963 року.