4. Другий період у творчості. Шекспіра.

Трагедією "Гамлет" відкривається другий період творчості Шекспіра (1601-1608).

Над творчістю Шекспіра як би нависають грозові хмари. Одна за одною рожда-ються великі трагедії - "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Тімон Афінський". До трагедій належить і "Коріолан"; трагічна розв'язка "Антонія і Клеопатри". Навіть комедії цього періоду - Кінець - справі вінець" і "Міра за міру" - далекі від безпосередньої юнацької життєрадісності більш ранніх комедій, і більшість дослідників воліє на-повісти їх драмами.

Другий період був часом повної творчої зрілості Шекспіра і, разом з тим, часом, коли перед ним стали великі, часом нерозв'язні для нього питання, коли його герої з творців своєї долі, як у ранніх комедіях, все частіше ставали її жертвами. Цей період може бути названий трагічним.

Повість про Гамлеті вперше записав наприкінці XII століття данська хронограф Саксон Граматик. В 1576 р. Бельфоре відтворив це древнє сказання у своїх "Трагічних по-вестях». Для Бельфоре, як і для Саксона Граматика, в основі сюжету лежало осуществле-вання кровної помсти. Повість закінчується торжеством Гамлета. "Скажи своєму братові, які проникли ти вбив так жорстоко, що ти помер насильницькою смертю, - вигукує Гамлет, убивши свого дядька, - нехай його тінь заспокоїться цією звісткою серед блаженних духів і намір-дить мене від боргу, який змусив мене мстити за рідну кров" (Бельфоре).

У 80-х роках XVI століття на лондонській сцені була поставлена п'єса про Гамлета. Ця п'єса до нас не дійшла. Автором її, очевидно, був Томас Кід. В "Іспанської трагедії" Кида старому Иеронимо і Белимперии, людям почуття, протистоять "макіавеллісти" - син португальської короля і брат Белимперии. Старий Иеронимо, у якого вбили сина, мед-літ, як і шекспірівський Гамлет, із здійсненням помсти. Як і Гамлет, він відчуває свою самотність. Він порівнює себе супутником, що стоять в "зимову бурю на рівнині". З його уст виривається крик: "ПРО світ! - ні, не світ, але натовп неправди: хаос вбивств і злочинів--явищ".

В атмосфері цих почуттів і думок, знаючи втрачену для нас п'єсу Кида і, звичайно, його "Іспанську трагедію", а також французьку новелу Бельфоре і, ймовірно, повість Саксона Граматика, Шекспір створив свого "Гамлета". Є підстави припускати, що "Гамлет" виконувався в університетах Оксфорда і Кембріджа студентами-аматорами. Тра-гедия йшла, звичайно, і на сцені "Глобуса".

Основою давньої повісті була кровна помста. Шекспір "відібрав" цей мотив у Гамлета і "передав" його Лаэрту. Кровна помста вимагала лише виконання сыновнего дол-га. Вбивці батька треба помститися хоча б отруєним клинком,- так міркує, згідно своєї феодальної моралі, Лаэрт. Про те, чи любив Лаэрт Полонія, нам нічого не відомо. По-іншому волає до помсти примара: "Якщо ти любив свого батька, пімсти його вбивство". Це - помста не тільки за батька, але і за людини, якого любив і високо цінував Гамлет. "Я бачив одного разу вашого батька, - говорив Гораціо, - він був красень король". "Він був людиною", - поправляє Гамлет свого друга. І тим страшніше для Гамлета звістка про вбивство батька, - звістка, обнаруживающая перед ним всю злочинність "жорстокого світу". Завдання особистої помсти переростає для нього завдання виправлення цього світу. Всі думки, враження, почуття, ви-перевезли із зустрічі з привидом батька, Гамлет підсумовує в словах про "вывихнутом столітті" і про важкий обов'язок, зовущем його "вправити цей вивих".

Центральним місцем трагедії є монолог "бути або не бути". "Що краще- запитує себе Гамлет, - мовчки терпіти пращі і стріли лютої долі, або підняти зброю проти моря лих?" Мовчки, покірливо споглядати Гамлет, активний від природи людина, не може. Але самотньому людині підняти зброю проти цілого моря лих - значить загинути. І Гамлет переходить до думки про смерть ("Померти. Заснути".). "Море бедст-вій" тут не просто "вимерла метафора", але жива картина: морі, за яким біжать біс-числові ряди хвиль. Ця картина як би символізує фон всієї трагедії. Перед нами про-раз самотньої людини, що стоїть з витягнений меч його в руці перед біжать один за дру-мвм і готовими поглинути його хвилями.

Гамлет - один з найбільш багатогранних шекспірівських образів. Якщо завгодно, він - мрійник, тому що треба було носити в собі мрію про якихось інших, кращих людино-ських відносинах, щоб так обурюватися на навколишні брехня і потворність. Він та людина дей-ності. Хіба не він привів у замішання весь данська двір і не впорався зі своїми ворогами - Полонієм, Розенкранцем, Гильденстерном, Клавдієм? Але його сили та можливості неизбеж-але обмежені. Недарма він протиставляє себе Геркулесу. Той подвиг, про який меч-тал Гамлет, міг здійснити тільки Геркулес, ім'я якому - народ. Але вже одне те, що Гамлет побачив жах оточували його "авгієвих стаєнь", - те, що разом з тим він, гума-ніст Гамлет, так високо оцінив людини, складає його велич. Гамлет - гениальнейший з персонажів Шекспіра. І не можна не погодитися з коментаторами, отмечавшими, що з усіх героїв Шекспіра один Гамлет міг би написати шекспірівські твори.

Сюжет трагедії "Король Лір" (King Lear)веде нас у далеке минуле. Вперше повість про старого британському короля і його невдячних дочок була записана на латин-ську мовою на початку XII століття. Протягом XVI століття ця повість переказувалася кілька разів і у віршах і в прозі. Варіанти її знаходимо і в "хроніках" Голиншеда, і в "Свiчадi уряді-лей" і в "Королеві фей" Едмунда Спенсера. Нарешті, на початку 90-х років XVI століття на лон-донський сцені з'явилася п'єса про короля Лірі. На відміну від шекспірівської трагедії, до-шекспірівський "Лір" у всіх своїх варіантах призводить події до щасливого кінця. Лір і Корделия опиняються в кінці кінців нагороджені. У своєму благополуччя вони як би зливаються з навколишньою дійсністю, асимілюються з нею.

Навпаки, позитивні герої трагедії Шекспіра підносяться над цієї дії-вительностью. У цьому їх велич і, разом з тим, приреченість. Якщо б рана, завдана отруєної шпагою Лаерта, не виявилася смертельною, Гамлет все одно не зміг би царст місце над світом Озриков, нових Розенкранцев, Гильденстернов і Полониев, як не зміг би повернутися і в мирний Віттенберг. Якщо б ворухнулася пушинка у губ Корделії і вона б ожила, Лір, "увидавший багато", як говорить про нього герцог Альбанский у прикінцевих словах останнього акта, все одно не зміг би повернутися в той пишний зал королівського зам-ка, де ми його бачили на початку трагедії. Не зміг би він, що бродив з непокритою головою в бурю і дощ по нічний степу, де згадувалися йому "бідні голі нещасливці", удо-вольствоваться і затишним безтурботним притулком, який створила б йому Корделия.

Від "Короля Ліра" тягнуться нитки до старовинної трагедії "Горбодук", написаної ще 50-х роках XVI століття Сэквилем і Нортоном. Король Горбодук розділив владу між своїми двома синами, що призвело до міжусобну війну, потік крові і великим лихом для країни. Так і Лір, розділивши владу між своїми двома дочками, мало не зробив "роздроблене королівство" видобутком іноземців, як про це говорить Кент.

Але від своїх джерел трагедії Шекспіра відрізняється, перш за все, постановкою гуманістичної, справді шекспірівської проблеми. Лір на троні, "олімпієць", оточений-ний блиском двору (початкова сцена, безсумнівно, найбільш пишна у всій трагедії), далекий від страшної дійсності за стінами замку. Корона, королівська мантія, титули є в його очах священними атрибутами і володіють повнотою реальності. Засліплений роботу ліпним поклонінням протягом довгих років свого царювання, він прийняв цей зовнішній блиск, за справжню сутність.

Але під зовнішнім блиском "церемоніалу" нічого не виявилося. "З нічого і вийде нічого", - як говорить сам Лір. Він став "нулем без цифри", як говорить блазень. З плечей впала царствена одяг, з очей впала завіса, і Лір вперше побачив світ неприкрашенной дії-вительности, жорстокий світ, над яким панували Реганы, Гонерильи і Эдмунды. У ніч-ной степу, вперше усвідомивши дійсність, прозріває Лір.

Сцена в степу - момент повного падіння Ліра. Він виявився викинутим з загально-ства. "Неоснащенный людей,- говорить він,- всього лише бідне, голе, двоноге тварина". І, разом з тим, ця сцена - його найбільша перемога. Вирваний з мережі опутывавших його суспільних відносин, він опинився в змозі піднятися над ними й осмислити навко-жающее. Він зрозумів те, що з самого початку розумів шут, який вже давно знав істину.

Недарма Лір називає його "гірким блазнем". "Доля, розпусниця з розпусниць,- співає шут,- ти ніколи не одчиняєш ти двері бідняками". Життя навколо, як бачить її шут, потворно спотворена. Треба, щоб все в ній змінилося. "Тоді настане час, - хто доживе до нього!- коли почнуть ходити ногами", - співає блазень. Він - "дурень". А між тим, на відміну від придворних Ліра, він до кінця зберігає людську гідність. Слідуючи за Ліром, блазень проявляє справжню чесність і сам усвідомлює це. "Той пан,- співає шут,- який служить заради вигоди і шукає вигоди і який тільки по зовнішності слід за своїм пове-лителем, понесе ноги, коли почнеться дощик, і покине тебе в бурю. Але я залишуся; дурень не піде; нехай рятується втечею мудрець; тікає негідник схожий на блазня, але сам шут, їй-богу, не негідник". Отже, блазень вже мав тієї свободою, яку, скинувши королівську ман-участі і корону, знайшов Лір.

Ту ж свободу знаходить і тиняються по степу під маскою божевільного Едгар, а також засліплений Глостер, який, за його власними словами, "спотикався, коли був зрячим". Тепер же, сліпий, він бачить правду. Звертаючись до Едгару, якого він не впізнає і приймає за бездомного бідняка, він говорить: "Нехай володіє надлишком і пересичений розкішшю чоловік, який звернув закон у свого раба та який не бачить, тому що не відчуває, скоріше відчує могутність твою, тоді розподіл знищить надмірність, та кож-кожний отримає достатньо засобів до існування". Обурення несправедливим розподілом земних благ збігається з моментом найвищої напруги цієї найглибшої за задумом трагедії Шекспіра.

Доля Глостера, показана паралельно з долею Ліра, має вирішальне значення-ня в ідейної композиції твори. Наявність двох паралельно розвиваються і багато в чому схожих сюжетів надає твору універсальність. Те, що можна було при-яти за окремий випадок, набуває, завдяки паралельному сюжетом, типовість.

До пізніших творів Шекспіра світової театр звертався порівняно рідко, і це не випадково. Повнокровний реалізм Шекспіра набуває багато в чому чужу йому психологічну забарвлення "Антонії і Клеопатрі", створює потужний, але однотонний образ Кориолана і далеко не досягає, за винятком окремих монологів, колишньої зле-жественной висоти в "Тимоне Афінському", хоча ця трагедія і має велике значення для розуміння шекспірівського світогляду. Комедії другого періоду, за винятком "Ме-ри за міру", належать до найбільш слабким в художньому відношенні творів Шекспіра. Навіть у таких твори останнього періоду, як "Зимова казка" і "Буря" - прекрасних за яскравістю фарб, мальовничості образів і багатства мови, перейнятих непохитною вірою в життя і любов'ю до неї, - часом відчувається деякий медлитель-ність дії.