5. Природно-науковий підхід до душі в філософії Аристотеля.

Аристотель є представником ідеалістичного напряму в психології, який розглядає душу і природу у протиставленні. Душа розглядається як замкнена в собі сутність, незмінна, вічна, а тілесна природа людини – як смертна, підкорена, не вільна. Душа тлумачиться як активна форма тіла, без якої воно розпадається і гине. Відображення світу відбувається як сприймання його чистої форми без матерії.

Аристотель продовжив аналіз відношення ідеального та матеріального в ученні про форму і матерію. Його психологія мала привести людину до чистого, ідеального буття. Він розвиває естетичну теорію катарсису яка мала етичний характер.

Психіка, на думку Аристотеля, здійснює ідеалізацію матеріальних процесів, очищується від них спочатку у найпростішій формі – відчуттях, а потім дедалі досконаліше – у мисленні.

Аристотель ставить психологію, або знання про душу, не одне із перших місць. Тому присвячую її вивченні працю «Про душу».

Зв’язок тіла та душі виступає як зв’язок сутності та форми. Поза формою тіло існувати не може. Коли душа як форма оживлює тіло, воно отримує свою внутрішню доцільну енергію, здійснюється, стає реальним живим тілом, а душа відносно нього стає ентелехією.

Керуючи харчуванням організму, його відчувальною і розумовою функціями, рухами, душа ніби розділяється на кілька рівнів свого існування: рослинну, тваринну (які перебувають у тілі) і розумну, що являє собою теоретичну здатність людини. Душею людина живе, відчуває, мислить, будучи формою, а не матеріальним субстратом. Матерія – лише можливість, форма – здійснення. Не тіло є здійсненням душі, а душа здійснює певне тіло. Не будучи тілом, вона без тіла існувати не може, за винятком розуму. Кожна форма потенційно існує у наступній (рослинна у розумній) і визначає її. Нижча здатність (рослинна, тваринна) може існувати без вищої (розумної), а вища без нижчої не може.

Аристотель досліджував гносеологічний аспект психічної діяльності, зокрема порівнює відображальну здатність відчуття і мислення. Актуальне чуттєве сприймання належить до одиничного, загальне перебуває в самій душі. Людина мислить, коли забажає, а відчуває за наявності зовнішнього предмета, що здійснює подразнення органів чуття. Відчувальна здатність уподібнюється об’єкту і стає такою самою, як і він. Якщо в межах окремих відчуттів можна відрізнити їхній якісний склад, то для розрізнення, наприклад білого і солодкого має бути інша здатність душі, яка засвідчує цю різницю. Вона не тільки відчуває а й мислить. Ця здатність міркування є неподільною.

Загальні властивості речей – величину і форму, час, спокій і рух, єдність і кількість – людина пізнає через загальне відчуття. Воно відносить образи до предметів, а відчуття до душі. Орган загального відчуття – серце.

Аристотель розрізняє два розуми. Один пов’язується з чуттєвими даними і гине разом з тілом; інший, який творить, - вічний за своєю природою. Бажання, що керується розумом, стає людською волею. Від доброчинності залежить правильність постановки цілей. У міркуванні вибираються засоби досягнення цілей. Розум, здійснюючи це, стає практичним. Практичне виявляється переважно етичним і полягає у досягненні блага.

Мету людської діяльності Аристотель бачить у блаженстві. Евдемонія (людське щастя) полягає у сприйманні та переживанні краси і досконалості буття. Насолода, що випливає з цього, є наслідком, а не остаточною метою, не мірою його цінності. Благо є досконалість діяльності як досконалість розуму. Доброчинною можна вважати людину, яка задовольняється здійсненням добра і краси, не маючи на увазі інших цілей.

Своє вчення про співвідношення форми і матерії Аристотель продовжує у розгляді фізіономічних проблем. У фізіогномічному вченні аналізується зовнішність людини та її відношення до внутрішнього світу. Для його визначення Аристотель використовує слова pathos (афект), dianoia (розсудок), psyche (душа). Можливості фізіогноміки Аристотель бачить у тому, що душа і тіло в живій істоті органічно поєднані між собою. Певному тілі властива певна душа. Визначає фізіогноміку як розпізнавання природних душевних властивостей і розпізнавання всіх набутих властивостей, які впливають на міміку і пантоміміку людини. Фізіогноміка – це наука про ознаки, або знаки, вказує на такі їхні роди: тілесні рухи, конституція, колір, вираз обличчя, волохатість, голос, м’ясистість, а також загальний вигляд тіла. Виходячи із єдності усіх цих ознак він встановлює фізіогномічні риси мужніх і боязких, здібних і тупих, безсоромних і скромних, добродушних і похмурих, спотворених і сурових, гнівливих і лагідних.

Душа і тіло переживають однакові стани разом. Змінений стан душі змінює стан тіла. Зміна у станах тіла приводить до змін у стані душі. Коли душа засмучується або радіє, то видно, що засмучені пригнічені, а радісні збуджені фізіогномічно. Для визначення ідеального фізіогномічного типу Аристотель звертається до ідеї загальної фізичної співмірності (пропорційності). Люди, позбавлені такого роду фізичної досконалості, здатні на все, вони злі, підступні. Щоб сформувати позитивний тип Аристотель звертає увагу на необхідність належного виховання з урахуванням природних задатків.