2. Концепція про душу в філософії Демокріта та Епікура. Демокріт

Демокріт є представником матеріалістичного напрямку в психології. Розглядає душу в рамках рухового принципу. Душа це те, що спонукає до руху живі істоти. Вогнеподібні кулясті атоми – найрухливіші, тому їх вважають найбільш відповідними природі душі. Неподільні кульки, за Демокрітом, ніколи не залишаються нерухомими. Рухаючись самі, вони тягнуть за собою і приводять у рух все тіло. Демокріт зближує природу душі та тіла, переплітаючи їх атоми між собою. Це приводить його до думки, що у світі все оживлене: мертві тіла можуть відчувати, рослини – мислити.

Демокріт написав твір «Малий діакосмос», в якому розкрито природу душі у русі. «Діа» означає наскрізний рух, проникнення, розділення. Завдяки рухові відбувається взаємний перехід великого і малого світів. Зв’язкою між ними є душевні здатності людини, які можуть «мандрувати» у світі, сприяючи людському спілкуванню. При вдиханні в тіло входять атоми душі, при видиханні вони виходять не повністю. Лише смерть є остаточним розлученням, виходом душі із тіла, коли вона витискується навколишнім середовищем.

Епікур

Похідна від руху здатність душі – відчуття – виникає тоді, коли ззовні в тіло проникають так звані «ейдоли» (образи). Від усіх тіл безперервним потоком відриваються зображення від оболонки тіла і потрапляють до органів чуття. Це уможливлює спілкування між людьми, мовну діяльність. Душевні здатності людини – рухи, думки, характери, переживання - виражаються в ейдолах, які сприймаються іншою людиною. У своєму випромінюванні ейдоли зберігають розташування і порядок атомів, тому й людина пізнає речі такими, якими вони об’єктивно існують. У своєму польоті ейдоли можуть об’єднуватися, внаслідок чого виникають складні образи.

Душа, на думку Епікура, складається з тонких часток – атомів, розсіяних по всьому тілі, схожих на вітер із домішкою тепла. Є частина душі, яка за досконалістю атомів здатна до збудження, мислення, з утратою чого людина вмирає. Душа є причиною відчуттів, відкривається завдяки тілесному організму. Коли організм розкладається, душа розсіюється і не рухається, разом із тим зникають відчуття.

Епікур піддає критиці уявлення про душу як безтілесну. Безтілесною є тільки порожнеча. Якби душа не була тілесною, вона не змогла би діяти або відчувати дію.

Епіку здійснює перехід до етики, яка має психологічну засаду – визнання смертної природи душі. Страх смерті бентежить живу людину, доки вона не зрозуміє істинний характер своєї природи. «Смерть не має стосунку ні до живих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують».

Вважаючи задоволення кінцевою метою людського існування, Епікур заперечує ідею насолоди в чуттєвих утіхах. Натомість висуває тверезе міркування, спрямоване на причини будь-якого вибору та надання переваг, в результаті чого людина відкидає хибні думки, які викликають в душі найбільший неспокій. Від розсудливості походять усі доброчинності. Епікур радить сполучати розумне, моральне, справедливе з приємним. Приємність є істотною властивістю психічних якостей людини. Висуває ідеал людини, що сміється над долею, яку подекуди вважають володаркою всього, відкидає випадковість як таку, що ніби дає людям добро або зло для щасливого або нещасливого життя. Доля і випадок згущають самодіяльність людини. Її справжня свобода залежить від розумності вибору, належного прийняття рішення. Це і є вільне само творення людини.