6. Кровний зв'язок із рідною землею - страдницьке покликання поета-громадянина

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер. Він був фізично знищений, але твори поета продовжують жити, виходячи у світ після смерті митця. Так у 1982 році побачила світ збірка „Палімпсести", що мала таку символічну назву і асоціювалася з пергаментом, де зішкрябаний первинний текст не зникав, а вгадувався за новим, свіжим текстом. Тут мовилося про історичну пам'ять українства -незнищенну, хоча неодноразово зітерту несприятливими умовами, про конкретну людську долю. Життя - безсмертне у своєму духовному наповненні. Проникливість В.Стуса підтверджується дійсністю. Зараз нація повертає собі, здавалось би, вже назавжди втрачену душу, самоусвідомлення власного єства - свого найталановитішого митця слова В.Стуса, для якого Україна виступає не як географічне поняття чи взагалі зовнішній об'єкт, а існує в ньому самому як психологічна даність, щоразу об'являючись у душі чи то кетягом червоної калини, чи пером літописця Нестора, чи космічною музикою струмка.

Ці конкретні реалії, ці топонімічні назви, ці пейзажні ескізи не є вказівками на певні історичні події чи рідні місця, ні, всі вони створюють образ України, цілісний, нероздільний, в якому і її історія, і її простори, і її доля. Цей збірний образ наскрізний у поезії Стуса. Він посилюється тим, що постає найчастіше від безпосереднього спостереження, виступає не як тема, а як спогад, як видіння, як сповідь на тлі іншої реальності, окресленої з нещадною точністю і скупістю.

Ліричний герой поета перебуває переважно у двох станах, двох часових вимірах: спогаду й чекання, минулому й майбутньому. Це відчуття засвідчено у вірші „Замерехтіло межи двох світів":

Світ наді мною й підо мною,

А я під світом і над ним.

У поезії В.Стус відривається уявою від поділеного на квадрати світу і поринає у космос, який окреслюється поняттям „Україна". Україна - це космос його душі, його „дорога долі, дорога болю".

У віршах Стуса не знайдеш: приймати чи не приймати цієї дороги, цього хреста, коли вибір долі упав саме на тебе, тільки іноді докір, що люди „малі для власного розп'яття".

Поезія Василя Стуса дихає шевченківською традицією - часом бачимо майже пряме опертя на образи „Кобзаря", які стали вже невід'ємною часткою психології українця. У багатьох поезіях Стуса виступає образ Долі, так як і у творах Шевченка. Дорога обох поетів була пов'язана з думками про вічність, добро і зло, славу і перемогу, бо без них не існує ні поезії, ні поета. А Україна? Це найпрекрасніший образ у творах обох авторів. Шевченко писав: „Я так, я так її люблю, мою Україну - небогу", і, ніби підтвердження, звучать Стусові слова: „То пропікає душу Україна - та, за котрою погляд марне рву".

Василь Стус, як поет, невіддільний від свого покоління - покоління Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця. Те ж гостре відчуття людського болю і кривд народу, та ж потреба поразки й справедливості. А як пронизливо і боляче, як особистісно озвався у нього мотив „безневинної провини", такий характерний для всього покоління поетів -шістдесятників:

Дивлюсь на тебе - і не пізнаю:

Це ти, скажи, це ти, мій любий сину?

Ти, перед ким я чую безпровинну

Свою провину - ту, котру таю

І від самого себе?

Та особистий біль не може відвернути від „страсної дороги", бо поет мусить спокутувати „безпровинну свою провину" за весь народ, за всю епоху.

Поет назвав свою збірку „Палімпсести" - словом, що означає напис на рукописі (пергаменті), з якою стерто попередній текст. В українській поезії цей термін виступає у значенні поетичного образу.

Василь Стус прагне очистити історію, поезію, власну душу від нашарувань неправди, фальшу, нещирості й відновити текст первісний - істину. Він здійснював цю роботу тоді, коли на той фальшивий образ було накладено надто багато фарби. Поет заплатив за цю роботу життям, але час показав, що вона була немарною. Для Стуса зробити вибір - означає здобути свободу:

Довіку не буде із мене раба,

Душа поневажить полони.

У постовій свідомості утверджується думка про вищу доцільність страждань, бо гіркі переживання і різні перепади настроїв, мрій, спогадів викрешували іскри поезії, у яких злилися воєдино поет і Україна:

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

Не всепрозрінні смертного скрику

Дай, Україно, гордого шляху,

Дай, Україно, гордого лику.

У збірці „Палімпсести" песимістична тональність посилюється. „Німує край", він - „царство німоти", йому за трумну пітьма кам'яна - так влучно характеризує поетогочасні реалії українського життя. З гіркотою і сумом, що йде від самого серця, він проголошує:

... Нема мені вітчизни,

Нема мені вітчизни - ні-ні-ні.

Душа горить в смертельному вогні,

Разить мене — од запаху трутизни!

Нема мені коханої землі,

Десь під грудьми наче гірка калина,

Сміється божевільна Україна

У смертнім леті на чужім крилі. Скільки болю в цих рядках! Поету соромно за своїх сучасників, за ту задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод, у якій вони живуть. Він стверджує, що у нього нема вітчизни і разом із тим спростовує цю думку: душа болить за рідний край, кохану землю, де навіть калина — цей одвічний символ України — стала гіркою.

Василь Стус часто згадує рідну домівку. Ці спогади дають поетові віру, надію і силу („Вітчизно, Матере, Жоно! Недоле це, коли б не ти, мене б косою підкосила..."), вони стимулюють до життя навіть у найстрашніші хвилини вагань, відчаю, внутрішньої боротьби („Бо вже не я — лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марно рву"); Батьківщина то „зрадлива, зраджена", то „дивен", то „рідний і нищівний", то „далекий край", який ще „обрадіє із печалі". Почуття поета нагадують коливання маятника: від відчаю — до сподівання повернутись в Україну; від оголеного болю — до надії на кращу долю як власну, так і Батьківщини. Бо митець не мислить себе поза кровними зв'язками зі своєю землею:

Я єсмь, Вітчизно, як і ти,

Єси на всевіки і віки.

Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився за це страдницьке своє покликання. Він заявляв: „Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так". [9; с.91]

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю. Але життя Стуса - подвиг в ім'я України, в ім'я простого трудового народу.

Таку долю - трагічну і величну - поет обрав сам. Хоч вона й могла бути зовсім іншою.

Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів XX століття. Зараз його поезія міцно ввійшла в літературне життя України, а в життя діаспори навіть значно раніше. З великим запізненням, аж 1990 року в Україні з'явилася книжка його поезій „Дорога болю", згодом -„Під тягарем хреста" (1991), „Вікна в поза простір" (1992).

Але передусім вражає ця людина відвагою і самозреченістю, з якою вступила в бій із темними силами більшовицької реакції за високі ідеали Добра, Справедливості, Гуманізму, за національну гідність і самостійність українського народу.

Василь Стус - глибоко національний поет. Він зумів відчути і відобразити світ свого народу, нації в складних історичних перепадах минулого й сучасності, спостерігати ті зміни, які відбулися з часів Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу від Шевченка до Стуса. Своїм творчим доробком митець піднявся до вершин світової поезії. Сьогодні його порівнюють із такими видатними письменниками, як Рільке, Антонич, Булгаков, Пастернак. Він відомий як обдарований перекладач творів визначних майстрів художнього слова, близьких йому за образною суттю та спрямованістю й глибиною думки. Це - И.В. Гете, Р.М. Рільке, Г. Лорка, М.Цветаєва, білорус М.Богданович та інші близькі В.Стусові внутрішнім світом та поетичним ладом митці.

Повернувся на Україну поет. Перепоховане його тіло, тепер воно покоїться на українській землі. Названо В.Стуса найвизначнішим національним поетом. А у березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василю Семеновичу Стусові присуджена посмертно Державна премія ім. Т.Г. Шевченка за збірку поезій „Дорога болю".

Поет писав: „Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані не долюбив! І не жив. І не жаль". Не дожив Василь Стус до тієї прекрасної пори, коли Україна стала незалежною державою. Та живою є і буде його поезія, бо вона - живий нерв України'. її вивчають, нею захоплюються, вона вчить і виховує, робить українців патріотами свого краю.

У вересні 2005 року вся наша громадськість відзначила 20-ту річницю смерті В.Стуса. Сумна дата, та що поробиш, мертві повертаються із забуття в безсмертя, бо так прорік сам поет:

Народе мій, до тебе я ще верну,

І в смерті обернуся до життя.

ВИСНОВОК

Патріотом рідної землі називають людину, яка любить свій край, береже традиції народу, дбає про духовний розвиток нації, шанує мову.

Василь Стус у щоденнику писав: „Як може розвиватися національне дерево , коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія - без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Марковича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних, - таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний?". [13; с.218]

Дійсно, що ми можемо знати про минуле, коли ретельно й уважно не вивчимо його, як ми можемо говорити про самого письменника, якщо не знаємо його життєвого шляху, творчості. Це все треба старанно вивчити, збирати зернинку до зернинки, щоб знати про щось в цілому.

Саме так я працювала над темою „Образ України в поезії Стуса". Це була клопітка, але й цікава робота.

Життя і творчий доробок Василя Стуса зацікавили мене. Особливо тоді, коли на факультативних заняттях ми підготували й провели усний журнал „Василь Стус. Доля. Життя. Поезія" та літературний вечір „Народе мій, до тебе я ще верну".

Прочитавши й опрацювавши літературні джерела В. Стуса, я зрозуміла, що життя й Україна - невіддільні, вони є одним цілим, зливаються в слові „патріот" від народження поета і до смерті.

Аналізуючи поезії автора, не могла не розповісти про його важкий життєвий шлях на Голгофу, тому й зупинилася частково на питанні формування свідомості поета-борця, його політичних та національних поглядах. Важливим у долі літератури є те, що ім'я В.Стуса. як й інших письменників, довго замовчувалося, а його твори лежали ненадрукованими десь під сукном на столах у чиновників другої половини XX століття.

В основному в роботі переважно аналізувалися твори поета періоду заслання, бо в них найбільше оспівувалася Україна, нескорений дух самого автора.

За допомогою поезії В.Стус зумів передати любов до рідного краю, тривогу за долю близьких, віру в щасливе майбутнє. Але слово поета було наповнене гнівом до зрадників народу, які «продали Україну», зробили її рабинею. Це і є підтвердженням того, що Василь Стус - поет глибоко національний за своєю духовною сутністю, за способом мислення, за характером мови. Його слово - це буря думок, почуттів, асоціацій, що викликає у читача переживання, мислення.

Поезії з творчого доробку поета, це цілющі духовні краплини у великому літературному морі, але вони є для мене провідною зіркою у житті. Ці вірші не тільки розповідають про історію народу нашого, але й допомагають розібратися у складностях і суперечностях життя, зробити правильний вибір. Можливо, деякі написані ним поезії зможуть осмислити тільки розумніші за нас нащадки. А поки що, як і передбачав Василь Стус, він повертається до нас „своїм стражденним і незлим обличчям" зі своєю поетичною спадщиною, ім'я якій - Справжність.

Я впевнена, що саме сьогодні вивчення творчості поета є актуальним, бо, прилучившись до творчого духу генія, можна примножити свої сили в боротьбі за національний поступ, бо того вимагає саме життя.

Василя Стуса немає серед нас. Але він живе своїми безсмертними творами, стійкістю, вірою в нові часи, які зараз наступили на Україні, які наближав своїм життям - подвигом.

Я захоплена творчістю В.Стуса, а його патріотизм вартий наслідування. Це спонукало мене написати вірш:

Свята любов до України

Поет, творець, слуга народу

Умів любити і любив,

Не зрадив України зроду

Мужнів із нею. з нею жив.

Тяжка тобі судилась доля:

Арешти, нагляди і грати,

Та не здолала зла недоля –

Борців за правду не здолати.

Писав про неньку -Україну,

Народжувались вірші з муки,

Про рідний край свій і калину,

Про біль кохання і розлуки.

Про милу сивочолу неньку

І сині очі у дружини,

І, як жаринка, ще маленьку,

Але святу любов до сина.

І ці жаринки розгорілись

В святій любові до Вкраїни,

З якою жив, яку любив він,

В ім'я якої і загинув.