22 Жовтня 1941 р. На автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу кПі і тих місць, які вона колись залишила.

У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» івана Рогача, що знаходилась на Бульварно- Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва — «Літаври».

У своєму останньому листі з нашого міста вона напише: «…ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».

Зі слів очевидців дізнаємось, що жила О.Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…»

[У київський період серед найближчих співробітників О.Ольжича та О.Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга. -Галина Шиманьска]

Після арешту редакції «Українського слова» О.Теліга не брала до уваги постанов німецької влади. ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. На що сподівалася вона? «Літаври» заборонили. 7 лютого 1942 р почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Але вона знала на що іде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М.Михалевичем вперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду ! Не можу…»

Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському гестапо О.Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовились кількома фразами.

На сірім гестапівськім мурі залишила вона свій останній автограф: вгорі намальовано тризуб і напис - «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.

7. Ідея і образ України в поезії Василя Стуса (період ув’язнення, порівняти з періодом на волі); (можна порівняти з періодом ув’язнення М. Осадчого, Калинців, Т. Шевченка).

1.Життєва дорога В.Стуса - тяжкий шлях на Голгофу

Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані й каятті.

Багато їх, геніїв - патріотів землі української, що відстоювали свою державу у XX столітті, захищали й підносили духовну культуру народу, та визначна роль у цьому належить Василеві Семеновичу Стусу.

Син селян із Вінниччини, 1938 року народження, рано звідав тяжку селянську працю, солоний піт, смак хліба насущного. Босоногому школяреві цікаво було навчатися, а згодом навчання стало основою його дитячих літ, через що у п'ятнадцятирічному віці був зарахований студентом педінституту. Мріяв вчити дітей, прищеплювати їм любов до України. В армії змужнів, а, повернувшись, навчається в аспірантурі, пише поезії, хоч не наважувався себе назвати ще поетом: „Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі".[6; с.417]

В.Стус разом із іншими молодими письменниками, Д.Павличком, В.Симоненком, Ліною Костенко, І.Драчем, С.Гуцалом, М.Вінграновським, будив національну свідомість народу, ламав казенний шаблон соціалістичного реалізму, виводив українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.

Та з другої половини 60-их років розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами, їм чіпляли ярлики „націоналістів", заарештовували, кидали до в'язниць та гулагівських таборів.

Після перегляду фільму С.Параджанова „Тіні забутих предків" Василь Стус звернувся до глядачів із пропозицією висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ вставанням. Після цього він був відрахований із аспірантури „за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу".

Звідси й почалася „дорога болю". В.Стуса ніде не приймали на роботу, його твори перестали друкувати. Але він продовжував писати, вів активну громадянську діяльність, виступав на захист прав людини. Поет знав, який тернистий шлях йому судився та не прагнув „сховатися від долі":

Що тебе клясти, моя недоле?

Не кляну. Не кляв. Не проклену.

Хай життя - одне стернисте поле,

Але перейти - не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом - дарма.

Душу хай обшмульгаю об камінь -

Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну землю цю...

7 вересня 1972 року судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: „Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років і засланням на 3 роки" за те, що „систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі".

Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання - в Магаданській області.

Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: „Зимові дерева " (1970) та „Свіча в свічаді" (1977). За кордоном його вірші схвалювали й друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він - державний злочинець.

Повернувшись, Василь Стус продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Але лише вісім місяців йому довелося побути на волі. Потім знову арешт, звинувачення у належності до Української Гельсінкської групи і ще більш жорстокий і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років - заслання:

Сховатися од долі - не судилось.

Ударив грім - і зразу шкереберть

Пішло життя. І ось ти - все, що снилось,

Як смертне існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей

Тобі услід?

Із сорока семи років життя В. Стус двадцять три роки провів у неволі, але не зломився, виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково покараний. Внаслідок брехливого доносу наглядача поет оголосив голодівку. Йдучи до карцера, він сказав: „Я оголошую голо дівку до кінця". І дотримав свого слова: помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.

У нестерпно важких умовах заслання поет написав вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я", який став програмним у його житті. У вірші наче сконцентровано „життєве кредо поета". Тут окреслено трагічний, страдницький шлях вірного сина України. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств...

Герой не боїться смерті й страждань, хоч знає, що вони йому судилися. Біблійний образ тяжкого хреста підтверджує справедливість справи, за яку він боровся, через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп'яли на Голгофу. Ліричний герой стійко приймає присуд, бо „перед вами, судді, не клонюся". Моральну силу вистояти, не клонитись, дає переконаність у тому, що правда - за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:

...жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України. Поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу:

Народе мій, до тебе я ще верну,

І в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Повернувся поет на Україну 19 листопада 1989 року завдяки клопотанню його сина Дмитра Стуса. Українська земля прийняла вимучене тюрмами і таборами тіло свого сина - Василя Стуса. Поряд у могили на Байковому кладовищі лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим поверненням на батьківщину пригасити на якусь мить журбу рідних та друзів, а нашу громадянську совість розбудити і відкрити весь жах наших ганебних компромісів та неминучість гіркого каяття.