13. Джерела і чинники українського модернізму.

Літературний модернізм в Україні як культурно-політичне явище

Доба індустріалізму призвела до суттєвих змін в українській літературі. В 60-80-ті рр. ХІХ ст. в українській літературі сформувалася реалістична течія, ознаками якої були соціальна спрямованість, етнографізм, культ народу, який ототожнювався із селянством. Видатними представниками соціальної прози, українського реалізму були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко.

На рубежі ХІХ–ХХ ст. в українській літературі виникають нові принципи – нова естетика, нові прийоми, мистецька манера, нові цінності, що знаменували модерністський переворот.

Глибинні причини цього перевороту були пов’язані з процесом переходу від традиційно-патріархального до індустріально-модерного суспільства, що супроводжувалося руйнуванням системи патріархальної свідомості з такими її цінностями , як родина, шлюб, батьківський авторитет, родинність, любов до природи тощо. Модернізм як світогляд і літературний напрям був спрямований проти патріархального сценарію життя людини, розкривав нові перспективи її внутрішнього світу та зовнішньої соціалізації в межах урбаністичної культури, умовах прискореного ритму життя, соціальної мобільності, спровокованих індустріальною революцією.

Український літературний модерн – складне культурно-політичне явище перехідної доби від традиційного до індустріального суспільства.

Модернізм в українській літературі народився в 1890-х рр. і перебував в інтелектуальній опозиції до так званої соціальної прози (реалізму). Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики слугували естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума.

Літературний модернізм в Україні, як явище культури, народився з протистояння двох поколінь: культурників-українофілів та бунтівників-модерністів. І модерністи (діти), і традиціоналісти (покоління батьків) цілком усвідомлювали цей конфлікт і були активними його учасниками.

Критик, прибічник модернізму, М.Євшан звинувачував "батьків" у міщанстві, соціальній пасивності, культурному песимізмі, які свої ж гріхи приписували молодій генерації літераторів: "Самі панували цілі десятки літ на своїх патріотичних печах, самі довели настрій життя до найбільшого песимізму, а навіть безнадійності, самі остудили температуру громадського життя до можливих останніх границь, – а ви, молоді літератори, зайди і безбатченки не смійте видати ані одного скорбного звука, не смійте сумувати, а маєте бодай удавати, що ви бодрі, бо кожному українцеві треба обов’язково бути бодрим". Ідейний конфлікт поколінь виявлявся у прихованій полеміці Івана Франка та Лесі Українки, відкритому протистоянні Сергія Єфремова та Ольги Кобилянської. Традиціоналісти (лідери реалістичного напряму) не сприймали нову естетику модернізму (відмовлялися співпрацювати з представниками нової течії). І.Нечуй-Левицький не підтримав проект М.Вороного, а Панас Мирний – М.Коцюбинського.

Важливою рисою літературного модерну в Україні, як культурного явища, було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гостріше відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці ХІХ ст. виникає ціла плеяда українських авторок різного рівня обдарованості, але загалом, вони відбивали цю новітню тенденцію в українській культурі та літературі – жіночий чинник. До цієї плеяди належали Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська.

Вихідці з інтелігентських сімей, родин священиків, учителів та дрібних службовців, письменниці доби модернізму "привносять нові теми, нові типи героїв, звертаються до жіночої психології й акцентують жіночі цінності". Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Український літературний модернізм мав певний політичний сенс і громадське звучання. Виникнення модернізму як течії, яка оспівувала не лише селянство, а й представників усіх верств, насамперед – інтелігенції, культурної еліти, свідчило про самодостатність української літератури та української нації. Більш того, письменники-модерністи не знали кордонів, своєю творчістю, новими естетичними ідеалами вони "з’єднували" українську літературу, формували єдину українську свідомість, ідею культурної, літературної, географічної, мовної та політичної єдності східної і західної частин України. Творчість українських модерністів-письменників, поетів, критиків відіграла не останню роль у формуванні української національної ідентичності.

Лідери українського модернізму: "аристократи духу"

Ранні й зрілі форми українського модернізму знайшли відображення в творчості найвидатніших українських митців слова кінця ХІХ – поч. ХХ ст., таких як М.Коцюбинський та Леся Українка в Наддніпрянській Україні, О.Кобилянська і В.Стефаник в Західній Україні. Вони були справжніми "аристократами духу" і піднесли українську літературу, художнє слово до світових зразків.

Першим у ряду українським модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Йому, як особистості й митцю, був властивий природжений аристократизм, що відбилося в творчості й зовнішності.

Походив він з родини дрібного урядовця, навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, але так і не закінчив її. Самостійно вивчав мови, природничі науки, захоплювався літературою. За зв'язок з народовольцями був заарештований у 1882 р. Займався культурно-громадською діяльністю, деякий час очолював "Просвіту" в Чернігові.

Як письменник, М.Коцюбинський формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського був характерний тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів. Його ранні твори "П’ятизлотник", "Ципов’яз", "Дорогою ціною" присвяченні зображенню життя малоземельного селянства.

Поступово М.Коцюбинський позбавляється чужих впливів і знаходить свій власний шлях у літературі. Він відходить від реалізму та етнографізму письменників-традиціоналістів, його не стільки цікавлять подробиці, сюжет, деталі, скільки загальне враження, проникнення у внутрішній світ героя, психологію вчинків. Цей поворот М.Коцюбинського відзначив критик-традиціоналіст С.Єфремов, назвавши його "імпресіоністом".

Імпресіоністський характер мають твори письменника "Сміх", "іntermezzo", "Коні не винні", "Хвала життю". В незакінченій повісті "Fata morgana" органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Письменник не знаходить психологічного виправдання селянам, які вбивають своїх ватажків, щоб запобігти покаранню за пограбування панів.

Імпресіонізм М.Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість "Тіні забутих предків" (1911), написана на унікальному етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини. Навіть етнографізм у творчості М.Коцюбинського набував незвичних модерністичних форм. Під впливом творчих прийомів та естетичних ідеалів митця формувалася ціла школа українських поетів-модерністів – П.Тичина, В.Еллан-Блакитний, І.Цитович, які були учасниками відомих "субот" Коцюбинського.

Трагічно склалася доля ідейних та кровних нащадків М.Коцюбинського. Його син Юрій Коцюбинський, більшовицький діяч, та зять Віталій Примаков були репресовані, складними були долі П.Тичини, В.Еллана-Блакитного та ін.

У центрі "нашої новішої поезії", на думку С.Єфремова, стоїть Леся Українка. Вона перебувала і в центрі культурного та інтелектуального життя свідомого українства на зламі ХІХ–ХХ ст. Лариса Косач-Квітка походила з родини Косачів: батько – юрист і громадський діяч; мати, Ольга Косач – письменниця Олена Пчілка, фольклорист, етнограф, згодом член-кореспондент Академії наук України; дядько М.Драгоманов – відомий культурно-громадський діяч, історик, публіцист, ідеолог активного українства. Незважаючи на хворобливий стан (захворювання на туберкульоз кісток), майбутня поетеса перебувала в потужному культурному полі, її найближче оточення – родина Драгоманових, Старицьких, Лисенків. Вона мала музичний хист, нахил до малярства, поезії, феноменальні здібності до мов. Освіту здобула вдома під керівництвом матері, потім – самоосвіта; володіла 13 мовами. Вірші писала німецькою, італійською французькою. Перша збірка її поезій "На крилах пісень" вийшла в 1893 р. у Львові. У 1899 р. – збірка "Думи і мрії", 1902 р. – "Відгуки".

В українську літературу Леся Українка увійшла справжнім оригінальним майстром завдяки інтенсивній духовній праці, глибокій самоосвіті, бездоганній техніці віршування, широкому світогляду.

Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, – це лише деякі риси її творчої манери. Знання мов, обізнаність з новітньою європейською літературою обумовили ще одну рису її творчості – свідомий європеїзм. Не випадково у консервативних колах українофілів-культурників її вважали космополіткою через різке розходження з "національним культурництвом", утім "залишаючи вимогу громадського змісту літератури незмінною, вона шукала сучасних, європейських, а не традиційно-народних форм".

Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова!"

Світове визнання Леся Українка здобула як драматург-новатор. Ознаками її п’єс і драматичних поем були інтелектуалізм, філософічність, ідея незламності духу, пафос боротьби, пріоритет загальнолюдських цінностей, широкий діапазон історії людства в часі і просторі: Вавилон, Єгипет, Іудея, Давня Греція, Рим, доба раннього християнства, Іспанія епохи середньовіччя, минуле і сучасне України, образи слов'янської та світової міфології. Це драми і драматичні поеми "Одержима", "Вавілонський полон", "Кассандра", "Руфін і Прісцілла", "Оргія", "Кам’яний господар". Використання образів світової міфології, історії та культури, дозволяло поетесі ввести українську модерну літературу до світового контексту.

На українському матеріалі, історії України доби Руїни, написана драматична поема "Бояриня" (1911), де автор ставить актуальні для сучасного українства проблеми національної зради, національної пасивності культурної верстви українського суспільства. Сучасну духовну ситуацію в Україні вона проектує на далеке минуле: "треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації мозок", тобто відродити національну пам’ять, ідею культурної і політичної окремішності, державного суверенітету, патріотизму.

Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія "Лісова пісня", яка стверджує ідеали високої духовності, гармонії і краси – лише той народ, який зберігає ці ідеали, може вижити.

Леся Українка відома як перекладач світової класики – Шекспіра, Данте, Байрона. Вона заклала підвалини високої перекладацької культури в українському письменстві, що характеризується повагою до художнього змісту оригіналу.

Навколо Лесі Українки гуртується група молодих авторів, які сповідують нові принципи та естетичні ідеали в громадській та інтимній ліриці: Максим Славинський, Одарка Романова, Людмила Старицька-Черняхівська, Валерія О’Коннор-Вілінська.

Буковинську письменницю Ольгу Кобилянську критик С.Єфремов визначав, як "символістку", яка "з усіх письменників нового часу найближча до модерністських європейських напрямів". Незважаючи на ідеологічні розбіжності, С.Єфремов цілком слушно вважав її однім з лідерів українського модерну. Вирішальний вплив на формування творчої свідомості буковинської письменниці мав Ф.Ніцше, його філософія індивідуалізму з культом "надлюдини". В творах О.Кобилянської з’являються образи нової жінки, з їх прагненням порвати з патріархальними путами, буденщиною, піднятися до висот духу. Словом, письменниця вловила і відобразила завдяки новим художнім засобам переворот у суспільній свідомості, пов’язаний із вивищенням жінки, зміною її соціальних ролей. Це новели "Природа", "Меланхолійний вальс", "Некультурна". Герої О.Кобилянської – "аристократи духу", вони прагнуть досягнути ідеалу надлюдини, не звертати уваги на умовності та обов’язки щодо громадськості. Її героїні кидають виклик традиції.

В О.Кобилянської індивідуалізм і примат краси поєднуються з елементами реалізму, надзвичайно тонким і проникливим сприйняттям природи, про що свідчать її новели "Банк рустикальний", "У св.Івана", "На полях", повість "Земля". В українській літературі вона постає як філософ та психолог, у слов’янській літературі як неперевершений майстер повісті та новели.

Особиста біографія О.Кобилянської відбиває складний шлях становлення і долі українського модерну. Здобувши освіту в німецькій школі, вона все життя займалася самоосвітою. З 1891 р. жила в Чернівцях. У 1899 р. відвідала Наддніпрянську Україну, в Києві зблизилась з родинами Старицьких і Лисенків, була на могилі Т.Шевченка під Каневом, здружилася з Лесею Українкою під час перебування в родині Косачів на хуторі Зелений Гай під Гадячем на Полтавщині.

Починала писати О.Кобилянська німецькою, перший твір українською "Людина" з’явився у 1894 р. Після приєднання Північної Буковини до СРСР у 1940 р., стала членом Спілки письменників України. Вже хвору письменницю відвідували в Чернівцях О.Корнійчук, П.Панч, М.Бажан. Після смерті письменниці (1942) її повісті "Земля" та "В неділю рано зілля копала" були перероблені на п’єси. На Київській кіностудії був знятий фільм "Земля" (1953).

Справжнім художнім відкриттям епохи, вважає М.Попович, були новели Василя Стефаника. На перший погляд вони нічим не відрізнялися від численних оповідань на народну тему, але їх лапідарність підштовхувала автора до "філігранної праці зі словом для досягнення максимальної виразності".

Для новел В.Стефаника була характерна виграненість, незвичайна прозорість стилю; автор начебто жодним словом не виявляє свого ставлення до зображуваних ним подій, але розповідає такі речі, що змушують ціпеніти від жаху. В своїх творах "Новина", "Виводили з села", "Синя книжечка", "У корчмі", "Катруся", "Кленове листя", "Стратився", "Бесараби" він змальовує невилазні злидні життя простих селян – як люди вбивають і готуються до смерті, вмирають; непереможне лихо, фатальну неминучість життя – бідування.

В.Стефаник мав вплив на європейське письменство, створив школу літературної мініатюри з життя галицького селянства; серед його учнів були Марко Черемшина (справжнє прізвище Семанюк), Лесь Мартович та ін.

Модерн як літературний рух

На початку ХХ ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника.

Перше формальне об’єднання українських модерністів – товариство "Молода муза" – виникає у Львові в 1906 р. До нього увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор С.Людкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтво для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала журнал "Світ". Типовим представником "молодомузівців" був Б.Лепкий, викладач української мови та літератури у Ягеллонському університеті в Кракові. Це був поет безнадії, смутку, осінніх мотивів, його улюблений жанр – елегія. Типові для його творчої манери строфи з "Осінньої симфонії":

"Така, що дзвоном дзвонить.

Така бліда, така німа,

Що в ній нічо-нічо нема,

Лиш смуток сльози ронить.

Лиш з тихим шелестом на шлях

Падуть листочки бідні,

Як той знічев’я вбитий птах

Падуть зовсім, зовсім отак

Надій листки послідні".

"Молода муза", на думку сучасного дослідника, була не стільки явищем української поезії, скільки української "літературно-філософської культури". Творчість бунтівних літераторів викликала шалений опір літераторів-традиціоналістів, які сповідували народницькі гасла, принципи культурницького українофільства. Принциповий критик модерної течії С.Єфремов вважав, що модернізм на українському грунті давав тільки "сумні докази власної убогості", демонстрував "літературні покручі фантазії і безсилля, а не зразки справжньої творчості". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.

Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. у Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організатором журналу став поет Микита Шаповал (літературний псевдонім – "Сріблянський").

До кола наддніпрянських модерністів належав поет Микола Вороний, який жив у Відні й Львові, де увійшов до літературного середовища Галичини; повернувшись в Україну вступив до РУП, грав у театрі, займався літературною діяльністю. Він був прибічником естетики "нової краси", його мистецьке кредо:

"Мій друже, я красу люблю –

Як рідну Україну".

До літературного руху модерністів у Наддніпрянській Україні належав Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) – тонкий лірик, співець краси природи і кохання. Багато його творів покладені на музику: "Не беріть із зеленого лугу верби" – М.Лисенком, "Сосна" – К.Стеценком та ін.

Українським модерністам Східної та Західної України були властиві національні мотиви. М.Шаповал взагалі вважав неукраїнським все, що було в українській історії до Котляревського. Навіть козаки вдавалися йому не українськими, а "руськими православними патріотами". М.Шаповал разом з М.Євшаном декларували духовну приналежність України до наймодернішого Заходу.

В.Пачовський, який належав до львівського гурту "новомузівців" основним мотивом своєї творчості проголошував національну ідею, створивши на підставі української міфології і фольклору новий образ України. На початку 1900-х рр. вийшли збірки його поезій "Розсипані перлини", "На стоці гір" та драми "Сон української ночі", "Сонце руїни".

Українські літературні інтереси Л.Захер-Мазоха

З Галичиною пов’язане ім’я відомого західноєвропейського белетриста Леопольда Захер-Мазоха. Його творчість створювала новий інтелектуальний клімат в Європі і вписувалась в рамки культури модерну. Найбільшою популярністю він користувався у Франції і був навіть нагороджений її вищою нагородою – орденом Почесного Легіону.

Демонізація влади жінки, художні прийоми створювали скандальну репутацію Л.Захер-Мазоху. В 1886 р. відомий психіатр Р. фон Краффт-Ебінг навіть вводить до широкого обігу термін "мазохізм". Сам Л.Захер-Мазох дуже обурювався, що прізвище його матері викликало негативні асоціації, а самого Краффт-Ебінга назвав "ученим дурнем".

Протягом тривалого часу ім’я Л.Захер-Мазоха в українській літературі було піддано своєрідному табу. Його повернення почалося лише на початку 1990-х рр.

Леопольд фон Захер-Мазох був найзначнішим німецькомовним автором, який писав про Галичину, галицьких українців.

Інтерес до української тематики був невипадковим і пояснюється українським походженням письменника. Батько його Л. фон Захер у 30-40-х рр. ХІХ ст. служив директором львівської поліції; дядько – тернопільським старостою; мати, Кароліна Мазох з родини Мазохів. Родина мала українське коріння і була дуже шанованого у Львові. Дід Франц Мазох, професор хірургії, двічі був ректором Львівського університету, мужньо проявив себе при епідемії холери у Львові в 1806 р.

Раннє дитинство майбутнього письменника минуло у Львові, його виховувала няня-українка, українську мову він вважав своєю рідною, згодом, уже дорослим, називав себе "малоросіянином". У галицькій пресі 70-90-х рр. ХІХ ст. часто публікувалися українські переклади його творів.

У 1848 р. родина майбутнього письменника залишає Львів і переїздить до Праги, куди було призначено батька. Згідно з родинною легендою, 12-річний Леопольд був на революційних барикадах на боці Габсбургів.

Дорослим він не втрачає інтересу до галицьких українців, уважно спостерігає за поглибленням соціально-етнічного конфлікту в Галичині між польською адміністративною елітою та українським населенням в добу так званих "конституційних експериментів" 60-х рр. ХІХ ст. Освіту Л.Захер-Мазох здобув в університетах Праги та Граца. З 1856 р. працював приват-доцентом в університеті Граца, де викладав курси австрійської та загальної історії.

В 1861 р. Л.Захер-Мазох звернувся з листом до відомого діяча галицького відродження Михайла Куземського, який під час революції 1848 р. очолював Головну Руську Раду, виступав поборником українських шкіл та проти впровадження латинської абетки; в 60-ті рр. був депутатом (послом) Галицького сейму й австрійського парламенту (рейхсрату). В листі Л.Захер-Мазох писав, що почуває себе русином і запропонував написати працю про галицьких русинів. М.Куземський підтримав цю пропозицію і надіслав йому книги з історії та мови русинів Галичини. В наступному листі, від 11 січня 1862 р., оригінал якого зберігається в Центральному державному історичному архіві у Львові, Л.Захер-Мазох виклав розлогий план та провідні ідеї своєї праці.

Праця мала називатися "Русини в Австрії" і складатися з трьох частин: історія, сучасний стан, прагнення русинів.

До проблеми галицьких русинів-українців Л.Захер-Мазох підходив з антипольських позицій. На його переконання "трьохмільйонний народ русинів, покликаний до того, щоб з повною могутністю своєї величної природної сили втручатися в історію Австрії. Особливе місце і роль українців в Австрійській державі автор листа пояснював рисами їх національного характеру: чому цей "народ, чия вроджена інтелігенція, несхитний характер, доброчесна вірна вдача, фізична і духовна свіжість, що дають йому перевагу перед усіма народами Австрії, повинен в усьому поступатися цим народам?"

Причину принизливого становища русинів Л.Захер-Мазох пояснював тим, що на відміну від "непостійних", "легковажних", "нечесних" поляків, вони були надто заглиблені в себе і тому прогавили нагоду розвивати свою національність, літературу і таким чином заявити про себе.

В історичній частині своєї праці він передбачав показати, як через поляків русини опинилися в стані рабів. Лише завдяки об’єднанню з Австрією та особливо після революції 1848 р. русини здобули свої права. Помилкою віденського уряду Л.Захер-Мазох вважав його прагнення "схилити поляків на свій бік" й гальмування "русинів у їх національних устремліннях".

У другому розділі письменник планував показати галицьке селянство і "руське духовенство", що захищає і освічує простий народ.

У третій частині автор прагнув обгрунтувати місію русинів в Австрії. Л.Захер-Мазох виступав проти політики онімечення народів, що входили до Австрії; німецьку мову варто було б вживати для міжнаціонального спілкування. Майбутнє великої Австрії австрійський патріот Л.Захер-Мазох передбачав у такому стані, коли всі народи, в тому числі слов’яни, будуть вільними. Особливу політичну місію русинів під час створення нової "ненімецької" Австрії автор вбачав в її об’єднавчій ролі між слов’янськими і німецькими народами: "вони повинні стати об’єднавчою ланкою між німцями та іншими слов’янами в Австрії". Ось чому австрійський уряд мав надати галицьким русинам власного намісника, сейм, запровадити українську мову в школах та адміністративних установах.

У листуванні з М.Куземським Л.Захер-Мазох повідомляв, що зустрічався з австрійськими високопосадовцями – з державним міністром Шмерлінгом та міністром закордонних справ Рехбергом, які схвалили його план щодо написання книги про галицьких русинів і дали дозвіл на користування державними архівами.

Наукова праця "Русини в Австрії" так і не була завершена, але ідеї, оцінки та прорусинські уподобання її автора знайшли відображення в його художніх творах. Так, у повісті "Саша і Сашка" (1885) Л.Захер-Мазох виявляв симпатію до галицьких українців і вітав їх національний рух. Німецькомовні сучасники Захер-Мазоха вважали його адептом панславістського руху, "німецьким ренегатом". Сам Захер-Мазох відносив себе до прибічників "руської партії", для якої характерними були прогабсбурзькі лояльності, тобто це була австрійська партія в Галичині. При тому, на відміну від більшості своїх сучасників, які не розуміли різниці між українцями і росіянами, він відрізняв русинів, "руську націю"від "великорусів".

Зі свого боку галицько-українська критика негативно ставилася до "русинських" сюжетів у творах Л.Захер-Мазоха. Різко негативно відгукнувся І.Франко щодо його оповідання "Дон-Жуан з Коломиї". В листі до дружини від 10 серпня 1891 р. І.Франко писав, "щодо Захер-Мазоха то він справжній галичанин, син бувшого 1840-1848 у Львові директора поліції Захера. А що він про Галичину бреше несотворені речі, се звісно цілому світу, крім французів і москалів".

У цілому, можна погодитися з думкою сучасного дослідника О.Середи, що й М.Куземський і Л.Захер-Мазох, які у свій час доклали великих зусиль, щоб поліпшити політику Габсбурзької монархії щодо українців, у силу різних причин, згодом "опинилися серед маргінальних постатей в українській національній історії", і, можна додати, українській літературі.