1 3.14. Грюнвальдська битва Категорія: Підручники Інші книги Всесвітня історія

Славнозвісна битва відбулася 15 липня 1410 р. між військами Тев­тонського ордену і об'єднаною польсько-литовсько-російсько-українською армією поблизу с. Грюнвальд (Східна Пруссія, тепер Польща).

Причиною битви був наступ Тевтонського ордену на землі Польсько-Литовської держави.

До складу союзницьких військ, які очолювали Великий князь литов­ський Вітовт і польський король Ягайло, входили польські та литовські частини, українські війська з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира (всього близько 40 тис. чоловік), смоленські полки, загони кримських татар та чеські найманці (4 тис. чоловік) на чолі з Яном Жиж­кою, майбутнім вождем таборитів. Військами Тевтонського ордену (німецькі та французькі рицарі, найманці з багатьох країн Західної Європи) команду­вав великий магістр Ульріх фон Юнгінген.

Польсько-литовсько-русько-українська армія налічувала 100 тис. чол. і кількісно переважала армію хрестоносців, але орденські війська мали пере­вагу в озброєнні і воєнній підготовці.

Битва розпочалася атакою татарської кінноти на ліве крило орден­ських військ. Проте рицарі відбили цей напад і перейшли в контрнаступ. Хрестоносцям удалося змусити відступити литовські війська, а на правому фланзі потіснити польську армію. У критичний момент битви стійкість виявили українські й смоленські полки, які продовжували утримувати по­зиції в центрі, що дало змогу союзникам перебудувати бойовий порядок і перейти у контрнаступ. Війська Тевтонського ордену, втративши близько 18 тис. загиблими (зокрема загинув великий магістр) і 14 тис. полонени­ми, були розгромлені.

Поразка Тевтонського ордену підірвала його військову могутність і припинила експансію німецьких рицарів на Схід.

2.  Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в 16 - першій пол. 19 ст. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: 1529 (“Старий”), 1566 (“Волинський”) і 1588 (“Новий”). Л. с. використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Норми Л.с. спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Л. с. 1529 мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за “мужика тяглого”. Найрозробленішим був Л. с. 1588, в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Л. с. були використані при складанні “Прав, за якими судиться малоросійський народ”.

3 Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва Вже у XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося у Галичині тільки в першій половині XVI ст. Пергамент продовжували уживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема, для "Пересопницького євангелія", мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця праця вважалася богоугодною і сприятливою для спокутування фіхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого майстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу. Закінчення якісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачів справжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

БІЛЕТ 22

Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється у появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повно-

му обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619р.

З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети "вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і "звізди", яка показувала шлях до вертепу "халдейським волхвам".

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". З XVI ст. у багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосим, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, так званими "знаменами", поставленими над словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партес-ний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою дири-гентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найстаршою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.

БІЛЕТ 23

. Сприятливими для розвитку міст були й організаційні форми їх існування. Започаткувавшись як ексклюзивна форма життя німецьких колоній у Володимирі, Сяноку і Львові, німецьке (маґдебурзьке) право вже на початку XV ст. поширилось у всіх більших містах Русі й Поділля, перетворившись на загальноприйняту норму міського укладу. Культурним посередником, за допомогою якого воно проникало на Русь із Саксонії, Пруссії та Силезії, стали польські міста. Під впливом польських міських практик виробляється той тип міського устрою, найповніше представлений у Львові, який з часом - уже за львівським взірцем - проникав вглиб українських земель.

Головне, що принесло з собою маґдебурзьке право - це вилучення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації і запровадження виборного самоврядування. Останнє здійснювалося двома виборними органами - радою і лавою, що носили спільну назву магістрат. Рада, яка складалася з райців, очолених бурмистрами, виконувала поліцейсько- адміністративні функції. Щодо лави, то це був судовий орган для розгляду кримінальних справ, де в ролі присяжних виступали виборні городяни - лавники, очолювані війтом. Обсяг незалежності кожного конкретного міста значною мірою визначався типом війтівського уряду, оскільки війт був підзвітний у менших приватних містечках - власнику, а у великих містах - королю. Пост війта, який давав значні прибутки від судових оплат та інших пільг, міг бути спадковим, персонально наданим чи виборним (останнє стосувалося міст з найбільш розвинутими формами самоврядування, як Львів, Кам'янець, на сході України - Київ).

Члени міської ради обиралися пожиттєво, і це нерідко призводило до зловживань, вже не беручи до уваги, що така рада з плином часу перетворювалася на замкнуту касту міського патриціату. Однак існували легальні важелі протидії цьому, оскільки міське життя набувало щодалі розвинутіших публічних форм. Наприклад, у Львові конфлікт між радою і поспільством, що розгорівся у 1 570-х роках, скінчився створенням так званої Колегії 40 мужів, яка отримувала право контролю над прибутками і видатками міста (від руської громади до Колегії регулярно обиралося по два представники депутатами на ратуш). Ь загостренням релігійної напруженості в місті наприкінці XVI ст. було утворено нову організацію станів і націй, яка, крім городян-католиків, представляла вірменів і русинів.

3. Військова кар'єра цього талановитого полководця, як і багатьох його попередників і наступників, розпочиналася з посади старости черкаського і канівського, староства яких були даровані йому королем Польщі 1550 року.

Походив він з одного з найдавніших українських князівських родів Вишневецьких, що, в свою чергу, брав початок від удільних волинських князів Гедиминовичів, а ті вбачали своє родове коріння в династії турово-пінських Рюриковичів.

Маючи на меті створення потужного об’єднання для боротьби з татарами, князь Дмитро Вишневецький не рідко згадується як засновник Запорозької Січі.

В той час татари безперестану здійснювали набіги на південні поселення. Щоб позбутися цього раз і назавжди перепинити ординцям шлях в Україну, князь вирішив - поставити на острові Хортиця справжнє укріплення й тримати там постійний гарнізон.

Встановлено, що острів мав стародавню назву Байда, тепер Мала Хортиця, саме тому Вишневецький увійшов в історію як Байда Вишневецький. Укріплення стало відоме як Хортицька Січ.

Але неждано князь зібрав загін українських козаків і подався з ними до Стамбула, на службу султанові, точніше, не на службу. Він у нього гостював. Але зі своїм загоном.

Однак він зрозумів: усе значно складніше, ніж здавалося. Султан згоден прийняти його як полководця, який би воював проти поляків, але ніколи не погодиться з тим, щоб Україна здобула незалежність.

Вишневецький був у такому самому становищі, в якому згодом опинився Б. Хмельницький: жоден із сусідів України не бажав її незалежності, усі були ворогами. Але ворогувати з усіма разом неможливо, отже, треба було когось брати в союзники, а когось дипломатичне нейтралізувати. Хмельницький, як відомо, почав із того, що зробив союзниками татар. Вишневецький спробував почати з турків.

Польський король стримував дії князя проти татар, тому, що фактично Крим вважався союзником Речі Посполитої в боротьбі з Москвою. 

В травні 1557 року Кримчани спорядили проти новозбудованої Січі цілу армію. Хан Давлет-Гірей повів її особисто. В Дніпро зайшли турецькі бойові кораблі, щоб обстрілювати Січ із гармат і висаджувати десанти. Кораблі козаки потопили, десанти перебили і змусили турків-татар до облоги. Вона тривала 24 доби. Мусульмани кілька разів пробували взяти Січ штурмом, але Вишневецький вдало вибудував оборону. Висадившись якогось на світанку на берег, козаки під командуванням князя перебили більшість війська, а решту погнали від січі, захвативши багато трофеїв.

Але восени до кримської орди приєдналися два великі загони яничарів та ще й господар (князь) Молдови, султанів васал, з військом прибув. А Вишневецький не дочекався допомоги ні від польського короля, ні від царя Московського, хоч звернувся з цього приводу до обох. Тепер козаки теж трималися близько місяця, потім відступили до самих Черкас. Січ була зруйнована татарами. Вийшло так, що острів татари нібито й здобули, але Вишневецького з козаками так і не перемогли.

Поки через гінців тяглося листування з царем Москви, князь повернувся на Хортицю, сформував новий гарнізон і відбудував фортецю, тривало це доти, доки не надійшов дозвіл царя на його приїзд до Москви.

Московський цар призначив князеві Вишневецькому солідне жалування, а головне, віддав у його володіння містечко Бельов (нині Тульської області) з усіма прилеглими волостями і селами, а також наділив його кількома селами в інших краях.

За наказом царя у супроводі кабардинського князя Канлика, Вишневецький з козаками поплив до Астрахані, а звідти, до Кабарди, де, мав зібрати військо супроти хана.

Дізнавшись, що Вишневецький знову прийшов по їхні душі, кримчаки подалися за Перекоп і замкнулись на півострові, а сам хан із військом про всяк випадок відступив у гірську частину Криму.

Ціле літо згайнував Вишневецький під Іслам-Керменем, чекаючи на дозвіл царя увійти в Крим. Але так і не дочекався. Цар побоювався, що татари об'єднаються з турками і не тільки Вишневецького розгромлять, а й підуть війною на Москву.

Тому цар наказав Вишневецькому залишити на Дніпрі того ж таки дяка Ржевського з його стрільцями, а самому вертати до Москви.

Отак, зі змінним успіхом повоювавши на боці царя Московського, князь Вишневецький остаточно розчарувався в ньому і навесні 1561 року зі своїм козацьким загоном повернувся в Україну та розташувався в урочищі Монастирище, поблизу Черкас.

Д. Вишневецький надіслав листа Сигізмунду-Августу. Де попросив охоронної грамоти, з якою безборонне міг би добутися до Кракова, для аудієнції та просив прийняти на королівську службу.

Король охоронну грамоту Вишневенькому надіслав і на службу прийняв. Крім того Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії щоб дізнатися, що там «діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій ».

Козакам, що залишалися до часу в Монастирищі, король теж пробачив, але про всяк випадок наказав переправити їх до Естонії.

Доля самого князя Дмитра Вишневецького, склалася трагічно. Він замахнувся заволодіти троном Молдови. Під час цієї операції він був схоплений у полон і відправлений до Царграду

Султан Селіма палаючи люттю до князя вирішив піддати його найлютішій страті: кинути живим з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки. Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів».

Хоч першу козацьку фортецю, Хортицьку Січ татари зруйнували, проте ідея не вмерла, її підхопили інші козацькі ватажки і вожді. Вона пережила князя Вишневецького і дійшла до наших днів.

Коли уважно проаналізувати основні його вчинки, чітко вимальовується логіка, якій усі його мандри між Стамбулом, Краковом і Москвою були підпорядковані. По-перше, князь мав намір створити міцну козацьку армію, яка підлягала б не польському королеві, а тільки йому особисто.

По-друге, володіючи двома староствами - черкаським і канівським - і маючи козацьке військо як основу народного ополчення, він міг реально важити на те, що вдасться розгромити.

невеличке за людністю і територією Кримське ханство, що забезпечило б йому більш-менш надійний тил, а вже тоді можна було б подумати і про відродження Великого князівства Київського, на трон якого Вишневецький мав усі династичні права.

БІЛЕТ 24

22. Найяскравішою сторінкою в історії міжнародної військово-політичної діяльності козацтва стали молдавські походи 1594-1595 рр. Вони були складовою великої війни, яка велась на Балканах проти Османської імперії. 1593 р. турки розпочали широкомасштабні військові дії з метою завоювання нових територій - аж до Відня включно. Основний удар було спрямовано на Священну Римську імперію - таку назву тоді мала держава австрійських Габсбургів, до складу якої, зокрема, входили угорські та хорватські землі. Габсбурги і Ватикан, за участі Венеції та Іспанії, створили так звану Священну Лігу і намагались залучити до неї якомога більше християнських країн. Однак основний тягар війни все ж несли придунайські землі. Зусилля австрійської та ватиканської дипломатії втягнути до Ліги Річ Посполиту і Московію не дали позитивного результату. Польща залишилась на позиції нейтралітету, чим значно послабила сили християнської коаліції. За таких обставин дипломати союзників пішли на встановлення прямих контактів із козаками. Це виявилося свідомим порушенням традиційного міжнародного права, оскільки козаки були підданими польського короля, але екстремальні обставини потребували нестандартних рішень. В Австрії та Ватикані вже знали про військові можливості козацтва і вирішили використати їх у своїх інтересах, тим більше, що козацтво само висловлювало готовність до відповідних дій. Під новий 1594 р. запорозьке військо на чолі з Григорієм Лободою здійснило похід на турецьку фортецю Юргіїв у Молдавії.

Паралельно розгортався і переговорний процес. Ще взимку від імені козацької старшини провів переговори при австрійському дворі Станіслав Хлопицький. Після цього на Січ вирушило офіційне посольство на чолі з Еріхом Лясотою. Шлях на Запорожжя розтягнувся на кілька місяців. За цей час у березні гетьман Григорій Лобода здійснив морський похід на Білгород, а у червні інший козацький ватажок - Семерій Наливайко - зруйнував турецьку фортецю Паркани на лівому березі Дністра. Ця подія також засвідчила, що козацтво чітко усвідомлює значення проблеми державних кордонів. Річ у тім, що Паркани було збудовано турками на правому березі Дністра, на території, яка юридичне належала Польщі. Тож, коли посол прибув на Січ, у козаків були для гостя добрі новини [20]. Еріх Лясота був першим послом європейської держави, який відвідав Січ, і ця подія стала однією з важливих віх в історії козацтва. Імператора Священної Римської імперії традиційно вважали першим за рангом серед усіх правителів європейських держав. Формально австрійський посол мав завдання лише найняти козаків на службу на час війни, але реально факт прямого звернення імператора по допомогу до козацтва свідчив про визнання його самостійною і досить потужною військово-політичною силою в міжнародних відносинах. Крім того, звернення до козаків в обхід польського уряду фактично означало визнання незалежності козацтва від державної влади Речі Посполитої, адже навіть для простого набору найманців потрібен був дозвіл уряду.

Австрія пішла на цей неординарний крок тому, що для неї було життєво важливим знайти нового союзника, розширити театр військових дій проти турків на Північне Причорномор'я і Молдавію, тим самим відтягуючи сили противника від балканських земель. Переговори закінчились успішно, і козакам було передано прапор імператора та гроші. Проте ця сума була більше символічною, ніж реально могла допомогти у спорядженні козацького війська. Тобто козацтво і далі вело боротьбу, розраховуючи, насамперед, на власні сили. Еріх Лясота був спостережливим дипломатом і уклав докладний щоденник своєї подорожі, який є першим відомим описом Запорозької Січі. Посол залишився надзвичайно задоволений результатом посольства, оскільки повністю виконав свою місію і, як він сам зазначав, заручився допомогою великого і досвідченого війська.

Зі щоденника Лясоти можна дізнатися і про початий дипломатичного протоколу, який формувався на Запорозькій Січі [21]. Поряд із Лясотою, проблемою залучення козацтва до антитурецької війни займався і спеціальний посланець Ватикану Олександр Комулович. Ще навесні він прибув на українські землі та вів переговори з українськими магнатами і представниками козацтва, зокрема, Наливайком. Однак його місія закінчилась порівняно невдало, оскільки він зробив ставку на офіційного керівника козацтва, призначеного урядом, який не мав ніякого авторитету в козацькому середовищі [22]. У липні 1594 р. Наливайко здійснив великий похід на Бендери і захопив місто, однак під час відступу був розбитий. Та наймасштабніші військові дії розгорнулись у листопаді-грудні. Тоді вдалось об'єднати всі три основні угруповання козацтва - запорожців Лободи, реєстровців Оришовського і загін Наливайка. Разом вони налічували до 12 тисяч чоловік, і це було найбільше військо, зібране козацтвом за всю попередню історію. Важливо зазначити, що у ті часи в Європі військо такої чисельності вважалося досить великим навіть у масштабах окремих держав. Козаки увірвалися до Молдавії, розбили турецькі та молдавські війська, зайняли столичне місто Яси і більшу частину країни. Внаслідок цих дій молдавський господар Аарон перейшов на бік християнської коаліції і тепер, відповідно, став союзником козацтва. Отже, завдяки активності останнього, змінилась конфігурація театру військових дій на Балканах і розкладка сил на користь антимусульманської коаліції. Цей похід був найвдалішим серед тогочасних військових операцій козацтва.

У лютому 1595 р. козаки знову пішли до Молдавії, де брали участь у військових діях проти турків уже разом із молдавськими, волоськими (румунськими) та угорськими військами. Тепер вони штурмували турецькі замки в пониззі Дунаю - Ізмаїл, Килію, Браїлів - та діяли аж до болгарських земель. У травні 1595 р. вони повернулися на батьківщину, а незабаром, влітку, міжнародна ситуація в регіоні змінилася. Коли козаки фактично звільнили Північне Причорномор'я від турецького панування, в справу вирішила втрутитися офіційна Польща. Поляки ввели війська в Молдавію, де уклали мир з турками з умовою, що Молдавія перебуватиме під подвійним протекторатом Польщі та Туреччини. Але фактично в тих умовах це було на руку туркам, оскільки поляки нейтралізували Молдавію і козацтво як сили, що протистояли Османам. Польські залоги перекрили козакам доступ до Молдавії, тож і основні козацькі війська відійшли на волость. Так закінчилась серія майже дворічних козацьких походів до Молдавії. Однак частина козацтва все ж продовжила боротьбу проти турків на придунай ських землях. Улітку 1595 р. похід в Угорщину, для участі у військових діях на боці австрійських сил, здійснив Наливайко. А потім протягом майже десяти років у подунайських князівствах залишались досить численні козацькі загони, які діяли здебільшого у складі військ волось-8 кого воєводи Михая Хороброго [23]. Молдавські походи 1594-1595 рр. остаточно утвердили сприйняття козацтва в регіоні як самостійної військово-політичної сили, незалежного суб'єкта міжнародних відносин, або, принаймні, автономної військової корпорації у складі Речі Посполитої.

Конфлікт козацтва із польською владою і поразка повстанців у червні 1596 р. на Солониці тимчасово, на кілька років, призупинили динамічне зростання активності козацтва в міжнародній сфері. Однак на цей самий час припадає одна цікава, зовні дрібна, але насправді показова подія. У 1597 р., коли розгорнувся черговий конфлікт із турками, татарський хан Кази-Гірей звернувся до козаків із проханням про військову допомогу. І хоча реально справа не дістала подальшого розвитку, вона засвідчила розширення меж сприйняття можливостей козацтва в між-М народних відносинах регіону [24].

3Найвидатнішою пам'яткою української літератури такого роду є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє" - багато оздоблений і чудово ілюстрований (див. мал.) рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 pp., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Прекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересоп-ницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської "для ліпшого виразумління люду християнського посполитого", її мова наближена до народної і є цікавою характерною пам'яткою, в якій відбилися процеси формування української мови. Серед іншого тут відбито цікаве розширення значення слова "Україна", адже це слово стає синонімом слів "земля" і "країна", так що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет -Єгипетською Україною тощо. До речі, саме на "Пересопницькому Євангелії" складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України. Входження живої української мови до такого "високого" жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури у Європі пропонували обмеження вжитку народної мови "низькими" жанрами - сатирою, епіграмами тощо.

БІЛЕТ 25

БІЛЕТ 26 3

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні.

Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам'ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ'я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівника друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими посадами були: "типограф" — складач і метранпаж, "наборщик" — помічник типографа, "столпоправитель" — головний коректор, "батирщик" — накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" — люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працювали допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483-1491 р. у друкарні Швайпольта Фіоля в КракЬві кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні, українські впливи у церковнослов'янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетичне припускають, що ім'я Швайпольт - спотворене "Святополк". На жаль, ти-пографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з типо-графії Ш.Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільні-Вільнюсі).

БІЛЕТ 27

3 3. Максим (у чернецтві Мелетій) Смотрицький (бл. 1577-1633) був сином першого ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького. Вчився в Острозі; з 1 600 р. як наставник білоруського княжича Богдана Соломерецького здійснив разом зі своїм підопічним освітню мандрівку, слухаючи лекції у протестантських університетах Вроцлава, Лейпціґа, Нюрнберґа і Віттенберґа. З 1608 р. мешкав у Вільні, прийнявши 1618 р. чернечий постриг у Віленському братському монастирі, а восени 1 620 р. був висвячений у сан полоцького архієпископа; впродовж 1625-1626 рр. здійснив паломництво на Схід. Після повернення на запрошення князя Олександра Заславського, спадкоємця Острозьких, став архімандритом Дерманського монастиря поблизу Острога, де прожив до смерті. Очевидно, саме тоді ж, у 1627 р., почав схилятися до унії, про що відкрито оголосив через рік, після конфлікту з учасниками Київського православного собору 1628 р. На цьому соборі була піддана анафемі його книга "Апологія", у котрій Смотрицький доводив, що в найголовніших догматах Західна і Східна церкви не розходяться, а тому примирення між ними можливе і навіть бажане з перспективи майбуття Русі.

Окрім знаменитої "Граматики словенської" (1619), що стала першою науковою кодифікацією церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції, перу Смотрицького належить ряд книг теологічно-публіцистичного змісту. Зокрема, гучну славу молодому теологу принесла вже перша з них - догматичний трактат "Антиґрафи" (1608), написаний у відповідь на твори Іпатія Потія "Герезія" та "Ґармонія" Проте знаменитим його зробила видана у Вільні 1610 р. книга "Тренос або Плач Східної церкви", яка відлунює передчуттям громадянської війни Русі з Руссю.

Впродовж 1628-1629 рр. у світ виходить аж три праці Смотрицького (згадана вище "Апологія", "Протестація" та "Паренесис" [Напучування]), у яких теолог намагається знову й знову переконати опонентів, що примирення зберегло б православ'я від занепаду, а руському народові дало права, сприятливі для розвитку освіти й культури. Унія, доводить він читачеві, нічим не загрожує українцям і білорусам, більше того - боротьба між уніатами й православними не варта того, аби ми, Русь, одна одну проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків. Гостро критикуючи православну церковну спільноту в останній зі своїх праць, виданій у Львові 1629 р. під назвою "Екзетесис" [Співставлення], Смотрицький підкреслює її найголовнішу ваду - нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, все лишається по-старому, тобто в стані консерватизму й деградації, уособленням яких в очах автора є руська добра старовина.

Протилежний полюс ціннісних установок репрезентує найталановитіший руський письменник того часу Йоан Вишенський родом з м.Судова Вишня поблизу Перемишля. Біографічні відомості про нього вкрай скупі: народився між 1545 і 1550 рр.; жив у Луцьку, Львові та Острозі; чернечий постриг, імовірно, прийняв у Дубенському монастирі на Волині. Близько 1576-1580 р. виїхав на Святоафонську гору у Греції, де жив ченцем, а під кінець життя - аскетом-пустельником (умер бл. 1620 р.). За цей час відвідав Україну єдиний раз - у 1604-1606 рр. На заклик повернутися додому, бо цього вимагає народно ожиданіє, відповів категорично: "Ни бо аз с народом завіти завіщевал, ниже отвіти творил... Почто мя ожидают?"

Печать максимального ригоризму лежить на всіх 1 6 збережених творах Вишенського, написаних переважно у формі послань (жодне за його життя видрукуване не було, хоча, без сумніву, вони читалися у вужчих інтелектуальних колах). Що ж до їхньої загальної спрямованості, то чи афонський пустельник з незрівнянним художнім темпераментом громить владик-відступників, чи метає громи на здохлий труп Римської церкви, чи палко проповідує смиренну глупоту на противагу латинским басням.., його позиція безхитрісно проста. Нехай як слина щезне все, що порушує старовину. Опора ж останньої - у збереженні руської простоти під гаслом ліпше дома в благочестии, єсли и немного знаючи, седіти, ніж наразитися на огонь пекелн¥й.

Настільки ж відірваний від сучасного йому життя, наскільки й безмежно талановитий як майстер філігранного слова, Вишенський репрезентує найвищу форму православного консерватизму, чиїм символом віри було повернення до вже неіснуючих візантійських святощів.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. 

Одними з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача ^ Острозького колегіуму Герасима Смотрицького "Ключ Царства небесного" та "Календар римський новий"(1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. До того ж календарні новації добре4 накладалися на загальну картину контрреформаційної реорганізації католицького світу. Тому Г.Смотрицький використав їх як привід для різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культурних цінностей традиційного православ'я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією і передусім з апостолом Петром, "ключарем небесного царства", бо саме цим зв'язком любили хизуватися єзуїти, що називали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито був першим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, що виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Полеміка між православними і католиками особливо загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об'єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і мо-нашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачно обійшов мовчанкою питання про те, чи мали право православні владики переходити під владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з ними духовну владу від константинопольського патріарха. Як відповідь П.Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою "Ектезис". Метою її було довести канонічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р.-у Вільні польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів - "Апокризис" Христофора Філале-та (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334, а українською - 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всіполемічні твори того часу (окрім ненадрукованої "Палінодії" З.Копистенського, яка активно поширювалася у списках). Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмету полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет був ідеологом православного шляхетства, відстоював шляхетські вольності, виступаючи проти теорій виключної влади єпископів.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького "Тренос" (з грецької - "Плач"), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння - плачу Матері-церкви, зверненого до дітей - українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою -католицькою церквою (перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К.Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як "італійські бандити". Твір М.Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд III наказав увесь тираж знищити, друкарів ув'язнити, а автора книги стратити, так що М.Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання по різн Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620), якого поряд з Христофором Філалетом і З.Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський був родом з м.Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х pp. XVI ст. переселився на Афон (півострів в Егейсько-му морі) - став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником.

Його погляди відрізнялися від інших полемістів у тому, що він виступав не лише проти національно-релігійного, але й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетського аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. Насьогодні відомо 17 творів Вишенсько-го - трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 pp., які він надсилав з Афону до України. Десять з них він об'єднав.у рукописну "Книжку", яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тільки скорочену редакцію "Пісанія к утекшим от православно! віри єпископам"(1598). Але його твори, такі як "Порада", "Обліченіє діявола-міродержца", "Зачапка мудраго латинніка з глупим русином", "Позоріще мисленноє" та інші активно поширювалися у списках. Він виступав проти представників вищої церковної ієрархії, що призвели до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Характеризуючи стан тогочасного суспільства, полеміст пише, що в "Лядській землі" "ність міста цілого от гріховного недуга - все струп, все ран, все пухлина, все гнилство, все огнь пекельний...".

/Вишенський вихід бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, поверненні до ідеалів перших християнських громад, де всі рівні перед Богом. Спроба Вишенського пропагувати свої ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов.

Однак попри все це твори І.Вишенського, позначені справді бароковою енергійністю, імпульсивністю, полемічно-викривальним запалом, в якому ораторський пафос поєднувався з убивчим сарказмом і уїдливою іронією - ці твори сучасники оцінювали як "книги злата" і часто зверталися до них у пошуках натхнення ще й у кінці XVIII стих православних монастирях.

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. 

Окремі полемічні виступи  проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.   Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів

БІЛЕТ 29

№ 29

1. Для Волині на перший погляд недовге правління Свидриґайла пов'язалося з усталенням тих традицій суспільного побуту, які заклали підвалини політичного регіоналізму місцевої знаті на тривале майбуття. Вокняжіння Свидриґайла, кумира аристократів, стало ніби останньою цеглиною, що завершила тривале оформлення суспільної піраміди, в якій місце і параметри поведінки кожної соціальної групи визначалися не тільки законом, але й звичаєм. На її вершині бачимо Свидриґайлових сподвижників - розгалужений клан князів, нащадків як давньої династії володарів- Рюриковичів, так і нової - Ґедиміновичів. Княжі володіння мали по суті екстериторіальний статус: володіючи ними со всим правом и панством, князі складали присягу вірності правителю і зобов'язувались допомагати йому збройно в часи війни, а в решті питань почували себе власниками мікродержав у державі - з власними податками, судочинством, структурою влади.

Землі, на яких сиділи княжі слуги, по суті їм не належали, оскільки справжнім власником був князь, а слуга, його діти, онуки й правнуки користувалися маєтком доти, доки служили княжому дому. До обов'язків слуги належало перебувати при патронові на війні при боці, а також служити при фортеці, тобто силами власних підданих забезпечувати ремонт і укріплення замків. Архаїчною повинністю була і так звана гостинність - обов'язок утримувати й супроводити патрона та його почт під час об'їзду володінь.

Найголовнішим імперативом поведінки боярина-ленника, рівнозначним поняттю честі, була вірність своєму князю. Порушення вірності вважалося найтяжчою провиною, а окрім того - тягло за собою вельми неприємні наслідки: зрада або втеча під час походу означала втрату маєтку. Зі свого боку, князь мусив охороняти слуг від кривди (надавати опіку) і безпідставно не порушувати їхнього права на отримані маєтки, бо в інакшому випадку вони звільнялися від обов'язку дотримання вірності. Оформлення взаємин вірності/опіки мало для Волинської землі величезне значення: адже більше половини її території належало князям (наприклад, самі лиш Острозькі володіли третиною Волині), тобто для абсолютної більшості збройного прошарку, який заселяв княжі володіння, рицарський зв'язок з патроном став визначальною нормою життя.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали так звані пани (у першому відомому переписі волинських бояр 1528 р. цим титулом позначено понад чверть боярського загалу - 62 із 217 згаданих там родин). Критерієм для вирізнення панів від решти боярства-рицарства служила наявність власної (отчинної), а не наданої від великого князя землі. Отчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, себто всіма знане, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком з діда- прадіда.

В аристократичній Волині часів Свидриґайла вперше утвердився ще один термін, який побутуватиме ледве не до кінця XVIII ст., на позначення людей військового ремесла, або, як їх доти називали - бояр-рицарів. У XIВ - першій половині XВ ст. це визначення вказувало швидше на рід занять, ніж на соціальний статус, оскільки боярську (збройну) службу несли всі: від родовитої знаті до заможних простолюдинів, спроможних купити коня і військовий обладунок, а відтак - сплачувати великому князю податок крові замість селянських податків. Однак серія привілеїв, наданих збройному прошарку впродовж XV ст., перетворила їх на привілейовану верству, а це породжувало, своєю чергою, намагання обмежити доступ до боярської служби лише тому колу осіб, хто з роду суть бояри, чи з в^ку бояре суть. Вирізняючи таких людей, їх на Волині почали називати зем'янами. Як і слово пан, це поняття запозичене з лексикону чеської актової мови, де земенін означало родовитого рицаря-землевласника. Лишається додати, що невдовзі синонімом слова зем 'янин стане загальновживана назва родовитого, себто з діда-прадіда, боярина - шляхтич. У цьому понятті професійна ознака - "боярин" – ніби уточнювалася підкресленням благородності роду.

2. XIV — першій половині XVI ст. на внутрішньому ринку України не існувало великого попиту на хліб (слабким він був і на зовнішньому ринку). Основною феодальною по­винністю для селян була данина натурою (жито, пшениця, овес, мед, віск, худоба). Крім того, велика частина мешканців міст також займа­лась землеробством і тваринництвом і вносила, як і селяни, на користь феодала і держави продуктову данину. Таким чином, на сільськогос­подарську продукцію пропозиція перевищувала попит. Але протягом XVI ст. у резуль­таті географічних відкриттів у Західній Європі пожвавилася гос­подарська діяльність. Сталась так звана революція цін, викликана небаченим припливом до Європи благородних металів — золота і срібла. Ціни зросли вчетверо, а на хліб навіть у 5 разів, водночас подешевшали дорогоцінні метали. Із зростанням попиту на продукцію сільського господарства в Західній Європі, в першу чергу на збіжжя, на українських землях у ХУІст. феода­ли стали перетворювати свої маєтки на орієнтовані на ринок господар­ства, що називалися фільварками. Фільварок, на відміну від типового феодального господарства, мав більше орної землі і виробляв продукцію на продаж (ринок). Одночасно зі зростанням фільварків йшли два проце­си: обезземелення селянства та остаточне їх закріпачення.

На відміну від Польщі, де фільваркове господарство набуло більшого поширення, в Україні цей процес проходив повільніше. Для існування таких господарств суттєво необхідними були доступ до зовнішніх ринків та значна робоча сила. У першій половині XVI ст. фільварки виникли в Галичині, Волині, Поділлі. У другій половині XVI ст. вони розвинулися у Закарпатті та Подніпров'ї. Найбільші фільварки мали по 400-600, середні — по 100-250 га орної землі. Роз­ширювалися вони за рахунок «купівлі» селянської землі, пусток, ут­ворених після втечі селян і набігів кримських татар, луків і пасо­вищ. Феодальна вотчина в цей час ділила­ся на фільварки, тобто власне господар­ство феодала, і землі, які він здавав селя­нам. Робота селян у фільварку називала­ся панщиною («тягловою службою»). Норми панщини зростали в міру розвит­ку фільваркового господарства. В 1424 р. в Галичині вона складала 14 днів протя­гом року. На Київщині в другій половині XV ст. її тільки почали вводити. До кінця XVст. на українських землях норма пан­щини в середньому складала один день на тиждень, у середині XVI — два дні. Пара­лельно з панщиною залежні селяни по­винні були давати і натуральний пода­ток, і платити грошову данину — «чинш».

Безпосередньо пов'язана з розвитком фільваркового господарства аграрна ре­форма 1557р., яку зробили польський ко­роль і великий князь литовський Сигізмунд II Август. Вона відома під назвою «Уста- ва на волоки».

Спеціально призначені ревізори по­винні були переміряти всі землі — і вели­кокняжі, і селянські. Вся земля ділилася на волоки — ділянки, площею 19 — 24 га. Кращі землі віддавалися під фільварок, вони складали один, зручний для землеробства масив. Кожному селянському двору (диму) ви­ділялася одна волока, яка ділилася на три поля (як правило, розміщених у різних місцях). Слабкі господарства отримували половину волоки.

Селянин міг взяти волоку, яка йому виділялася, або відмовитися від неї. Не прийнявши волоки, він мав право піти від феодала. А взяв­ши, прикріплювався до неї як до наділу. Селянин не міг розпоряджати­ся волокою — продати чи купити землю. За користування волокою відпрацьовували (панщину) всі працездатні члени сім'ї. Визначалася міра покарання селян за невиконання повинностей, у тому числі й пан­щини. За один невихід селянин платив грошовий штраф, за два — бара­на, за три міг бути підданий фізичному покаранню, побиттю різками.

«Устава на волоки» обмежила права селян на користування ліса­ми. їм дозволялося лише збирати хмиз, гриби і ягоди. Обмеження вво­дилися і на користування випасами для худоби (пасти їх дозволялося лише за спеціальну плату).

Аграрна реформа 1557р. погіршила становище більшості селян і про­довжила процес їх закріпачення. Право селян на землю вже не визнава­лося законом. Вони могли обробляти землю, а володіти — тільки фео­дал. Разом з тим реформа дозволила реорганізувати феодальні господар­ства, пристосувавши їх до потреб ринку, щорозвивася, це дало поштовх до розвитку сільського господарства.

БІЛЕТ 30

1 Двом наступним представникам династії Ягеллонів - Сигізмунду I (1506-1548), прозваному Старим, і його синові Сигізмунду Августу (1548-1572) вдавалося досить вдало балансувати між устремліннями знаті й претензіями шляхти. У цьому полягав інтерес династії, який в розумінні останніх Ягеллонів був тотожний інтересам держави. Їх політиці протистояла концепція Речі Посполитої, тобто республіки (res publica) як загального блага, ідентифікованого з благом шляхетського стану. Але, хоча конфронтація двох концепцій державного устрою брала часом різкі форми, до відкритого зіткнення справа не дійшла: економічні перетворення, поширення протестантської Реформації та гуманістичних ідей протікали спокійно. Склалося свого роду рівновагу, яке виражалося в принципі взаємодії трьох так званих «сеймових станів»: короля, сенату і «посольської хати».

Коронні землі і Велике князівство Литовське, як і раніше, були об'єднані персональної унією, і лише в 1569 р. в Любліні була укладена унія реальна і дві держави були об'єднані в єдине ціле. Річ Посполита перетворилася в однорідний (з точки зору інститутів державної влади) політичний організм, але зберегла при цьому неоднорідність у всіх інших відносинах. Територія держави після анексії Лівонії в 1582 р. становила 815 тис. кв. км і була менше, ніж на початку століття (1140 тис. кв. км); після укладення Поляновського миру в 1634 р. вона збільшилася до 990 тис. кв. км. Після Росії це було найбільша держава в Європі. Приріст населення був досить значним, досягаючи в центральних районах Корони (Велика Польща, Мала Польща, Мазовія) 0,3% на рік; такий приріст населення зберігався до середини XVII ст. На початку XVI століття в Речі Посполитої проживало близько 7,5 млн осіб, від 8 до 10 млн - у 1582 р. і майже 11 млн - у 1650 р. При цьому населення розподілялося дуже нерівномірно: в Малій Польщі його щільність становила 22 людини / кв. км, а на Україну - не більше 3 осіб / кв. км. І хоча середня щільність населення зросла з 6 до 11 осіб / кв. км, країна залишалася малонаселеній. З цієї причини, ймовірно, держава не стимулювало інтенсивну колонізацію і не вирішувало виникають соціально-економічні проблеми репресивними методами. Поступово, хоча й не дуже швидкими темпами обмежувалася свобода пересування селян, що служило інтересам шляхти та її фільваркового господарства. Згодом селянам було нав'язано кріпосне право. І лише набагато пізніше дали про себе знати негативні для держави наслідки такого рішення.

Обидва останніх представника династії Ягеллонів вели запеклу боротьбу в першу чергу за те, яким чином буде здійснюватися управління в державі. Володіючи необмеженою спадковою владою в Литві, Ягеллона не вдалося нав'язати Речі Посполитої державний устрій абсолютистського типу. Це не було пов'язано з численністю шляхетської верстви, що досягав 8-10% загальної чисельності населення. У цей же самий час в Іспанії чисельність знаті була приблизно такою ж, але, незважаючи на це, там склалася зовсім інша форма правління, яка стала для польської шляхти XVI-XVII ст. синонімом найжахливішої тиранії. Тому безуспішність спроб королівської влади знайти домінуючу позицію в державі слід пов'язувати з іншими причинами.

БІЛЕТ31

3 Остро́зькі — руський (давньоукраїнський) князівський рід 14 — початку 17 століть. Своє походження вів від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна. Острозькі, які були князями на Волині, мали змогу активно впливати на процеси, що відбувались на всій території України і багатьох сусідніх країн.

Засновником роду вважають князя Данила Острозького (роки народження і смерті невідомі) — у 1341 році був учасником повстання проти польського короля Казимира III Великого, збудував замок в Острозі.

Поява родини Острозьких на Брацлавщині пов'язана з іменем князя Костянтина Івановича Острозького, відомого воїна і політика, який в 1499 році одержав посаду великого гетьмана литовського. Вінницьке староство вперше було надане Костянтину Острозькому в 1497 році, і загалом він володів цими землями більше 30 років. На самому початку XVI століття офіційний титул іменував його «намісником вінницьким, брацлавським і звенигородським».

В 1516 році у бою під Меджибожем загинув один із синів Острозького — Роман. В наступні роки князь Костянтин продовжував залишатись одним з найвпливовіших політиків Польщі і Литви і активно впливати на перебіг подій.

Син Констянтина Острозького — Ілля Костянтинович в 1530—1539 роках виконував обов'язки брацлавського і вінницького намісника. Однак особливе місце в українській історії належить молодшому сину Костянтина Острозького Василю-Костянтину. Заможний український магнат, «оборонець православ`я», один з найосвідченіших людей свого часу, фундатор Острозької академії і друкарні, він на своїй печатці звелів вигравірувати девіз: «Dei gratia dux Ostrogiae» («Божою милістю князь Острозький»).

Про Василя-Костянтина Острозького написані сотні монографій і статей. Помітний слід залишив він на Брацлавщині. Тут у Костянтина Острозького були чималі маєтності і «господарські» замки. В 1586 році він звелів побудувати замок у Красному, який одержав сумну славу в роки Визвольної війни, як місце загибелі полковника Нечая. Невдовзі власністю Острозького став Пиківський замок — давні володіння сім`ї Кмітів. Як воєвода Київський, Костянтин Костянтиновия Острозький мав можливість контролювати ситуацію на степових кордонах Брацлавщини і користувався такою нагодою.

Після смерті старого князя Острозького в 1608 році вплив цієї родини значно зменшився. Його син Януш Острозький виявився останнім представником роду по чоловічій лінії. Невдовзі фамілія Острозьких припинила своє існування. Як писав в зв`язку з цим український історик Михайло Грушевський, володіння дому Острозьких стали «здобиччю невеликої купки магнатів з тієї категорії, які… мали вплив при дворі».

Величезні маєтності Острозьких перейшли до князів Заславських, а згодом — до князів Сангушків та інших шляхетських родів.