1Виступи руської православної знаті наприкінці хv — на початку хvі ст.

Ліквідація Волинського і Київського удільних князівств свідчила про те, що литовська знать зміцніла настільки, що могла вже не рахуватися з інтересами руської православної, яку не влаштовував такий стан речей. Її провідники намагалися відновити колишній вплив руської православної знаті та становище. Одним із виявів цього була змова 1481 р., коли молодші нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відділити свої колишні володіння від Великого князівства Литовського і приєднати їх до Московського князівства. Також вони висували свої претензії на великокняжий престол на правах старшинства серед Ольґердовичів. Проте змова була викрита, а змовники страчені.

Змова князів виразно засвідчила, що руська православна знать була усунута від влади, а гору у Великому князівстві Литовському взяла литовська католицька знать.

По смерті великого князя литовського і короля польського Казимира IV Яґеллончика в 1492 р. спадкоємцем став його син Олександр (1492—1506 рр.). Новий великий князь продовжив політику, спрямовану на зміцнення при владі католиків. Литовська католицька знать виступала за незалежність Литви і проти унії з Польщею, убачаючи в польській знаті своїх конкурентів. Напруженими відносинами між Литвою і Польщею відразу скористалася Москва, яка, уклавши союз із Кримським ханством, почала наступ на Литву. Москва остаточно підкорила Твер і Новгород, що тяжіли до Литви, захопила майже всю Чернігово-Сіверщину. Верхівські князі, нащадки Рюриковичів, перейшли на службу до московського князя. У цей же час українські землі почали потерпати від набігів кримських татар. Унаслідок цього за нетривалий час були зруйновані всі споруджені за Вітовта фортеці на узбережжі Чорного моря, знищені всі здобутки з освоєння Дикого Поля, через що великі райони українських земель на південь від Києва обезлюдніли.

Таким чином, до занепаду руської православної знаті додалося й розорення українських земель.

Останнім виступом руської православної знаті стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського, що належав до тієї частини руської знаті, яка почала активно сприймати західноєвропейські ідеї.

У молоді роки Глинський, прийнявши католицтво, виїхав за кордон, де навчався при дворах європейських монархів (імператора Священної Римської імперії, курфюрста Саксонії та ін.). Він здобув гарну освіту, досконало вивчив воєнне мистецтво, а після повернення на батьківщину став найвпливовішою особою при дворі великого князя литовського Олександра. Його брати Іван та Василь стали воєводами, відповідно, Київським і Берестейським. Зі зростанням впливу князя збільшувалися його земельні володіння. Але по смерті Олександра, за нового великого князя Сиґізмунда, він потрапив у немилість і втратив усі свої посади. Його землі стали об’єктом зазіхання інших князів. Розуміючи хибність свого становища, Глинський наважився на повстання, яке охопило Турівську і Київську землі. Не підтриманий іншими князями, він утік до Москви. Вирішальну роль у придушенні виступу Глинського відіграв інший відомий князь Костянтин Іванович Острозький.

2 Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Поле¬місти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах ви¬кривали «облудність» та «культурну відсталість» право¬слав'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я пере¬буває у настільки безнадійному становищі, що єдиним ви¬ходом для його прибічників є поєднання з Римом. На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультур¬ному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх мате¬ріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допо¬магали бідним. Згодом братства стали виступати перед су¬дами і королем на захист православ'я, організовувалі1 школи при церквах, боролися проти національного й релі¬гійного обмеження українців, їх діяльність особливо по¬мітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші брат¬ства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р. З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православ¬не духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й коза¬цтво залишилися на позиціях православ'я. Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трак¬таті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських пра¬вославних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури. Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українсько¬го народу: православні з презирством ставились до уніа¬тів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за пов¬ноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмови¬тися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-Католнцька Церква не опольщилася, а стала важливим засо¬бом боротьби українського народу проти полонізації.

БІЛЕТ 13

33. Староукраїнська літературна мова, вона ж рутенська (англ. Ruthenian language, нім. Ruthenische Sprache, фр. Ruthène), старобілоруська (біл. Старабеларуская мова), руська — поширена в XIV—XVIII ст. в Україні, Білорусі, а частково і в прилеглих землях (Польщі, Молдові) мова юридичних документів, згодом — конфесійної, полемічної, художньої, проповідницької, історіографічної, частково наукової літератури. В історіографії і філології 19 століття для неї вживалась назва західноруська писемна мова, яка зараз вважається застарілою. Українська і білоруська писемні мови XIV — 1-ї пол. XVI ст. представлені головним чином юридичними документами: дарчими і купчими грамотами, заповітами тощо, їхня мова (яка мала у різні часи назви західноруська писемна мова; південноруська, українсько-білоруська) — це колишній діловий стиль літератури Київської Русі (див. Давньоукраїнська мова), збагачений місцевими словами й формами, а також запозиченнями з інших мов. Фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах повністю утвердилися, хоч і розходилися часто з традиційною системою письма. Поширювані в Україні й Білорусі в XVI ст. єресі (социніанство, реформація) зумовили проникнення елементів простої мови — в основі своїй мови юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну і художню.

З розвитком багатостильової літератури пробуджувалась національна свідомість. В Україні в ост. чверті XVI ст. розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників, проти католицизму. Поширенню староукраїнської літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті (Бресті), Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та ін. містах. Українська поезія кін. XVI ст. ще бідна на тропи, проте для неї вже характерні ті ключові слова, які згодом визначатимуть особливості барокових творів. Тематично поезія XVI ст. пов'язана з проповідницькою й агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які запровадили в Русі християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники. Автори віршів намагалися писати церковнослов'янською мовою, але не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних під впливом ділової староукраїнської мови. Абстрактна лексика була переважно церковнослов'янського походження. Активно входили в староукраїнську поезію й власне українські слова. Уже на початку XVI ст. староукраїнською мовою створюється багата полемічна література. Її особливістю є широке використання термінологічної лексики.

БІЛЕТ 14

22. тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла — Свидригайла, сіверського князя зі Східної України. Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла.

Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська партія. Надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багать ох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила ще одна українська земля — Поділля. Проте Волинь, населення якої чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу,— рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотне зникали.

БІЛЕТ 16

2 Протягом століть Північне Причорномор'я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоровича на Таманському півострові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов'я, Кубані та Східна частина Кримського півострова. З поч. 11 ст. князівство перебувало у складі Київської держави. В 13 ст. Українське Причорномор'я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус з центром у м.Солхаті, який полягав ханам Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава - Кримське ханство (1449-1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи на Україну. Руйнуючи українські міста і села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. Заданими перепису 1666-67, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татаро-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпрових порогів була створена військово-політична організація - Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва - Вольностей Війська Запорізького - входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти - узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р.Орелі до Дніпра. З II пол. 16 ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники.

БІЛЕТ 17

2 Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великим князем за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада («пани-Рада»), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані надвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.

В умовах всевладдя литовських і місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувалася щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.

Після смерті у червні 1492 р. короля Казимира IV литовські пани-магнати обрали великим князем литовським його сина Олександра Казимировича. Олександр обнародував привілей, за яким погодився на дальше обмеження своєї влади «панами-Радою». А польські магнати і шляхта обрали своїм королем іншого сина Казимира IV -- Яна Альбрехта. Отже, унія Польщі та Литви на якийсь час розпалася. Проте польські феодали й католицька церква прагнули до зближення з Литвою, і після смерті у 1501 р. Яна Альбрехта обрали цього ж року великого князя литовського Олександра королем Польщі, поновивши тим самим унію двох держав. Укладена в 1501 р. Мельницька унія відбивала намагання Польщі ще більш ущільнити зв'язки з Литовським князівством. Литовський сейм, однак, не затвердив Мельницької унії.

Взагалі литовські магнати, не бажаючи посилення шляхти (як це мало місце в Польщі), воліли розірвати навіть династичну унію. Польша ж докладала зусиль до її збереження й зміцнення. Після смерті Олександра у 1506 р. великим князем литовським було обрано його брата Сигізмунда. Польські магнати незабаром обрали його своїм королем (Сигізмунд 1). У 1529 р. литовці зробили останню спробу розірвати династичну унію, обравши великим князем сила Сигізмунда І -- Сигізмунда Августа, та даремно: польські пани її шляхта у 1530 р, заздалегідь, ще за життя Сигізмунда 1, обрали Сигізмунда II Августа королем Польщі. В 1544 р., досягнувши повноліття, Сигізмунд Август почав правити Литвою, а після смерті батька в 1548 р.-- Польщею. На цьому бездітному королеві й урвалася династія Ягеллонів.

3