Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я

Наприкінці VII – початку VI до н.е. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н.е. для грецьких міст на Україні настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями. До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися сварки між верхівкою та рабами, участилися напади кочівників. Зміцнення Риму завдало політичну поразку еллінському світу, майже ціле століття тримався Пантікапей з сусідніми містами, але у 68 р. до н.е. Рим оволодіває Чорноморським узбережжям. Це повертає грецьким містам на Україні економічну та політичну стабільність. Проте панувати грекам на Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім.

3. Перші слов’янські державні утворення. Антське царство

З початку VI ст. до н.е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних , етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами –прямими нашими предками, першими українцями. Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із право слов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи: західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку.

Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська.

Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов‘яни (вірніше їхні прямі предки – анти) були корінним населенням правобережного Дніпра. Протягом VII та VIII ст. налічувалося близько 14 великих племінних союзів на землях теперішньої України, Білорусії та Росії. Племена і роди з патріархами на чолі об‘єднувало поклоніння спільним богам. Пізніше з‘явися клас знаті або князів.

Антське царство

Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.

Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю.

9

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

"Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово "Русь" походить від фінської назви шведів "Ruotsi".

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його "заступник" (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово "Русь" походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис "Повість врем'яних літ", який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка "Бертинські аннали".

10

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістомпершого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічнихвідносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владупередали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря.Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

11

Князь Святослав, піклуватися про свою військової слави більше, ніж про державні справи, тим більше про питання віри, здійснив кілька походів на Схід та Південний Схід, проти ослаблого Хозарського каганату, на Південь та Південний Захід та ін Він намагався створити державу силою зброї на землях придунайських слов'ян (болгар) і заснував там свою, як би військову столицю - Переяславець.

Територію, яка з часів Олега була підвладна російським князям, Святослав передав своїм малолітнім синам: Ярополку (йому дістався київський престол) і Олега (який став древлянским князем). У далекий Новгород Святослав відправив ще одного сина, Володимира, колишнього в очах сучасників не зовсім рівнею Ярополка і Олега (очевидно, що мати Володимира була не варязького, а слов'янського роду, і займала невисока становище ключниці і вважалася не дружиною, а скоріше наложницею князя, т.к. багатоженство тоді мало місце). Володимира, ще дитини, супроводжував його дядько і наставник Добриня.

По смерті Святослава (972 р.) між синами спалахнула междоусодіца. Київський воєвода, по суті став ініціатором походу на древлян. Похід закінчився перемогою киян, юний Олег загинув метушні, що виникла після відступу його війська (воїни поспішали сховатися за стінами міста Овруга і багато з них потрапляли в рів; така доля спіткала і Олега).

Почувши про події в древлянській землі, Добриня і Володимир відправилися до Скандинавії, звідки повернулися з найманим військом. На чолі цього війська, поповнені жителями північних міст і селищ, Володимир рушив на Південь, до Києва. Приводом для походу стали дії Ярополка, що призвели до братовбивства. По дорозі воїни Володимира підкорили Полоцька земля, а в 978 або 979 р. Увійшли до Києва. Ярополк, що з'явився до переможця-брата був убитий. Усобиця завершилася перемогою Володимира.

Якщо Ярополк, яка відчула вплив своєї бабки-християнки в дитинстві, відрізнявся віротерпимістю і навіть уподобав прихильникам "грецької віри", то Володимир у момент завоювання Києва був переконаним язичником. Після вбивства брата новий князь приїхав влаштувати на одному з міських пагорбів язичницьке капище, де в 980 р. Були поставлені ідоли племінних богів: Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога та ін

Так в кінці X ст. У Києві була спроба оживити традиційне язичництво, підтримавши його авторитетом державної влади. Язичництво, здавалося переживало розквіт: ідолам приносили людські жертви, князь і велике число городян схвально сприймали ці криваві ритуальні вбивства, які у попередні роки, десятиліття були майже забуті (принаймні у Києві).

Через кілька років після вокняжения в Києві Володимир відмовився від язичництва і прийняв хрещення, приступивши потім до звернення своїх підданих.

Релігійна реформа, круто змінила життя багатьох людей, була підготовлена ​​попереднім розвитком російських земель і викликана до життя політичними причинами. Однак твердження, що Володимир керувався виключно розумінням державної користі християнства невірно. Очевидно, що без глибокого переосмислення власного життя, без щирого звернення до православ'я Володимир не смок б діяти так послідовно і рішуче, спонукаючи, примушуючи до хрещення жителів величезної язичницької держави.

Але як затятий язичник раптом увірував у Христа? Можливо це було каяттям у скоєні злодіяння, втома від розгульне життя і відчуття душевної порожнечі.

Але в усякому разі, ставши християнином, Володимир, як натура діяльна, що володіє, безсумнівно розумом, прийшов до думки про поширення православ'я в своїх володіннях. Він зрозумів, що його держава все-таки складається з окремих князівств, які після його смерті знову почнуть усобицю. І що Русь може об'єднати тільки якась сверх'ідея, і що цієї сверх'ідеей має стати саме православ'я.

У будь-яких відносинах з християнськими державами язичницька країна неминуче виявлялася нерівноправним, збитковим партнером, з чим Володимир не був згоден (навернення до християнства посилило властиве йому почуття відповідальності за державу, за його авторитет).

Літописець говорить, що не тільки християни, але магометани і іудеї присилали своїх проповідників, щоб схилити Володимира до прийняття їх віри. Першими послами були болгари, які сповідували магометанство, але коли князь довідався що по Корану правовірним покладається обрізання і не можна пити вино, він сказав: "Русі є радість пити". Посли папи римського так само зазнали невдачі. Вислухавши іудеїв Володимир запитав, де батьківщина їх. Посли ж відповіли: "В Єрусалимі, але Бог, розгнівавшись на нас, розселив нас по чужих землях". На що Володимир відповів: "І ви, покарані Богом, наважуєтеся вчити інших, ми не хочемо подібно вам позбутися своєї батьківщини". Нарешті грецький філософ, спростувавши своєю промовою інші віри, розповів коротенько князю Старий і Новий Заповіт і зміст Біблії. В кінці розмови він показав картину страшного суду із зображенням долі праведних і грішників. Князь, вражений, промовив: "Благо доброчесним і горе злим". "Хрест, - відповідав грецький мудрець, - і будете в раю з першими".

Далі князь Володимир послав своїх послів з різних країн, що б ті дізналися, як там все йде на ділі. Посли, повернувшись, з презирством відгукнулися про всіх релігіях, крім грецької. Про католицизм вони сказали, що релігія їх пихата, манірна. А про грецьку віру говорили: "Ми не пам'ятали, де ми знаходилися - на землі чи на небі".

Вирішивши хреститься, Володимир запитував лише у бояр, де прийняти хрещення, на що отримав відповідь: "Де тобі любо". Тоді князь, зібравши військо, пішов на Херсонес. Випивши міські колодязі, він змусив здатися місто. Зайнявши його, Володимир послав до послів до Василя і Костянтина з пропозицією віддати їх сестру, Ганну, то дружини, погрожуючи в іншому випадку підступити до Константинополю. Царі відповіли, що якщо князь хреститься, то Анну за нього віддадуть. Володимир погодився. Царі, Упросивши сестру дати згоду, послали її разом зі священиками до російського царя. У цей час, за переказами, Володимир раптово осліпнув. Царівна сказала йому, якщо він хреститься, то вилікується від сліпоти. Херсонеський єпископ здійснив обряд хрещення і дав йому ім'я Василя. Після закінчення хрещення Володимир відразу ж вилікувався від сліпоти.

Київському князю було приємно приєднатися з могутнім імператорським домом, але Володимир розумів і державне значення цього шлюбу. Якби він розглядав його просто як династичний союз, навряд чи він затіяв ще складна річ як хрещення Русі, до якого його ніхто не примушував.

У всякому разі, Володимир виконав свої зобов'язання і допоміг Василю II зберегти трон, проте імператор не поспішав віддавати сестру заміж за північного варвара. Володимир вирішив примусити до виконання угоди і, захопивши в Криму грецьке місто Херсонес, зробив одруження з Анною, багато знатні воїни, наслідуючи свого князя, перейшли в християнство. Після повернення до Києва Володимир приступив до хрещення столичних жителів, а потім і інших своїх підданих.

Кияни, серед яких було багато християн, сприймали навернення до християнства без явного опору. Володимир розглядав християнство як державну релігію, відмова від хрещення в таких умовах був рівнозначний прояву нелояльності, до чого у киян не було серйозних підстав. Так само спокійно поставилися до хрещення мешканці південних і західних міст Русі, часто спілкувалися з іновірцями і жили в багатомовної, многоплеменной середовищі.

Куди більший опір надали жителі півночі і сходу Русі. Новгородці збунтувалися проти надісланого місто єпископа Іоакима (991). Для підкорення новгородців потрібна військова експедиція киян, очолена Добринею і Путята. Жителі Мурома відмовилися впускати в місто сина Володимира, князя Гліба, і заявили про своє бажання зберегти релігію предків. Подібні конфлікти виникали і в інших містах Новгородської і Ростовської земель. Причиною такого ворожого ставлення є прихильність населення традиційних обрядів, саме в цих містах склалися елементи язичницької організації (регулярні і стійкі ритуали, відокремлена група жерців-волхви, чарівники). У південних, західних містах і сільській місцевості язичницькі вірування існували, скоріш, як забобони, як оформилася релігія.

Іншою причиною опору ростовчан і новгородців було насторожене ставлення до розпоряджень, що линули з Києва. Християнська релігія розглядалася як загроза політичної автономії північних і східних земель, чиє підпорядкування волі князя грунтувалося на традиції і був безмежним. Володимир порушив ці традиції, хоч і виріс у Новгороді, але піддається чужим грецьким впливам, вважався в очах насильно звернених у християнство городян Півночі і Сходу відступником, що потоптали споконвічні вольності.

У сільській місцевості опір християнству було настільки активним. Хлібороби, мисливці, поклонялися духам річок, лісів, полів, вогню, найчастіше поєднували віру в цих духів з елементами християнства.

Двовірство, що існувала в селах протягом десятиліть і навіть століть, лише поступово подолали зусиллями багатьох поколінь священнослужителів. І зараз все ще долається. Треба зауважити, що елементи язичницького свідомості володіють великою стійкістю (у вигляді різних забобонів). Так багато розпорядження Володимира покликані зміцнити нову віру, були пройняті язичницьким духом.

Однією з проблем після формального (насильницького) було просвітництво підданих в християнському дусі. Це завдання виконували священики іноземці, в основному, вихідці з Болгарії, жителі якої ще в IX ст. Прийняли християнство. Болгарська церква мала незалежністю від константинопольського патріарха, зокрема обирати главу церкви. Ця обставина зіграла велику роль у розвитку церкви на Русі. Не довіряючи візантійського імператора, Володимир вирішив підпорядкувати російську Церква болгарським, а не грецьким ієрархам. Такий порядок зберігався до 1037 року і був зручний тим, що Болгарія користувалася служебниками слов'янською мовою, близьким розмовній російській.

Володимир настільки увірував, що намагався втілити християнський ідеал: на перших порах відмовився від застосування кримінальних покарань, прощаючи розбійників; Роздача харчування незаможним.

Час Володимира не вважається періодом гармонії влади і суспільства.

Історичне значення цього часу полягала в наступному: 1) Залучення слов'яно-фінського світу до цінностей християнства.

2) Створення умов для повнокровного співробітництва племен Східно-Європейської рівнини з іншими християнськими племенами і народностями.

3) Русь була визнана як християнська держава, що визначило більш високий рівень відносин з європейськими країнами і народами.

Російська церква, що розвивалася у співпраці з державою, стала силою об'єднує жителів різних земель в культурну і політичну спільність.

Перенесення на російський грунт традицій монастирського життя додало своєрідність слов'янської колонізації північних і східних слов'ян Київської держави. Місіонерська діяльність на землях, населених фінно-мовних і тюркськими племенами, не тільки залучила ці племена в орбіту християнської цивілізації, а й кілька пом'якшувала хворобливі процеси становлення багатонаціональної держави (це держава розвивалася на основі не національної та релігійної ідеї. Воно було не так російським, скільки православним. Коли ж народ втратив віру-держава розвалилася).

12

С начала 10 до середины 11 столетия Русь развивалась в сравнительно благоприятных условиях. Создание мощного государства, соединившую большинство восточнославянских земель и, в первую очередь, Среднее Поднепровье во главе с Киевом и Северо-западную Русь во главе с Новгородом, способствовало освобождению части восточнославянских земель из-под власти хазар. Укрепилась оборона границ. За Русью прочно были закреплены спорные с Польшей «Червенские города». Активизировалось наступление Руси на юго-западе, западе, юго-востоке, временами границы Руси подходили к Дунаю. Хазария была сокрушена, а русские поселения появились на- Дону и Таманском полуострове. Стабилизировалась экономика страны, осваивались новые пахотные земли, совершенствовалось земледелие, развивались ремесла, торговые связи внутри страны и ближайшем зарубежными соседями, появились новые городские центры, а старые города быстро набирали силу. Складывающаяся государственная власть способствовала всем этим переменам. В свою очередь прогрессивное развитие страны содействовало стабилизации власти, ее развитию и совершенствованию в связи с запросами времени. В услужении князя были и личные слуги, личная дружина, так называемые отроки и детские. Все они были членами младшей дружины и в тоже время оказывали различные услуги, как в великокняжеском дворце, так и в княжеских делах. Дружины старшая и младшая, прежде выполнявшие чисто военные функции, с конца 10 века и в течение всего 11 века  все более сливаются с аппаратом управления, превращаясь в рычаг государственной власти. В городах князь опирался на бояр-посадников, в армии – на воевод, тысяцких, которые также являлись, как правило, представителями видных боярских родов.  Сам же великий князь пользовался большой властью. Он руководил войском, организовывал оборону страны и направлял все завоевательные походы, нередко как верховный военоначальник шел впереди своего войска. Великий князь руководил всей системой управления страной и судопроизводством. Его власть была разнообразной и комплексной. И чем больше распадались, исчезали остатки старого родоплеменного строя, тем больше возрастала роль великого князя и его аппарата управления в центре и на местах. Княжеская власть выражала интересы всего общества в целом, так как осуществляла оборону от иноземных вторжений, поддерживала порядок внутри страны, карала уголовные преступления, насилие против личности, защищала права собственности, на которых держалось и прогрессировало общество. К тому же, не смотря на развитие в обществе социальной розни, в нем еще четко не обозначились отдельные классы, социальные слои. Основная часть общества состояла из лично свободных людей, и княжеская власть выражала их интересы в целом. Одновременно с установлением власти великого киевского князя над всеми восточнославянскими землями шел и другой процесс: обогащение одних и обеднение других, появление в общине богатых землевладельцев и людей, потерявших землю, нищенствующих, вынужденных идти на работу к своим разбогатевшим соседям. К середине 11 века этот процесс продвинулся далеко вперед. К этому времени относится образование собственных земельных владений, больших личных хозяйств бояр и дружинников. С 11 века отмечены и появления церковных земельных владений. Великие князья представляли эти владения высшим иерархам церкви – митрополиту, епископам, монастырям, церквам.  Города у восточных славян зародились задолго до возникновения единого государства. Большую экономическую мощь, богатство, известность приобрели города, которые сочетали в себе целый комплекс наиболее важных городских черт. Они были политическим и административными центрами. Там жил князь, его бояре, размещалась княжеская дружина. Там князь со своими помощниками правил суд, отсюда управлял подвластными землями. Одновременно города росли и расширялись как торговые и ремесленные центры. Здесь же сосредотачивалась религиозная жизнь, стояли наиболее важные храмы княжества, жили и исправляли свои христианские службы митрополит и епископ, стояли крупные монастыри. В то же время города, как правило, занимали весьма выгодные военно-стратегические позиции. Они заключали в себе качества неприступных замков-крепостей, но масштабы их были неизмеримо больше. Такие города и были центрами культуры. В них расцветало искусство, создавались летописи, организовывались библиотеки. Все это с самого начала формирования крупных городов Руси и определило городскую жизнь. По многим большим и малым городам Руси шумели торги. Каждый город был к тому же центром торговли всей ближайшей округи. К нему тянулись ремесленники из окрестных городков и смерды из сельской местности, чтобы продать плоды своих трудов, купить что-либо необходимое в хозяйстве. Армия, военные люди являлись неотъемлемой частью древнерусского общества, неотделимой чертой жизни русских городов, органической частью уклада великокняжеского дворца, дворцов других князей и бояр. Прошли те времена, когда против врага поднималось все племя и когда великие князья вели с собой в далекие походы десятки тысяч своих соплеменников, ставя под свои боевые стяги значительную часть мужского населения различных княжений во главе со своими князьями. На долю этих временных боевых формирований приходилась часть военной добычи и ежегодной дани, уплачиваемой побежденным врагом. На их долю приходились и тяжкие поражения и тысячи смертей, обескровливающие развивающуюся страну. С созданием сильного и относительно единого государства военное дело оказалось в руках профессиональных войнов, для которых война стала смыслом жизни. Профессиональные войны служили князю и находились на его содержании. Для старшей дружины это была раздача «кормлений», позднее земель, для младшей – содержание на довольстве, выплата денег, части захваченной добычи и т.д. Но дружина была лишь частью древнерусского войска. Другой его частью был «полк», простые «вои» - смерды и ремесленники. Нередко вместе с руссами в поход выступали наемные или союзные иноплеменные войска: варяги либо отряды дружественных кочевников – турков, берендеев. Привлекали киевские князья на службу также и печенегов, а позднее половцев. Наемники и союзники, как правило, не сливались с русским войском, подчинялись своим командирам. В случае неудач они не редко бежали с поля боя, оголяя фронт. Заключение Летописные данные по поводу смерти Ярослава противоречивы; считается, что он скончался 20 февраля 1054, однако, многие исследователи называют иные даты. Перед смертью Ярослав завещал киевский престол старшему из оставшихся в живых сыновей, новгородскому князю Изяславу, наказывая сыновьям жить в мире. Прозвище «Мудрый» закрепилось за Ярославом в официальной российской историографии лишь во второй половине 19 века. Правление Ярослава снискало ему на Руси большую славу и любовь; за его ум и начитанность ему дали прозвище Мудрого. Ярослав очень любил читать книги и собирал их. Для него переводили книги с греческого языка и покупали книги славянские. Собрание книг, устроенное Ярославом при главном Киевском храме св.Софии, служило  на пользу общую и было доступно всем любившим книжную мудрость. Ярослав, по словам летописца, «насеял книжными словесами сердца верных людей»: он устраивал школы, строил церкви и приказывал духовенству учить людей, наставляя их в новой христианской вере. Так Ярослав являлся просветителем Руси.     Он был и её крепким защитником, деятельно охраняя границы государства от внешних врагов. Ему удалось наголову разбить печенегов и навсегда отогнать их от Киева (1034). Значение этой победы Ярослава над печенегами не было помрачено даже неудачею предпринятого при нём набега на Византию (1034). 3-х летняя война с греками, вызванная этим набегом, была последним столкновением Руси с Византией и окончилась освобождением русских пленных, захваченных греками во время набега.   Вывод:  Киевское государство при Ярославе, несомненно, окрепло и процветало. Ярослав обладал, большими богатствами, позволявшими ему предпринимать обширные и великолепные постройки. В Киеве  он выстроил замечательный храм Св.Софии и несколько других каменных  храмов и монастырей. Для своих построек Ярослав выписал из Греции мастеров и строительные материалы. Всё это он делал не щадя средств и поэтому  добивался  блестящих результатов. При Ярославе торговля на Руси связывалась тесными отношениями с Германией, Францией, Венгрией, Польшей и скандинавскими странами. 

13

Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («сне-мах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та під посилення централізму — до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче — народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

14

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії. Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії. Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що у XVIH ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану нормандську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — нормани, вихідці з Скандінавії. Початок антинорманізму поклав М. В. Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обґрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного «прикликання варягів» були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі. Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії східнослов'янських народів? Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося. Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У перших томах «Історії України-Руси» і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Спб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-золинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені». Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...». Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками, зокрема з проблем докиївських і київських часів В. Щербаківським, який у праці «Формація української нації» висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» .Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін «Україна-Русь».У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська. Тимчасом, як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися давньоруська народність і за такий же приблизно час — розпастися. Можна погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й білоруської — на основі південно-західної, північно-східної й північно-західної груп східнослов'янських племен почалося ще до утворення Давньоруської держави і в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посилили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі «Очерки древнейшего периода истории русского языка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О. О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської (тобто давньоруської) мови старовинніший XI століття, бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що «ус'єю сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст. Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи. Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен. Міжнародне значення Київської Русі. Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків,  половців, які вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір рухатися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візантію і західноєвропейські країни. Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Русі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ. Різноманітні торговельні, політичні, культурні відносини мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтримувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом. З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки руських князів з візантійським та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна — стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті як регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським Андрієм. Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені. Як говорив у своєму «Слові» Іларіон, вона «ведома и слышима всеми концами земли».

15

У 12 ст. Київська Русь занепала і розпалася на окремі князівства: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігівське,Переяславське, Смоленське, Володимиро - Суздальське.

Галицьке князівство - було багатим, бо там добували сіль і торгували нею на Русі та у Західній Європі. Галицькі князі і бояри не залежали від милостей київського князя.

Волинське князівство - було бідним, його князі отримали землі і владу від київського князя і тому визнавали його зверхність над собою.

Багаті Галицькі бояри рвалися до влади, воювали з князем та між собою. Це ослаблювало князівство і Литва, Угорщина, Польща нападали на галицькі землі. волинський князь Роман Мстиславич вирішив обєднати всі українські землі під своєю владою.

1199 році - Волинський князь Роман Мстиславич обєднав Галичину і Волинь і утворив Галицько - Волинську державу.

Внутрішня та зовнішня політика Романа Мстиславича.

1. Внутрішня:

а) Придушив опір бояр, зміцнив князівську владу;

б) Сприяв розвитку ремісництва.

2. Зовнішня:

а) Обєднав під своєю владою Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства.

б) Неодноразово перемагав половців, поляків, литовців.

По смерті князя Романа (загинув у бою) правили його нащадки:

1) Данило Галицький;

2) Василько Волинський;

3) Лев I Данилович;

4) Юрій I - при ньому Галицько - Волинська держава досягла найвижчого розквіту, економічної та політичної могутності;

5) Лев II і Андрій;

6) Юрій II (у 1340 році був отруєний боярами). Після його смерті князівство занепадає і його захоплюють Литва та Польща.

Внутрішня та зовнішня політика Данила Галицького.

1. Внутрішня:

а) Придушив опір бояр, зміцнив князівську владу;

б) Будував міста ( Холм, Львів - на честь Лева - старшого сина);

в) Запрошував ремісників тв купців з інших країн до себе, щоб розвивати ремесла та торгівлю;

г) Ввів у селах посаду - урядника, який слідкував, щоб бояри додержувались прав селян ( не порушували їх);

д) Формував військові загони з селян для оборони від німців, хрестоносців та монголотатар.

2. Зовнішня:

а) Намагався захистити свою державу від монголотатар;

б) Встановив дружні відносини з Польщею та Угорщиною;

в) Закликав країни Західної Європи до спільної боротьби з моноголо - татарами;

г) У 1238 році в битві біля м. Дорогичін розбив німців - хрестоносців, зупинив їх наступ на Україну.

2. Передумови виникнення та особливості розвитку Галицько Волинської держави

Завоювання земель Русі, ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників, не могли не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана Золотої Орди як свого вищого сюзерена, вважати "в отня (батька) місце" і приймати з боку хана у свою адресу назву "діти наше". Князі зобов'язувалися за вимогою хана постачати йому військові сили.

16

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Biн заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці i русь- іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день i ніч", i підмайстри i майстри, i ремісники різних фахів які втікали від татар, «бЬ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и лЬса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльності, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських Літописів. Писав його спочатку «печатник» - канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при європейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західної Європи.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував себе наступником влади київських князів. I яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року. веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з пoдiями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими:, татарськими.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів - під татарами - Ярослав Володимирович Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Русі й виславши його на висвячення до Hiкeї a 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західною та північно-східною Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди i монгольського Великого хана.

Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендозга: виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: «Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, оттуда і к Києву».

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський - Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він "великим князем Русі». В. Пашуто вважає, що цей виклик, i призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участи в биті на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму i там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі - Михаїл та Данило - стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, більш обережний уник небезпеки.

Після смерті Ярослава його сини дістали: Андрій - Володимир та велике князівство, Олександр - Київ та «всю землю Руську». Kpiм того Олександр володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія пiдтpимyвaли: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександр поїхав до Бату, до Золотої Орди, i дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрій втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві,, що не побажав він «царем (себто татарам) служити". Beликим князем став Олександр, який повів політику повної супроти татар покори.

3 цією політикою Олександра ставить Б. Пашуто в зв'язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександр, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, - додає той же автор, - на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-Волинськнй князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь i 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Hiкeї нову столицю. Туди перейшли i цісарський двір з Федором I Ласкарисом, i патріарх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Kypiєю. Союз з цісарем Фрідріхом II у 1240-роках хвилював Kypiю. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександр включився в союз, який наприкінці 1250-ох poків зв'язав Нікейський Візанійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Коракорумі. «Не може бути сумніву, - пише Б. Пашуто, - що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (себто володимиро-суздальські) дипломати». В ході переговорів Олександр 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків i досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-Волинського князівства: замість Куремси прийшов pоку 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав ix на допомогу в поході на Литву, i Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами i примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу i зруйнували Люблин, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-Волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадного свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був "мудрий, як Соломон».

18