24 Держава та право феодал Японії

Влада і сьогунат феодальної Японії

Перші кроки цивілізації міського типу в Японії стосуються порівняно пізнього часу, вже в межах нашої ери. Першим імператором, чиє сходження на престол у 660 р. до н. е. дає початок ліку японської держави, був великий Дзімму, легендарний «потомок» богині сонця Аматерасу.

Поява японської ранньофеодальної держави пов'язується істориками з державним переворотом 529 p., коли представники дому Сога вбили царя і захопили пануюче становище при дворі, підкоривши собі царських родичів. Переворот Сога привів до впровадження нової релігії - буддизму, яка почала витісняти традиційні вірування японських племен - синтоїзм.

Один з членів царської родини принц-регент Сьотоку-Тайсі в 604 р. створив «закон 17 статей», в якому було поєднано буддійські та кон-фуціанські впливи. В цьому документі він, зокрема, пробував стверджувати, що: «В державі немає двох государів ... всі урядові особи лише государеві слуги».

Історики звертають увагу і на ст. 10 цього документа, в якій наголошується, що у кожної людини можуть бути свої думки і переконання, уявлення про правильне і мудре, хоча при цьому усе ж слід діяти, узгоджуючи свої дії з волею більшості. В цій тезі нібито сформульовано психологічний портрет японця.

У 645 р. під час прийому корейських послів змовники з числа членів «царського дому» (принц Наканое та представник давнього жрецького роду Накатомі Каматарі) напали на Сога Ірука, вбили його і відновили необмежену владу імператорів. На престол був возведений найстаріший представник «царського дому» (роду Сумерагі) Кару.

Розміри наділу державних чиновників і воєначальників залежали від титулів або посад на імператорській службі.

Усі чиновники призначалися імператором відповідно до табеля про ранги. Члени імператорської родини та аристократи передавали свої титули у спадок.

Весь цей порядок складався впродовж понад півсторіччя і був завершений в 701 р. в зводі законів Тайхорьо.

Розвинутий феодалізм в Японії (X-XV ст.) був більшою мірою суто японським явищем, ніж запозиченням чийого б то не було історичного досвіду. Клас феодалів у цей час складається ніби з трьох груп: служила і придворна знать; посадові особи провінційних апаратів управління (губернатори та їх помічники); нижча знать - уродженці і жителі своєї провінції (нащадки тих родових старійшин, чиї предки не взяли свого часу участі в двірцевій боротьбі за владу).

При регентах Фудзівара стрімко зростає значення буддизму в якості державної релігії. Не лише імператори, як це бувало в минулому, але й регенти та всі найпомітніші чиновники наприкінці життя ставали монахами.

У ХІ-ХІІ ст. відбувається укрупнення помість. Для боротьби з повстанцями-селянами власники починають формувати власні збройні загони, не особливо покладаючись на допомогу урядових військ. З'явився новий служилий клас самураїв, на службі не держави, а якого-небудь могутнього феодального дому. Наприклад, на північному сході країни на початку ХП ст. найвпливовішим був дім Мінамото.

Імператорський дім прагне, спираючись на монастирі, ослабити вплив Фудзівара. Ця епоха подолання Фудзівара розтягнулася на ціле століття - т. зв. епоха Інсей (1069-1167).

Пануючий клас феодалів, який оформився як військово-помісне дворянство (бусі, самурай), став також підґрунтям для нового державного апарату, на чолі якого стояв сьогун. Найбільш привілейовану групу становили т. зв. гокенін - самураї, що перебували у безпосередній васальній залежності від самого сьогуна.

Японська релігія не містить європейського уявлення про рай як винагороду за достойне життя, тим самим моральні якості самурая не перебували у залежності з обіцянкою посмертного блаженства, якою стимулювалися, наприклад, європейські хрестоносці чи воїни ісламу.

На чолі держави як глава військового уряду «бакуфу» (дослівно -«ставка») стояв сьогун. Але після смерті Мінамото Йорітомо (1199 р.) реальна влада перейшла до Ходзьо Токімаса, якому було надано титул «сіккен» (правитель). Цей титул і влада стали спадковими для родини Ходзьо.

Військово-феодальний стан установив свою владу над «народом» (бонге), в першу чергу селянами. Селяни жили на землях самураїв, обробляли ці землі, сплачуючи своїм панам натуральну ренту або відробляючи на умовах панщини. Розмір основної натуральної ренти коливався від 40 до 60% врожаю.

Двічі, у 1274 та 1282 pp., монгольські завойовники збирали могутні флоти для вторгнення в Японію.

Розвиток країни в XIV - на початку XVI ст. визначався безкінечними битвами за владу між самурайськими арміями претендентів на посаду сьогуна.

Зауважимо: водночас в Японії вперше вводиться ліцензування зовнішньої торгівлі. Екпортно-імпортні операції з Китаєм приносили величезні прибутки (до 400%) і держава не могла зігнорувати це джерело доходу.

Поява вогнепальної зброї призвела до великих змін у військовій справі. Головну роль почали відігравати не вершники-самураї, а піхотинці, яких вербували з селян.

Хідейосі наказав забрати зброю в усіх селян (1588 p.), запровадив новий земельний кадастр (1589-1595), яким прикріпив селян до їх наділів. Після смерті Хідейосі в 1598 р. в ролі третього об'єднувача країни виступив один з його полководців - Токугава Іеясу. Розбивши своїх супротивників біля Секігахара в 1600 p., Токугава в 1603 р. прийняв титул сьогуна і зосередив у своїх руках управління всією державою.

Трьома послідовними указами (1633, 1636 та 1639 pp.) третій сьо-гун Іеміцу заборонив японцям під загрозою смертної кари залишати межі своєї країни, а також будувати великі кораблі, придатні для далекого плавання.

Ізоляція країни, приборкання даймьо та сувора регламентація селянських повинностей сприяли стабілізації економічного життя і навіть деякому зростанню показників виробництва. Але згодом країні довелося розплачуватися за свою ізолюцію довготривалою відсталістю.