5. Місцеві суди як основна ланка правосуддя

Фундаментом будь-якої судової системи є суд першої інстанції, на який покладено завдання з розгляду по суті переважної більшості правових спорів. Внаслідок цього спір отримує своє законне та обґрунтоване вирішення. Саме на цій стадії найбільш повно знаходить відображення дія основних засад судочинства. Стаття 125 Конституції України та статті 17, 21 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначають місцеві суди складовою частиною системи судів загальної юрисдикції. Стаття 21 Закону визначає види і склад місцевих судів. За видами такі суди законодавець поділяє на місцеві загальні суди, відносячи до них районні, міські, міськрайонні суди, місцеві господарські суди та місцеві адміністративні суди, якими є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України. Якщо місцеві господарські суди у складі місцевих судів загальної юрисдикції визначаються тільки вказаною статтею Закону, то відповідно до статті 18 КАС України, місцевими адміністративними судами є місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди, що утворюються в округах. Тобто система місцевих адміністративних судів, на відміну від господарських, є двохланковою. За змістом процесуального законодавства на місцеві загальні суди як суди першої інстанції покладено вирішення цивільних і кримінальних справ, господарських та адміністративних справ, у яких однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам, а також адміністративних справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Отже, наразі можливо стверджувати про чотири ланки судів, повноважних вирішувати як суди першої інстанції цивільні, адміністративні, господарські та кримінальні справи. Але автори нового Закону, захопившись глобальними реформами системи судів, забули про те, яким чином пересічному громадянину розібратися у нагромадженні місцевих судів із їх штучно виокремленою підсудністю і компетенцією, до якого з них звернутися за захистом порушеного права. Разом із тим, для місцевого суду характерними є такі ознаки: 1) специфіка предмету діяльності - розгляд цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних спорів; 2) особливість кола суб'єктів як учасників відповідного процесу; 3) особливість відповідного судового процесу (оперативність, відсутність жорсткої регламентації процедури розгляду спорів); 4) достатність повноважень для остаточного вирішення спору за правилами відповідного судочинства.

Реалізація конституційного принципу спеціалізації судочинства, зокрема запровадження судових органів адміністративної юрисдикції, свідчить про те, що автори проекту закону про судоустрій не враховують надзвичайно важливий аспект щодо призначення спеціалізації - вона повинна забезпечувати високу ефективність правосуддя і слугувати, насамперед, людині, а не створювати для неї додаткові проблеми і незручності. Складається враження, що автори Закону вирішили мінімізувати різницю між загальною і спеціалізованою юрисдикцією, що вбачається серйозною методологічною помилкою. Основою правосуддя у будь-якій державі є суд загальної юрисдикції, який вирішує цивільні і кримінальні справи. Це випливає і з вітчизняної традиції судового устрою, для якої характерною є побудова судової системи з домінуванням саме суду загальної юрисдикції з процесуальним приєднанням судів спеціалізованої компетенції.

У багатьох країнах світу поряд із судами загальної юрисдикції запроваджено підсистеми спеціалізованих судів, які можуть організовуватися такими способами: 1) становити систему лише місцевого рівня (суди у справах неповнолітніх); 2) діяти при державних установах (фіскальні, податкові суди); 3) діяти як самостійні установи (Претензійний суд США, Федеральний патентний суд ФРН); 4) існувати як суди при недержавних організаціях. Спеціалізовані суди ще мають статус квазісудових органів, і в основному вони діють на засадах колегіальності. До складу такого суду, як правило, поряд із професійним юристом входять або фахівці у певній галузі (економіки, торгівлі, патентознавства тощо), або представники відповідних асоціацій (роботодавців, найманих працівників тощо). Аналіз положень частини 4 статті 127 Конституції України дає підстави для висновку, що саме така модель спеціалізованого суду закладалася в нашій країні, оскільки законодавець визначив, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів і вони здійснюють правосуддя лише у складі колегій суддів. Наведене підкріплюється і приписами частини 5 цієї ж статті щодо законодавчого встановлення додаткових, у порівнянні із суддями загальних судів, вимог стосовно окремих категорій суддів спеціалізованих судів із акцентуванням уваги на їхній стаж, вік та професійний рівень.

Реалії сьогодення свідчать про те, що державна судова політика дрейфує у напрямку створення заборонених Конституцією України особливих судів та наділення їх рівнозначними повноваженнями із судами загальної юрисдикції шляхом трансформації спеціалізації як якісного базисного принципу побудови єдиної системи судів загальної юрисдикції, що передбачений статтею 125 Основного Закону. Цей основоположний конституційний принцип поступово перетворюється у принцип автономізації як критерій виключення із судової системи політично та економічно привабливих юрисдикцій - адміністративної та господарської.

Розвинуті у правовому відношенні країни Європи і світу, які є представниками як континентальної, так і англосаксонської правових сімей, будують підсистеми спеціалізованих судових органів по-різному, але виходячи із усталеного розуміння різниці між спеціалізацією суддів і спеціалізацією судів. Так, спеціалізація суддів передбачає, що серед суддів окремо визначеного суду (загальної чи спеціалізованої юрисдикції) проведено попередній розподіл справ конкретних категорій і вони на підставі відповідного процесуального закону повноважні їх вирішувати по суті. Спеціалізація судів - поняття нетотожне зазначеному, оскільки в даному випадку у судовій системі утворюються поряд із судами загальної юрисдикції суди спеціалізованої компетенції, які наділяються повноваженнями щодо вирішення в нормативно визначеній сфері правовідносин тільки окремих категорій правових спорів, що і вирізняє ці судові органи від судів загальної юрисдикції.

Ще одним деструктивом убачається створення з урахуванням змісту судових повноважень чотирьох рівнозначних ланок судів на рівні місцевого суду. За задумом авторів ця судова ланка при здійсненні правосуддя фактично подрібнюється відповідно до окремої юрисдикції, але це викликає проблему, пов'язану із правильним визначенням підвідомчості і підсудності спорів. Констатуємо, що прийняття нового ЦПК України і КАС України, а також унесення змін до ГПК України Законом України від 15 грудня 2006 р. № 483-У не виправдовує сподівань правників і громадян, а спотворює усталені правила підвідомчості і підсудності та дає підстави для подальшої ескалації так званого конфлікту юрисдикцій. До такого висновку ми приходимо з урахуванням того, що суспільство наразі є свідком плавних мандрів справ по юрисдикціях: справи цивільної юрисдикції перекочовують до адміністративної, адміністративної - до господарської і навпаки.

Як наслідок - тяганина при вирішенні справ, постановлення тисяч ухвал про непідвідомчість спорів, відверте порушення приписів процесуальних законів та збільшення навантаження на суди вищих інстанцій. Тому важливо, щоб за результатами вирішення по суті конкретного спору існувало одне судове рішення, яке необхідно виконати. Однак зараз суспільство часто потерпає від постановлення судами різних юрисдикцій рішень кардинально протилежного змісту із одного і того ж правового спору, а часто - між тими ж сторонами і з того ж самому предмету. В цьому аспекті "допомагає" і діяльність недержавних третейських судів, які активно використовуються у рейдерських схемах, вносячи свою частку у створення процесуального хаосу в судовій системі.

З набранням чинності КАС України у нашій державі відокремлено від загальної почала діяти адміністративна юрисдикція, основним завданням якої є захист прав громадян від сваволі чиновників різних рівнів. Але завдяки необгрунтованому копіюванню принципів побудови господарських судів на підсистему адміністративних судових органів насправді Україна отримала проблему визначення їх компетенції. Внаслідок цього виникла конкуренція у питаннях підвідомчості між адміністративним і конституційним судочинством, оскільки розгляд адміністративними судами непідвідомчих справ, на жаль, уже стає нормальним явищем. За умови більш раціонального підходу до побудови судових органів адміністративної юрисдикції така конкуренція унеможливлюється тим, що конституційна юрисдикція повинна найбільш тісно пов'язуватися із юрисдикцією загальною, а не із спеціалізованою. Механічне перенесення засад організації та діяльності господарських судів на підсистему адміністративних судів не дає бажаного результату щодо поліпшення судового устрою і підвищення у такий спосіб ефективності адміністративного судочинства.

Таким чином створення місцевих судових органів адміністративної юрисдикції повинно проходити на інших, ніж викладені у приписах Закону України "Про судоустрій і статус суддів", засадах. Найбільш оптимальним для побудови вказаних судів убачається їх утворення з максимальним використанням наявних можливостей вітчизняної судової системи, що забезпечить доступність правосуддя і не вимагатиме великих бюджетних витрат. Тому має право на існування пропозиція щодо впровадження у місцевих загальних судах спеціалізації суддів, які б мали компетенцію з розгляду і вирішення справ адміністративної юрисдикції.

Внаслідок застосування цього підходу можливим є досягнення таких результатів: 1) дотримання конституційного принципу спеціалізації у побудові судових органів адміністративної юрисдикції шляхом спеціалізації суддів місцевих загальних судів з вирішення справ, які виникають у сфері публічно-правових відносин; 2) недопущення невиправданого розгалуження і накладення судових юрисдикцій та перетворення спеціалізованих правових форм судочинства на однопорядкові із загальною юрисдикцією з урахуванням статусу суддів, фактичної однаковості процесуальних приписів і змістом повноважень; 3) виправлення помилок законодавця у розв'язанні проблемних питань підвідомчості і підсудності цивільних, адміністративних, господарських справ та справ конституційної юрисдикції; 4) забезпечення єдності судової влади і системи судів та дотримання трьох основних функцій правосуддя - вирішення спору, апеляційне, касаційне оскарження судового рішення; 5) суттєва економія фінансових ресурсів держави за відсутності необхідності в такому разі створення окремих місцевих адміністративних судів та їх доступність до населення.