3. Становлення і розвиток трудової підготовки в загальноосвітніх школах за роки радянської влади.

В 1918 р. прийнятий директивний документ „Положення про єдину трудову школу” в якому праця виступає як фактор навчання, виховання і розвитку особистості. В 20-ті роки в школах була комплексна і проектна система навчання − все навчання навколо трудових завдань, праці.

З 1932 р. поновлено систематизоване предметне викладання основ наук в школі. Введено предмет „Трудове навчання”. В 1937 р. трудове навчання виключено зі школи. В 1954 р. трудове навчання було поновлено: 5-7 класи − в шкільних майстернях, 8-10 класи − практикуми з машинознавства, електротехніки і сільського господарства. Україна виступила ініціатором поєднання загальної середньої освіти з професійною підготовкою. В 1958 р. прийнято закон „Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”, яким було введено виробниче навчання в старших класах (9-11) і виділено 12 год на тиждень, а в 5-8 класах − 3 год. на трудове навчання і суспільно-корисну, продуктивну працю по 2 години. На Україні була введена професійна підготовка з 200 професій. З 1966 р. трудове навчання проводиться по 2 год. на тиждень з 4 по 10 клас. В 1977 р. в 9-10 кл. на трудове навчання відводиться по 4 год. в тиждень. З 1984 р. − реформа школи: 5-7 класи − 4 год; 8-11 − 6 год + 4-6 год продуктивної праці. Розглянемо ці положення детальніше.

Одразу після лютневої революції (1917 р.) розпочалася пе­ребудова української школи відповідно до нового змісту загаль­ної освіти, а новий поштовх вона отримала в січні 1919 р. Ним став Декрет уряду Української РСР від 25 січня 1919 р. «Про пере­дачу всіх навчальних закладів у видання Наркомосу». Пізніше Уряд видав ще цілий ряд декре­тів, які визначали основи загаль­ної побудови освітньої системи України. Згідно з ними Наркомос видавав постанови та інструкції щодо організації шкільної справи. Серед них «Положення про єдину трудову школу Української РСР» від 1 квітня 1919 р. в яко­му підкреслено, що навчання в школі повинно носити не тіль­ки загальноосвітній, а й політехнічний характер. Велике значен­ня має надаватися також про­дуктивній праці учнів.

Хоч українська школа й будувалася згідно прийнятих на той час єдиних принципів «Про єдність освітньої політики», але система освіти в Україні дещо відрізнялася. Так, якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев‘ятирічною, в Україні — семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні — інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут — висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської, українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного знання. З погляду наукової педагогіки, українська система освіти стояла нижче від російської.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав «Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій рекомендовано звичайну загальноосвітню школу замінити дитячими будинками і школами-комунами, а в основу на­вчально-виховного процесу по­ставити трудове виховання. При школі повинні були бути майстерні, клуби, різні студії тощо

Нова школа була такою: від 4 до 8 років діти перебували у дитячих комунах (дитячі садки і майданчики); від 8 до 12 років — у першому концентрі семирічної трудової школи; від 12 до 15 ро­ків — у другому концентрі семи­річної трудової школи; після 15 років — у професійній школі.

Розпочата в цей період робо­та щодо поєднання навчання із продуктивною працею, набли­ження школи до життя надавала можливість трудовій підготов­ці молоді зайняти почесне місце серед інших напрямів формуван­ня людини. Але особливості ор­ганізації, зміст і форми трудової підготовки не тільки для вчите­лів, а й для керівників Наркомосу України, на жаль, були не зовсім зрозумілими. До того ж організувати трудову підготовку при відсутності необхідного обладнання і матеріалів, досвіду практичної роботи, а також у скрутних соціально-економічних умовах було дуже складно. Тому державні й громадські організації як на території України, так і в РСФСР (яка трохи ра­ніше почала перебудову школи) постійно вивчали досвід роботи учителів і навчальних закладів з цього питання.

Аналіз документів і матеріалів того періоду показує, що найбільш поширеним напрямом трудового виховання в школах було самообслуговування. Школярі виконували роботи, пов'язані з прибиранням приміщень школи, подвір'я, шкільних садиб, вулиці біля школи, роботою на кухні, ремонтом одягу і взуття, виготовленням шкільного інвентарю і обладнання, ремонтом класних меблів, роботою в саду, на городі, пришкільній ділянці, приготуванням харчів, розрахунком кількості продуктів, їх обліком тощо. Деякі школи включали у трудове виховання також переписування паперів, рознесення повідомлень, виконання обов'язків посильних, чергування у виконкомах та інших організаціях.

Водночас, окрім самообслуговування, у частині шкіл, учні виготовляли різні вироби як для школи, так і для громадських потреб. Працювали вони у ство­рених при школах майстернях. Найбільш розповсюдженими були такі ремесла: столярне, слюсарне, чоботарне, рукодільне тощо. У деяких регіонах діти вчилися також плести лапті, солом'яні брилі, ліпити різні вироби з гли­ни, ткати та ін

Робота в інших майстернях (швацьких, чоботарних, палітурних) спонукала школярів до вивчення в наукових студіях ряду питань, пов'язаних з виконанням цих робіт. Наприклад, у сус­пільно-економічному кабінеті уч­ні отримували відомості про історію тканини, первісне ткацтво і прядіння, історію паперу, палітурної справи, взуття та одягу.

Деякі школи починали вводити виробничу працю учнів на ряді підприємств, що давало змогу більш ефективно здійснювати зв'язок навчання з життям і про­дуктивною працею, та запровад­жували суспільно корисну працю школярів (благоустрій міст і сіл, висаджування дерев та кущів у лісопарках та парках, прибирання територій тощо).

У 1920 р, почало поступово змінюватися ставлення до орга­нізації трудового виховання. Наркомос України вперше видав на­вчальний план єдиної семирічної трудової школи на 1920—1921 н. р., який включав 12 предметів з розподілом кіль­кості годин на тиждень по кла­сах.

У 1922 р. «Кодексом законів про освіту в УРСР» визначено такі типи шкіл: трудова школа (діти 8—15 років) та дитячий будинок-інтернат (діти 4—17 ро­ків), а також передбачено відкриття для малолітніх правопо­рушників дитячих будинків, трудових колоній та комун, прийомників та розподільників. Кодексом в основу роботи навчально-виховних закладів було покладено організацію трудово­го процесу. Трудове навчання учнів мало проводитись у фор­мі уроків, гурткових занять, уроч­ної та позаурочної ручної праці. Було висунуто вимоги щодо ство­рення майстерень і виробничої бази шкіл.

У 1928-1929 н. р. у школах запроваджено політехнічне на­вчання і разом із цим багато місь­ких семирічних трудових шкіл реорганізовано у фабрично-за­водські семирічки, а сільських — у школи колгоспної молоді

У 1920-1930 роках у трудових школах України широко ви­користовувались програми, роз­роблені Державною вченою ра­дою Наркомосу РРФСР на основі комплексної системи навчання. Базувалися вони на організації трудової діяльності дітей. На­приклад, у 1926-1927 н. р. для першого класу сільської школи була визначена така система комплексів: «Перші кроки в шко­лі», «Осінні роботи у сім'ї», «Охо­рона здоров'я», «Підготовка до зими і зимових робіт», «Життя і праця взимку», «Наближення весни, і підготовка до весняних робіт», «Весняні роботи і участь у них дітей». Основні положення цієї про­грами: узгодження навчання з інтересами дитини, залучення учнів до активної навчальної ро­боти, поєднання фізичної та розумової праці, самодіяльність то­що.

Таким чином, аналіз процесів перебудови системи навчально-виховної роботи шкіл у 20 роки XX ст. показує, що було створе­но значні потенційні можливос­ті для формування в учнів ціліс­ної наукової картини світу за рахунок інтеграції всіх навчальних предметів навколо трудового навчання і виховання. На його ос­нові діти ознайомлювалися із трудовою діяльністю людей, ви­вчали явища із життя суспільс­тва, засвоювали взаємозв'язки людей, які виникали у процесі праці та ін. Водночас у 20 роки XX ст. бу­ло зроблено і значну кількість по­милок, пов'язаних, наприклад, з перебільшенням ролі трудового навчання і виховання.

Директивні органи прийняли спеціальну постанову про навчальні плани, програми і режим у початковій і середній школі, і таким чином було поновлено систематизоване викладання основ наук.. З 1932 р. поновлено систематизоване предметне викладання основ наук в школі. Введено предмет „Трудове навчання”. Це відкривало нові перспективи. Проте через ряд обставин якісний рівень трудового навчання в наступні роки не підвищувався, а навпаки, весь час знижувався: переважну більшість учителів праці становили люди, які не мали спеціаль­ної підготовки, а то й просто не мали будь-якої вищої або серед­ньої освіти; матеріальна база трудового навчання була надзви­чайно бідною, не забезпечувався дидактичний зв'язок між тру­довим навчанням і вивченням предметів з основ наук. Занепокоєна таким станом трудового навчання, Н.К Крупська писала в листі до відділу шкіл ЦК ВКП(б): «Якщо раніше половина роботи шкіл проходила поза стінами школи, то тепер стався відрив школи від живого життя, що особливо утруднює організацію суспільно корисної праці»

У 1937 р. трудове навчання як самостійний навчальний предмет у школі було ліквідовано. У наступні роки трудове виховання учнів відбувалося головним чином у процесі позакласної, позашкільної і суспільно корисної роботи.

З початку війни все життя країни проходило під гаслом: «Все для фронту, все для перемоги!» Вже в першому воєн­ному номері газети «Правда» окреслювалися основні зав­дання населення: «...Усе поставити на службу армії: напо­легливе й спрямоване навчання в школі, опанування всім населенням знань військової справи, мінімуму санітарної служби, хімічної і протиповітряної оборони».

Успішній перебудові народного господарства країни на військовий лад сприяла мобілізація трудових ресурсів на його обслуговування. У промислове й сільськогосподарське виробництво в перші ж місяці війни залучилися сотні тисяч учорашніх школярів-старшокласників і навіть підлітків. Якщо в 1939 р. серед зайнятих у виробництві було 6 % мо­лоді віком до 18 років, то в 1942-му - вже 15%. З по­чатку війни великого розмаху набула підготовка кадрів для сільського господарства. У червні 1941 р. було дозволено, а з листопада того ж таки року зобов'язано школярів 7-10-х класів брати участь у сільськогосподарських роботах.

І тому в 1941-1942 р.р. в навчальні плани усіх шкіл країни було введено вивчення основ сільського господарства. Учнів навчали навичок роботи не тільки з найпростішою сільськогосподарською технікою, а й зі складними машинами й механізмами. Раднарком України прийняв постанову від 26.06.1941 р. „Про підготовку трактористів, комбайнерів та їхніх помічників на короткотермінових курсах „.

У багатьох тилових областях учні складали третину робо­чої сили, зайнятої в сільському господарстві, виконуючи від 60 до 80 % робіт з прополювання. На 1 січня 1941 р. до скла­ду трудових ресурсів колгоспів входило 7,1 млн. підлітків; у наступні (1942-1945), відповідно, 4,1 млн.; 4 млн.; 5,3 млн. і 6,4 млн. Середньорічний виробіток підлітків у 1942 р. становив 96 трудоднів; у 1943-му - 100; в 1944 р. - 103 тру­додні. Протягом 1943-1945 р.р. молоді українці провели більше ніж 5 тис. недільників, відпрацювали на відбудові міст понад 3 млн. людино-днів Загалом же по всьому СРСР на сільгоспроботах у 1942-1944 р.р. більш як 6 млн. учнів ви­робили 588,6 млн. трудоднів. Цифри переконливо доводять, що в роки війни сільськогосподарська праця шко­лярів мала велике політичне й економічне значення.

Постанова Раднаркому України «Про порядок мобілізації учнів на сільськогосподарські роботи в колгоспи, радгоспи, МТС» (1944 р.) передбачала залучення всіх школярів (окрім, тих, хто мав медичне застереження) віком від 14 років працю­вати позмінно й групами по 15-20 осіб на чолі з учителем. Постанова визначала: тривалість робочого дня - не більше ніж 6 год.; термін мобілізації - від 10 до 15 днів на відстань не більше ніж 30 км від школи; особливості розрахунку за ви­роблені трудодні, включаючи аванс, - 50 % вартості трудо­дня; умови праці - окрема бригада, ланка чи розрізнена робо­та під наглядом учителя.

У травні 1942 р. згідно з постановою Раднаркому СРСР промисловим підприємствам було дозволено на час воєнних дій брати на навчання й роботу осіб, що досягли 14-річного віку. Для них було встановлено 6-годинний трудовий день Загалом протягом 1943-1945 р.р. у промислове виробниц­тво тільки України влилося 500 тис. юнаків та дівчат.

За неповними даними, за чотири дні першого тижня війни школярі Києва зібрали понад 100 т брухту Усього за період війни школярі зібрали 8,03 млн. т чорного й кольорового брухту. Традиційними стали різноманітні акції під час суботників та недільників: на допомогу з благоустрою підприємств, з підготовки шкіл до навчального року, збору теплих речей для бійців. Найефективнішою формою праці школярів у воєнні роки стали учнівські ремонтно-будівельні бригади (РББ)

Гаряче бажання учнів допомогти в боротьбі з ворогом породжувало різноманітні форми змагання в школі, що по­ширювалося на виконання сільськогосподарських робіт, замовлень від підприємств, збір коштів на бойову техніку, лікарської сировини й дикоростучих рослин, тимурівський рух. Масово підтримали школярі патріотичну ініціативу учнів Ірбітського району Свердловської області, які звернулися в травні 1942 р. до всіх школярів із закликом: «Допоможемо Батьківщині виростити багатий врожай!»: розгорнулося змагання між бригадами, ланками, загонами за виконання й перевиконання планів.

Безумовно, перераховані види праці учнів у роки війни не можна ототожнювати з трудовим навчанням і політехніч­ною освітою школярів, але водночас - це багатий досвід спроби поєднати навчання з продуктивною працею учнів.

У наступні роки трудове виховання учнів відбувалося головним чином у процесі позакласної, позашкільної і суспільно корисної роботи.

У післявоєнні роки увага громадськості нашої країни знову привертається до проблем трудового навчання в середній школі.

Аналіз досвіду роботи загальноосвітньої школи після 1937 р. показав, що вона стала головним чином резервом вищих навчальних закладів. На певному етапі розвитку нашого суспільства це себе виправдовувало. Проте з року в рік кількість випускників середньої школи зростала.

В 1954 р. трудове навчання було поновлено: 5-7 класи − в шкільних майстернях, 8-10 класи − практикуми з машинознавства, електротехніки і сільського господарства. Україна виступила ініціатором поєднання загальної середньої освіти з професійною підготовкою. З 1954-1955 навчального року в деяких середніх школах була введена нова, вища форма політехнічної підготовки учнів 8-9-х класів — це класи з виробничим нав­чанням. Навчальні програми в цих класах передбачали набуття учнями, крім загальної середньої освіти, певної виробничої спеціальності. У 1956-1957 навчальному році у середніх школах було організовано 88 класів із виробничим навчанням, де готувалися рільники, тваринники, комбайнери, водії, слюсарі, токарі, швачки та ін. Створення таких класів набуло масового характеру, і на той період вони були основною формою підготовки учнів до трудо­вої діяльності в умовах загальноосвітньої школи. Особливе значення у виробничому навчанні надавалося наочному вивченню учнями обладнання, способів роботи і організації праці у виробничих умовах. Щодо цього особливо корисними виявилися правильно організовані екскурсії. Залежно від поставлених цілей проводилися тематичні екскурсії, пов'язані з проходженням програмового матеріалу, оглядові, мета яких — загальне ознайомлення з певним типом виробництва, з технікою і технологічним процесом й організацією праці.

В 1958 р. прийнято закон „Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”, яким було введено виробниче навчання в старших (9-11) класах і виділено 12 годин на тиждень, а в 5-8 класах − 3 години на трудове навчання і суспільно-корисну, продуктивну працю по 2 години. На Україні була введена професійна підготовка з 200 професій. З 1966 р. трудове навчання здійснюється по 2 години на тиждень з 4 по 10 клас.

Дальшою спробою у розвитку трудового навчання та вихован­ня учнів загальноосвітніх шкіл стала урядова постанова від 22 грудня 1977 р. «Про дальше удосконалення навчання, вихо­вання учнів загальноосвітніх шкіл та підготовки їх до праці». Вона передбачала збільшення часу на трудове навчання у стар­ших класах до 4-х годин, введення в органах народної освіти посади інспек­тора з трудового навчання і виховання, закріплення за школа­ми базових підприємств, розширення набору для підготовки вчи­телів праці.

Проте вдосконалення вимагала не лише трудова підготовка учнів, а й шкільна справа в цілому. Саме тому в 1984 р. було проведено реформу загальноосвітньої та професійної школи, де важливе значення мало поліпшення підготовки учнів до жит­тя, праці. Так, було знову зроблено спробу здійснити загальну професійну освіту, запроваджено обов'язкову суспільно корис­ну, продуктивну працю в позаурочний час, введено нову дисцип­ліну «Основи виробництва. Вибір професії» у 7-8 класах. На трудове навчання у 5-7-х класах відводилось 4 години на тиждень, у 8-11-х − 6 годин та 4-6 годин на продуктивну працю.

Щоб усвідомити доцільність таких заходів, треба врахува­ти, що лише близько 20 % молоді, яка здобуває середню осві­ту, поглинається вузами, а решта повинна оволодівати робітничи­ми професіями та приступати до практичної діяльності у різних сферах народного господарства. Цілком зрозуміло, що за таких умов шкільній молоді треба допомогти вступити в самостійне життя. Саме це і передбачалося реформою. Проте дуже швидко з'ясувалось, що, як і 1958 р., у нашій країні ще немає умов для здійснення загальної професійної освіти та обов'язкової продуктивної праці в позаурочний час. Тому повернулися до відомо­го рішення 1964 р., що професійне навчання в загальноосвітній школі доцільно здійснювати за бажанням учнів лише там, де для цього є необхідні умови.

Таким чином, аналіз основних систем трудової і професійної підготовки в радянській школі приводить до висновку, що всі вони не позбавлені певних недоліків, причому деякі з них істотні.

У зв'язку з цим останніми роками було висунуто пропозиції щодо створення в школі нової системи трудового навчання, яка поєднала б усе краще, що було нагромаджено досвідом трудової підготовки підростаючого покоління, і водночас була позбавлена недоліків відомих систем трудового навчання.

Проте поки що не створено такої системи трудового навчання, яка б повною мірою відповідала сучасним вимогам до трудової підготовки молоді. Тому системи трудового навчання, що застосовуються тепер у загальноосвітній школі, справедливо піддаються критиці.

Технічна праця у 5-9 класах побудована за операційно-предметною системою. Ця система, як і системи предметна, операційна та операційно-комплексна, має один істотний недолік. Вона спрямована тільки на формування трудових, практичних вмінь і навичок. За цією системою учні не залучаються до творчої технічної діяльності. Тим часом праця сучасного робітника характеризується високим інтелектуальним рівнем, інколи на розумову працю доводиться витрачати часу більше, ніж на працю фізичну. Тому тепер ведеться робота над створенням такої системи, яка не мала б зазначеного недоліку.

Трудове навчання в старших класах будується, в основному, за операційно-комплексною системою, а тому на практиці виникають труднощі, пов'язані з недоліками цієї системи.