Особливості давньоукраїнських говорів у X—XIII (XIV) ст.
Фонетичні особливості:
Перехід [е] в [о] після історично м'яких приголосних перед твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, [t͡s] та [j] (XI ст.: чоловѣкъ, жона).
Перехід дифтонга [іе], що позначався літерою ѣ, у звук [і] (початок процесу в XI ст., остаточне завершення в кін. XII-поч. XIII ст.: въ мироу вино пиющихъ, тобто «в міру»).
Злиття звуків [ɨ] та [і] у звук [ɪ] (XI ст.: риба, просыти, съвѣтьныкъ).
Занепад редукованих голосних [ь], [ъ] викликав ряд звукових змін у давньоукраїнських говорах:
Історичні [о], [е], подовжені після занепаду єрів [ъ], [ь], дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги у давньоукраїнських говорах.
Таким чином довге [ō] перейшло в [u] у нових закритих складах (XIII ст.: субутныи).
Дифтонгізація довгого [ē] в новозакритих складах виявляється через написання ѣ (т. зв. «новий ѣ») на його місці у XII і наступних століттях, а монофтонг [i] (на письмі и) — відповідник етимологічного е в новозакритому складі — фіксується з XIII і наступних століть (нестроинья).
Монофтон [u] або [ʲu] (на письмі) засвідчується на місці [е], який раніше перейшов у [о] після м'яких приголосних перед твердими приголосними (щюдръ, иудѣюмъ).
Відпадіння початкового [jь] (XIII ст.: не мати ← не имать).
Перехід звукосполучень [rъ], [lъ], [rь], [lь] у давньоукраїнських говірках у [rɨ] ([rɪ]), [lɨ] ([lɪ]): яблыко.
Перед початковими [r-], [l-], якщо після них занепадав слабкий [ь], розвинувся приставний голосний [j], коли після них занепадав слабкий [ъ], міг розвинутися приставний [о] (з XIII ст.: праведнаго Илва ← Льва).
Редуковані [ɨ], [і] дали у давньоукраїнських говірках рефлекс ый, ий (великый, великий), а у давньоросійських — ой, ей. Це засвідчується з XI-XIII ст. (князъ великой — «Московське євангеліє» 1339 р.).
Приголосні звуки:
Перехід праслов'янського звука [g] у фрикативний [γ] (згодом його перехід у частині говорів у фарингальний [ɦ]). У давньоросійських говорах зберігся праслав'янський [g]. Хронологія переходу [g] в [ɦ] точно не з'ясована: можливо цей перехід почався ще у спільнослов'янську добу. Випадки написання х на місці г у пам'ятках XI ст. з Південної Русі (ходъ замість годъ) указують на тенденцію позначати літерою х фрикативний [γ] чи фарингальний [ɦ]. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латиницею, замість g вживається h.
Перехід *zdj, *zgj, *zg' у ždž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь «дощ»).
Чергування на письмі літер у та в (в обох випадках передавався губно-губний [w]: прауда, уздумалъ, ωгнъмъ невъгасающимъ).
Виникнення протетичного (приставного) [w] (на письмі в), що засвідчують пам'ятки від XII ст. (вовъца). Виникнення протетичного[ɦ] (на письмі г) (пам'ятки фіксують його з XV ст.: бито з гарматъ від італійського armata «військо»).
Перехід [ы] в [и] після г, к, х у питомих слов'янських лексемах у XII ст. (великий)
Ствердіння приголосних перед [e], [и], що розвинулися сильного [ь] (в XI—XII ст.: дьнь → день).
Ствердіння [r] у давньоукраїнських діалектах у XI—XII ст. (сътвороу).
Повна асиміляція [j] до попереднього приголосного, внаслідок чого виникли подвійні приголосні (в безаконъньи).
Ствердіння губних напівм'яких приголосних всередині слова перед приголосними (від XII ст.: нивъныхъ).
Ствердіння кінцевих зубних приголосних (голуб).
Перехід приголосного [І] на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в [w] у давньоукраїнських говорах. У пам'ятках це фіксується від XIV ст. однак виникло явище у XIII ст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся).
Морфологія:
Поширення закінчень -ови, -еви (зараз -ові, -єві через проміжні форми -овѣ, -євѣ) у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (раніше в іменниках з основою на м'який приголосний вживалося виключно закінчення -ю: отьцю).
Чергування приголосних г, к, х з з, ц, с в основах слів перед ѣ (це явище виникло ще у праслов'янській мові: о человѣцѣ, въ oцѣ).
Закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бѣлою, синею).
Кличний відмінок іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну).
Закінчення -ѣ → -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (XI—XIII ст.: тоѣ бѣлоѣ → тої білої).
Збереження старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (в XI—XIII ст.: мьнѣ, moбѣ, coбѣ → мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менѣ документується з XII ст.
Морфологія дієслова:
Збереження з праслов'янської мови закінчення -ть у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть).
Випадіння кінцевого -т (-ть) у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напишеть → напише).
Поступове зростання вживання закінчення -мо у дієсловах першої особи множини теперішнього та майбутнього часів (паралельно з формами на -мъ, -мь, -ме, в XI—XII ст.: пьємо).
Збереження кінцевого -и в неозначеній формі дієслова: пити.
Синтаксис:
Частіше, ніж у давньобілоруських та давньоросійських говорах, вживання праслов'янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.
Вживання прийменника до на позначення адресата дії або об'єкта, куди спрямований рух (успадкований з праслов'янської мови: до Кыєва).
Збереження з праслов'янської мови конструкції з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ (не точью за живота… сотвориша… но и по смерти єго).
Лексика, відсутня у давньобілоруських чи давньоросійських говорах (болоньє «оболонь, заплавна долина», вѣверица «білка, вивірка», ирьє «(в)ирій», пуща, криница, рѣнь «рінь, дрібне каміння», лимень, серенъ «наст», ролья «рілля», обильє «зерно, врожай», лѣпъкъ «ліпок, назва рослини», вълна «вовна», вѣхътъ «віхоть», гробля (гребля) «гребля, вал», луда «рід верхнього одягу» (українське діалектне лудіння), прабошньни «рід взуття», трѣска «тріска», цѣрь «трут» (українське діалектне «чір, цірь»), лагодити «робити приємність, потурати», огърнути, гърбъ «пагорб», мутва «каламутний вир», зарчя «зарево, заграва», гълькъ «глек», лыскарь «кирка, заступ» (українське діалектне рискаль), (и)зѣкръ «світлоокий, блакитноокий, зіркатий» (діалектне зікратий); пoпуcнѣти «збліднути (на обличчі)», пересьрдьє «досада, роздратування» (порівняти спересердя), безголовьє «безголів'я, біда», отъбѣгноути «загубити, відбігнути» (застаріле), пряжити «прягти, пражити», поустити на воропъ «зробити наскок, атаку», коваль), на Заході України — гай, дѣлъ «вододільний хребет гори», полонина.
Словотвір:
Вживання праслов'янського суфіксів -ощи (ничить трава жалощами, а кто пакощами порежеть конь) та -ава (мятеж великъ и стонава и кличь).
Вживання суфікса -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків чи матерів.
Сер. XIV ст. — 1569 р.
Літературна мова Великого князівства Литовського.
Після розпаду Русі українські землі було швидко захоплено Литвою та Польщею. У південній частині Галицько-Волинського князівства (у Галицькому Пониззі) у XIV ст. утворилося Молдавське князівство. Україномовне населення у більшій частині цієї нової держави було асимільоване, лише на півночі — у Північній Буковині та Північній Бесарабії — залишилися суцільні райони, де більшість мешканців складали україномовці.
У період від 1230-і р.р. до 1377 р. українські й білоруські землі «майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації». Наприкінці XIV ст. у Великому князівстві Литовському було 90% білоруського та українського населення, найуживанішою в усіх сферах життя стала літературна староукраїнська мова, що в той час офіційно називалася «руським єзиком», являючи собою суміш церковнослов'янської, розмовної старобілоруської та розмовної староукраїнської мов з окремими словами та зворотами польської та латинської мов. Паралельно з нею функціонувала і друга літературна церковнослов'янська мова. Розмовна мова українців відрізнялася як від «руського єзика», так і від церковнослов'янської мови.
«Руська мова» мала статус державної мови у Великому князівстві Литовському від другого видання «Литовського статуту».
У XIV—XV ст. мова документів Великого князівства Литовського щораз більше наближувалася до української розмовної мови. І. Огієнко зазначав :«Значення так званої актової мови (тобто «мови документів») в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної.»
Формування літературної мови українців відбувалося на основі двох діалектів: на полісько-волинській основі (літературна українсько-білоруська мова) у Великому князівстві Литовському та на покутсько-наддністрянській основі в Галичині та у Молдавському князівстві.
Богослужбові книги починають перекладатися «про́стою мовою», тобто мовою, максимально наближеною до розмовної української (наприклад, «Пересопницьке Євангеліє» 1556—1561 р.р., «Крехівський Апостол» 1560 р.). Ці переклади нагадують переклади Біблії польською та чеською мовами.
У цей час в Україні виникає друкарство, першими друкованими працями стали «Євангеліє учителноє» 1559 р. та «Острозька Біблія» 1580—1581 р.р.
Пам'ятки, написані простою мовою на народній основі, були надзвичайно строкатими у мовному плані.
Ранньосередньоукраїнський період у розвитку розмовної української мови — XV—XVI ст.
За Ю. Шевельовим, ранньосередньоукраїнський період у розвитку української мови (ХV—ХVI ст.) можна визначити як час переважно самобутніх змін у фонетичній системі, що були притаманні лише українській мові.
Крім білоруської мови, у цей період інші слов'янські мови, суміжні з українською, практично не мали спільних з нею звукових процесів (виключення — «укання» у болгарській мові).
Українська мова у Молдавському князівстві
Молдавське князівство утворилося практично повністю на землях південної частини Галицько-Волинського князівства, у Галицькому Пониззі. Більша частина слов'янського україномовного населення була асимільована новоприбулими румуномовними мігрантами з Трансильванії, однак на півночі, у Північній Буковині, збереглося автохтонне українське населення.
Русини-українці становили приблизно третину населення Молдавського князівства. Частина з них тут уціліли ще з часів Русі, інших господарі Молдови приводили як полонених з походів на руські землі Польського королівства. Господар Молдови Стефан III Великий, приміром, ходив під Коломию, Теребовлю і навіть Львів.
Офіційні документи й літописи аж до середини XVII ст. в Молдові вели літературною «руською мовою» або «українською актовою мовою», тобто мішаною церковнослов'янською та староукраїнською мовою.
Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Л. Булаховський вважав найстаршими відомими пам'ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, саме дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр.
1569 р. — 1667 р.
Українська мова після Люблінської унії 1569 р.
При укладанні Люблінської унії 5 червня 1569 р. на вимогу української шляхти було зазначено: «На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи». Цей акт підписав король Сигизмунд II Август. Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися у життя. Наприклад, з 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 р.р., було 130 — польською мовою, 25 — змішаною польською і латинською, 13 — змішаною українською і польською, 3 — українською, 1 — латинською.
Вірш Даміана Наливайка «Прозьба чите́лникова ώ ча́съ» — приклад літературної української мови, книга «Лѣкарство на оспалый умыслъ чоловѣчій», Острог, 1607 р.
Ча́се дорогїй, ча́се непереплачо́ный,
на́збыть скупо́ю ваго́ю мнѣ́ оузычо́ный,
Быстрѣй на(д) мо́рскїй кора́бль живо́тъ мо́й прова́дишъ,
нѣгде́ длѧ́ спочине́н(ь)ѧ з на́ми не зава́диш(ъ).
Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у «Заповіті» шляхтича, брацлавського каштеляна і володимирівського городничого Василя Петровича Загоровського.
Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614 р., а потім у 1619, 1623, 1648 р.р. вийшов польською мовою. У 1696 р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати».
На цьому ґрунті з'явилася художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині — Івана (Яна) Журавницького (Жоравницького) та Олени (Галени) Копоть «Хто йдеш мимо — стань годину» (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили громадянську силу правдивого народного слова.
1667 р. — XVIII ст.
Гетьманщина
Після Андрусівського перемир'я 1667 р. у Гетьманщині стали широко використовувати «просту мову» в документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, українська мова стала офіційною. Не зважаючи на це, престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки з Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л. Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства.
Події ХVІ — ХVІІ ст. призвели до того, що українською стали говорити різні стани, включаючи гетьманів, старшину, козаків і селян. Польськомовне населення було винищене, або виїхало за межі України. Повсякчасна небезпека та безлад випродукували, за Ю. Шевельовим, «мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя». Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної «синусоїд» розвитку, де мова заступає відсутність роділеної на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на новозаселених землях.