Львівський національний університет імені Івана Франка

Доповідь на тему:

«Групи інтересів»

Виконала:

Студентка

філософського факультету

ФФП-41с групи

Коваль Ірина

Перевірив:

Литвин В. С.

Львів-2011

Сутність та різновиди групових інтересів.

Першим сформулював теоретичні і практичні засади групового представництва інтересів гро-мадян на політичному рівні Дж. Медісон у XVIII ст. . Ідеї інтересу як такого, плюралізму інтересів, зв’язків інтересу і групи стануть пізніше ключовими для теорії групової політики, проте розгорнуті тео-рії, які обрали за базову одиницю суспільства групи інтересів, виникли в США лише на початку ХХ ст.

Засновником напрямку досліджень групової політики вважають А. Бентлі, який у праці "Процес управління" (перше видання 1908 р.) виділив групу як об’єкт політологічного аналізу . Незважаючи на появу в США окремих праць, що розвивають концепції А. Бентлі , наступний етап у розвитку теорії групової політики припадає на 70-80 роки ХХ ст., коли набули поширення ідеї плюралістичної демократії. Внесок у теорію групової політики зробили Д. Трумен своєю роботою "Управлінський процес. Політичні інтереси і громадська думка" , а також автор теорії непередбачуваних наслідків М. Олсон, який в книзі "Логіка колективної дії" поділив потреби на селективні і колективні . Теоретиком напрямку групової політики вважають також Р. Солсбері, автора "теорії обміну" , Дж ілсона і Р. Дарендорфа .

В українській політологічній думці протягом останнього часу з’явилося чимало праць, присвячених саме груповим інтересам. Вони висвітлюють групи інтересів у багатоскладовому суспільстві , групи інтересів у системі "держава – громадянське суспільство" , стадії їх розвитку на прикладі малого бізнесу , лобізм у системі представництва інтересів . Українські вчені С. Рябов і О. Трипольський розглядають категорії "соціальний інтерес" і "політичний інтерес" .

Дослідження політологів стосуються ідеологічної структуризації інтересів , їх артикуляції у контексті виборчої системи України , інституціалізації інтересів національних меншин . Про структурні і етапні аспекти політичних інтересів в умовах демократичної трансформації пише молдовський дослідник В. Сака. Група (квазі-група, що осягнула запороговий стан) повинна розглядатися не як стабільна структура, а скоріше як динамічне поле взаємодій індивідів, зумовлених їхніми інтересами. Так, на думку М. Лапіна, група інтересів може бути представлена як "мережа інтересів", що виражає життєві шанси, можливості розширити доступ до ресурсів, вийти за тісні межі наявних статусів [. Слід зазначити, що наявні у конкретному суспільстві сегменти (етнічні, демографічні, регіональні, релігійні тощо) і сфери, в яких реалізуються їхні інтереси (економічна, культурна, політична, освітня, екологічна, наукова тощо), дають скінченну, але надвелику їх множину. Потрібно враховувати також факт, що інтереси бувають коротко і довготермінові, а кожна група може мати не один, а декілька інтересів. Тому в дослідницькій практиці приймаються певні обмеження, що стосуються інтересів, сфери їх реалізації тощо. Так, О. Лісничук, аналізуючи групові утворення, наявні в сучасній Україні, до першого типу відносить групи, пов’язані з проблемами ідентичності і її обслуговування (етнічні спільноти, мовні групи, регіональні соціальні утворення, культурні сегменти), і групи, утворені за клієнт-патронажним принципом, зорієнтовані на спільні колективні дії для отримання політичної ренти (т.зв. політичні чи номенклатурні "клани", різноманітні вітчизняні лобі – галузеві та регіональні, політичні "холдинги" та олігархічні об’єднання) .

Майже у всіх країнах групи інтересів є ланкою зв'язку, своєрідною трансмісією між суспільством і державою. Відповідно до цього, в українському енциклопедичному словникугрупи інтересів визначено як «об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в ці¬лому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних ці¬лей».

Різноманітність організаційних форм, у яких існують групи інтересів, від¬дзеркалюється в поняттях, якими їх позначають: «об'єднання», «асоціація», «спілка», «організація», «клуб», «рух», «комітет» тощо.

Типології груп інтересів. Класифікація здійснюєть¬ся на підставі різних критеріїв, найголовнішими з яких є: ступінь органі¬зованості, мета і спрямування групової діяльності, а також способи їх дій. Вони ж є підставою для поділу груп інтересів на захисні, проблемні та інституційні, явні і приховані, жорстко організовані і розмиті, легальні й нелегаль¬ні тощо.

Найпоширенішими і найтиповішими є спілки інтересів — групи асоціа¬тивного типу, що створюються задля артикуляції, захисту і задоволення власних потреб та інтересів. Вони мають чітку формальну структуру і право¬вий статус. До таких груп належать профспілки, бізнесові спілки (Україн¬ська спілка промисловців та підприємців), молодіжні, жіночі, етнічні, релі¬гійні об'єднання, товариства споживачів, асоціації для проведення вільного часу та інші. Іноді до спілок інтересів відносять лобістські організації та гру¬пи тиску.

Лобістські організації — це формально зареєстровані або тіньові об'єднан¬ня, спілки та контори (бюро), які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набу¬тий авторитет у «коридорах влади».Специфіка полягає в їхньому посередництві (а не за¬хисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу та відсут¬ності неполітичних форм діяльності. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Існують декілька підходів до оцінки феномену лобізму. Перший — забо¬ронний; він прирівнює лобізм до злочинної діяльності і вимагає його лікві¬дації. Другий — регулятивно-правовий; він розрізняє нелегальний і легаль¬ний методи лобіювання і по-різному його оцінює, вимагаючи виключення корупції із політичної практики. В деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридичне визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.

Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи ін¬шого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за ха¬рактером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до по¬няття «групи тиску». Прихильники одного відносять до них будь-які об'єд¬нання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних по¬літичних рішень. У такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певни¬ми видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропо¬зицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйнят¬тя того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.

Деякі вчені відносять до груп інтересів лише згадані три їх різновиди: спілки інтересів, лобістські організації і групи тиску, що мають на меті без¬посередній вплив на прийняття політичних рішень. Інші ж трактують їх ши¬роко, зараховуючи до груп інтересів також різноманітні види спонтанно ут¬ворених, слабо організованих спільнот, які попри свою ефемерність та структурну розмитість виявляють значну міру активності у захисті своїх ін¬тересів або у приверненні уваги до тих чи інших суспільних проблем. При такому широкому підході до груп інтересів також відносять: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, аномійні групи. Існують й інші, вужчі і ширші їх класифікації.

Одну з перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:

— дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують людей, що протестують проти конкретної політики;

— групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім'ю та релігійні інституції;

— інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політичних партіях і законодавчих органах влади;

— асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).

Політологи також виокремлюють спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяють на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування — на стійкі та тимчасові.

Долучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи є базовими суб'єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб'єкти — асоціації, спілки, об'єднання, які:

— по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп;

— по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі згодом можуть отримати домінуюче значення в їхній діяльності.

Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури; то водночас є групами тиску.

Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо).

Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що виявляють політичну активність, репрезентуючи й захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, вочевидь, доцільно розмежувати "групи інтересів" як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та "групи тиску" — організації та об'єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики.

З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремлюють:

— захисні групи, що створюються задля захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо);

— функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об'єднують громадсько активних людей, котрі прагнуть вирішити проблеми, не обов'язково щодо їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля тощо).

Серед організованих (захисних і проблемних) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Останні виникають переважно тоді, коли людей об'єднує якась одна особливість їх суспільного становища, яку вони прагнуть змінити або нейтралізувати політичними засобами, або хвилює певне питання, спонукаючи їх до політичної участі (біженці, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо).

Проміжне становище між спонтанними та організованими групами інтересів посідають так звані інституційні групи інтересів (військові, бюрократія, церква).

Усі охарактеризовані раніше групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують власні програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Функціонування структурованих відкритих інтересів становить інституційну основу громадянського суспільства.

Поряд із ними в будь-якому суспільстві наявні приховані (латентні) групи інтересів (клани, кліки, мафії, родинно-земляцькі об'єднання).

Клан — це мала група у рамках великої, виникає стихійно, і тому належить до системи неформальних зв'язків. Він намагається за допомогою закулісних дій так сформувати певну суспільну (політичну) структуру, щоб посісти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мета клану — повне панування над структурою без її зміни. Приховуючи методи своєї діяльності, він водночас афішує власний вплив для розширення кола своїх прихильників.

Мафія — це група осіб, які намагаються досягти корисливих і владолюбних цілей не лише в рамках певної організації, а й суспільства загалом. Для того вони налагоджують зв'язки з владними структурами і чинять тиск на можновладців із використанням як законних, так і незаконних засобів. Мафія прагне впливати чи навіть формувати внутрішню та зовнішню політику держави задля задоволення своїх незаконних інтересів.

Об'єднання людей на основі родинно-земляцьких зв'язків впливають на суспільну думку, організовують підтримку певних політичних сил та акцій на основі різноманітних контактів між людьми певного кола, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, освіті, соціальному статусі.

Приховані групи інтересів є у будь-якому суспільстві, особливо активізуючи свою діяльність у кризові періоди. За загальним правилом, вплив прихованих угрупувань на політику тим більший, чим менш структурованими є основні, відкриті елементи соціальної структури. У посткомуністичних державах, зокрема й в Україні, до цього додається безпрецедентно сприятливий ґрунт для їх виникнення та функціонування: перерозподіл одержавленої власності за неусталених інститутів влади, слабкість та залежність судової влади, відсутність дієвого впливу з боку більшості суспільства, на прийняття важливих політичних та економічних рішень.

Попри помітні відмінності між різними видами груп інтересів і груп тиску, можна констатувати, що вони орієнтуються переважно на однакові напрями та способи впливу.

Основними напрямами їх діяльності є:

— вплив під час виборчих кампаній;

— вплив на законодавчий процес;

— вплив на кадрові питання;

— вплив на прийняття й виконання управлінських рішень;

— вплив на суд і судові рішення.

Найчастіше використовують такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:

— особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;

— забезпечення собі безпосереднього представництва у правлячій еліті;

— контакти між елітами, використання персональних знайомств і зв'язків з людьми при владі;

— вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.

— лобі (неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних представників або агентів груп, які чинять тиск на владні структури, використовуючи політичні, економічні, ідейно-психологічні засоби).

Поряд із прямим впливом застосовують і непрямий тиск, діючи через партії або через громадську думку, яка формується за допомогою засобів масової інформації.

Способи взаємодії організованих групових інтересів між собою та з владними структурами визначаються багатьма чинниками, зокрема й характером самих інтересів. З огляду їх сумісності, наявні три типи інтересів:

— спільні, або такі, що об'єднують різні групи;

— взаємозаперечуючі, або такі, що протиставляють групи одна одній;

— паралельні, або такі, що не впливають на взаємовідносини між групами.

Перший тип інтересів переважає там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба у вирішенні певної проблеми. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існування суспільства, що спричиняє спільні дії населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об'єднаними зусиллями різних зацікавлених груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу).

Другий тип інтересів — це ті, які взаємно заперечують один одного. Сам зміст цих інтересів, зіткнення інтересів створює перешкоди на шляху їхнього взаємного зіткнення. У таких випадках натрапляємо на різні форми силового протиборства.

Третій тип інтересів — такі, що існують паралельно, не перетинаючись, що й дає змогу задовольняти одні з них без особливих утрат для інших.

Отож, можливі дві форми взаємодії групових інтересів — конфлікт і згода (консенсус).

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їхньому прагненні реалізувати власні інтереси й цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також із політичними перспективами розвитку суспільства.

Якщо охарактеризовані раніше способи для певних груп є недостатніми або неефективними, вони вдаються до масових акцій протесту (демонстрацій, пікетувань, страйків). Якщо ж влада і далі продовжує ігнорувати їхні вимоги, це може спричинити збройні конфлікти, повстання, революції.

Політологи виділяють такі основні чинники, що визначають впливовість зацікавлених груп:

— тип політичного режиму;

— рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;

— здатність групи застосувати певні санкції;

— ресурси, які має група (фінансове становище, рівень організованості, кількість членів).

Існує два основних підходи (дві дослідницькі парадигми) до вивчення впливу групових інтересів на політику: марксистська теорія класів і класової боротьби та теорія плюралістичного суспільства.

Згідно з марксистським ученням про класи, процес соціальної диференціації діє лише в напрямі поляризації суспільства на два основних класи (експлуататорів та експлуатованих); кожне класове суспільство має одну основну суперечність — щодо володіння засобами виробництва; політична влада завжди є явним або прихованим пануванням (диктатурою) одного класу над іншим. Вирішити цю основну класову суперечність, що має непримиренний (антагоністичний) характер, можна лише за допомогою революції.

Протилежним до охарактеризованого є ліберально-демократична теорія групових інтересів та їх ролі у політичному житті, що виявляється в теорії плюралістичного суспільства. Плюралісти погоджуються, що тенденція до дихотомізації суспільного поділу могла діяти в період раннього капіталізму, але заперечують її дії у сучасних розвинутих суспільствах. Останні мають складну соціальну структуру, різні групові інтереси (економічні, соціальні, культурні, професійні), тобто соціальний плюралізм. Групи перебувають у стані перманентного протистояння, яке не лише не підриває стабільності соціальної та політичної системи, а й сприяє їй. Адже в такій ситуації представникам зацікавлених груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятися від політики силового тиску й формувати політичну культуру компромісів.

Перевагою плюралістичного суспільства є те, що суспільні групи мають змогу захищати власні інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Р. Дал зауважує, що категорією політології є не соціальний чи культурний плюралізм у розумінні "багатоманітність", а саме "організаційний плюралізм", здатний перетворити групи інтересів на суб'єктів політичного процесу. Організаційний плюралізм у сфері громадського життя призводить до утворення партій, які є подальшою ланкою представництва й захисту специфічних групових інтересів політичними засобами.

Способи взаємодії організованих

Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні певні спільні риси, а саме:

- колективний характер діяльності;

- добровільність асоціації;

- принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу;

- відсутність претензій на здобуття політичної влади.

Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві.

Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні гру¬пи інтересів. До них належать:

- агрегація інтересів;

- артикуляція різноманітних суспільних інтересів;

- інформування органів влади;

- здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;

- інтеграція груп;

- формування політичних еліт;

- політична соціалізація громадян.

Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владно¬му рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття по¬літичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бува¬ють різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від ме¬ти, якої намагається досягнути група.

Політичне лобіювання є головним засобом впливу груп інтересів

Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досяг¬нення цілей групами інтересів. Семантично «лобіювання» — це неофіційний, кулуарний вплив на законодавців. Як засіб впливу на владу, політичне лобіювання здійснюється в таких напрямах:

- виступи в комітетах і комісіях парламенту;

- розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення нормативних документів;

- особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори;

- використання методів 'public relations' для формування суспільної думки;

- організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимогами та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати);

- організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень;

- цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади;

- фінансування виборчих кампаній;

- прямий підкуп посадових осіб.

Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, ло¬бістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регі¬ональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийнят¬тя рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобіста¬ми є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам прези¬дент тощо).

Основними техніками політичного лобіювання є:

- контроль за виборчими процесами;

- «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади;

- створення та діяльність груп тиску;

- формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів.

Багатоманітність легальних лобістських технік на різних рів¬нях політичного й управлінського процесу змушує вва¬жати, що лобіювання стає невід'ємною частиною політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групо¬вої політики.