Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Шпаргалки з політології.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
29.07.2019
Размер:
230.91 Кб
Скачать
  1. Легітимність влади

Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку ХІХ ст.. у Франції

Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими її структурами та інститутами

Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Типи легітимності за Вебером:

  1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами,

  2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).

  3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Соціальна структура

  1. Поняття соц. життя та детермінанти

Соц життя – організована, впорядкована с-ма дій людей, с-ма груп та сусп. вцілому, функціонування соц. інститутів та організацій, соц. норм та цінностей, соц. контролю.

Соц життя – соціум, його структура у функціонуванні в дії та взаємодії.

Детермінанти: - природні (клімат, ресурси) – біологічні (життєві потреби людей) – соц.-псих (емоції, бажання, теорії), - історичні (досвід попередніх поколінь).

Політичні партії та партійні с-ми

  1. Причини виникнення та основні етапи розвитку пол. партій

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли тоді, коли з'яви­лася політика, тобто в

рабовласницькому суспільстві. 3 ро­звитком рабовласницьких відносин,

поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого

панівного класу, вже було недостатньо державних політичних структур для здійснення влади. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборству­вали між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Виникали та діяли партії в епоху середньовіччя. Так, у середньовічній Італії ХII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прибічники світської влади папи римського) та гібеліни (при­бічники сильної королівської влади). В цілому партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше були тимчасо­вими об'єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей — клієнтелами. Суперництво політичних груп, об'єднаних навко­ло впливових сімей або популярних лідерів, упродовж бага­тьох віків було суттєвою ознакою політичної історії. Особливо­го імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли партії сучас­ного типу, що діяли в масовому середовищі. Виникненню масо­вих партій сприяли два основні чинники: розширення вибор­чих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширились і закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують.

Нині стали різноманітнішими причини і способи їх виникнення, ба­гато в чому змінюються їхні форми і суть, уявлення про їхню роль у суспільстві та сама ця роль, методи діяльності та функції.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту со­ціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релі­гійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої бо­ротьби. Багатоманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичного угруповання, політичного клубу, масової партії. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Політичні партії утворюються: внаслідок об'єднання гуртків і груп одного ідейно-політичного спряму­вання, які виникли та існували розрізнено в різних місцях країни; через розкол однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну; в надрах масових рухів; під впливом міжнародної партійної системи; як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює деяку наступність політичного розвитку; як наслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»; на базі регіональних організацій партії, яка існувала раніше; з ініціативи профспілок. Так, лейбористські партії у Велико­британії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фі­нансують їх.

3.Ф-ції партій в сусп

У сучасних суспільствах політичні партії виконують важ­ливі соціально значущі

функції:

— виявлення, формулювання та обґрунтування (політич­не відображення)

інтересів суспільних груп;

— активізація та об'єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— формування громадської думки;

— політичне виховання всього суспільства або його частини;

— рекрутування й соціалізація нових членів партії;

— підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.