Скелясті гори

Ланцюг високих паралельних хребтів і гірських масивів, що простягається на 3200 км, відокремлює рівнини Північної Америки від Тихоокеанського побережжя. Його ширина 390 - 700 км. Сюди входять обширні міжгірські западини і плато із значною висотою (гора Елберт, 4399 м). Ця діпянка має назву Скелястих гір. Іноді до Скелястих гір відносять територію плато і плоскогір’їв, розташовану між побережжям Тихого океану і головним хребтом Скелястих гір. Проте і по своїй морфоструктурі, і по особливостях розвитку рельєфу вона різко відрізняється від власне Скелястих гір і це дало підставу виділити її в окрему геоморфологічну країну.

Мал 32 Положення рову Скелястих гір в орографічній структурі Кордільєр (за І, П. Герасимовим): 1 – “рів Скелястих гір”

У геологічній структурі північної, центральної і південної частин Скелястих гір є ряд відмінностей. В північній частині (гори Маккензі, Селуін, Пеллі) при одному і тому ж субмеридіональному простяганні відзначаються: глибокі вертикальні розриви (рів Тінтіна), брилові структури (кряж Уернек), скибоподібно-насувні структури (гори Селуїн). Характерною рисою цього регіону, як і Скелястих гір взагалі, є не збільшення, а зменшення потужності земної кори (від рівнин Північної Америки до Скелястих гір включно) з 50 - 45 до 40 - 35 км.

У центральній і особливо в південній частині цієї геоморфологічної країни широкого поширення набули рифтогенні морфоструктури (рифт Ріо-Гранде та ін.). Потужність земної кори на цій території коливається від 30 до 50 км.

Геологічна будова г і р М а к к е н з і характеризується наявністю широких коротких складок, ускладнених пологими насувами. Значне поширення мають тут протерозойські сланці, кварцити, алевроліти; палеозойські вапняки; мезозойські пісковики, алевроліти, глинисті сланці, конгломерати; палеоцен-еоценові континентальні піщано-вуглисті породи.

Рельєф гір Маккензі - сильно розчленовані грядові межиріччя з крутими схилами і гостровершинними гребнями. На схилах гір, повернених в сторону Юконського плоскогір'я, в карах, інколи в долинах поширені невеликі льодовики (гори Логан, Селуїн та ін.). У басейні Саут-Наханні зустрічаються крупні карстові печери.

Тектонічні рухи в пліоцен-четвертинний час зумовили складчасто-блокову морфоструктуру. При перетині блоків, що зазнавали в цю епоху підняття річки утворили каньйони глибиною в сотні метрів. Четвертинні льодовики неодноразово покривали східні і західні передгір'я Маккензі. На сході льодовики Лаврентійського покриву зливалися з гірсько-долинними льодовиками Маккензі. Тут так само, як і на Лаврентійському плоскогір'ї, в льодовикові епохи формувалися прильодовикові дамбові озера. Їхні сліди залишилися у вигляді підвішених внутрішніх дельт (басейн р. Коппермайн).

Г о р и Ф р а н к л і н простягаються у вигляді низької гряди вздовж східного передгір’я гір Маккензі. Між ними проходить долина р. Маккензі, закладена уздовж осі мезозойського прогину. Гори Франклін характеризуються складчасто-насувною морфоструктурою і близькі по цих особливостях до скиб Українських Карпат.

“Р і в С к е л я с т и х г і р” представляє систему вузьких почергово змінних лінійних западин, що досягають довжини 1500 км. при середній ширині 6 - 12 км. (рис-32). Западини закладені на крупному прогині, що відокремлює головний хребет Скелястих гір від хр. Колумбія.

За розривами на західному борті рову Скелястих гір встановлено насув докембрійських порід на більш молодші за віком гірські породи. Рів має круті скелясті стінки (місцями схили набирають вигляд фасеток), глибину 1000 - 2000 м і трапецеподібний поперечний профіль. У подовжньому профілі рову відмічено ряд похованих глибоких (іноді нижче рівня океану) улоговин, заповнених уламковим матеріалом.

Дно перекрите неоген-четвертинними алювіальними, озерними, схиловими і льодовиковими відкладами. Ріки, що протікають по днищу, мають досить часто різні напрями стоку. Там, де в пліоцен-четвертинний час льодовики заповнювали улоговини, рів набув виду трогової долини. Характерно, що з віссю рову Скелястих гір не пов'язана ні магматична, ні вулканічна діяльність. Все це зумовило появу ряду гіпотез щодо історії формування цієї западини.

Деякі дослідники вважають, що місцеположення рову і його будова тісно пов'язані із древніми ерозійними долинами, що існували в період формування пенеплену Скелястих гір, які заклалися по одній із систем активних насувів. Згідно іншої гіпотези, рів виник при піднятті склепіння Скелястих гір і може служити прикладом рифтової долини на ранній стадії розвитку.

Незалежно від пропонованих гіпотез, можна констатувати, що рів проходить біля західного підніжжя Скелястих гір і є їх природною межею. Величезна довжина рову пояснюється тільки тектонічними переміщеннями в його зоні і, можливо, горизонтальними зрушеннями

У центральній частині Скелястих гір головний хребет виражений найбільш чітко. Його ширина досягає 200 - 300 км. Як і передовим хребтам на східному схилі Скелястих гір, так і для головного хребта типовою є блоково-насувна структурою (рис.33). У рельєфі ці особливості виражені гірсько-куестовою формою гір, ускладненою гляціальним морфогенеэом, що сформував карлінги і гострі гребені

Мал. 33. Геологічний розріз північноамериканських Кордільєрів (за Унлером) Осадові породи: 1 - кайнозойські, 2 - мезозойські. 3 - палеозойські. 4 - докембрій, 5 -граніти, 6 - гнейси, 7 - тектонічні порушення

Тут спостерігаються різноманітні поєднання вершинних поверхонь і схилів. Широко поширені плосковершинні поверхні і округловершинні межиріччя інтерпретуються як залишки пенеплену Скелястих гір, що існував в палеоцен - міоцені. У пліоцені склепінчасте підняття призвело до розколів пенеплену, блоки якого були припіднятими або опущеними на різну висоту. У плейстоцені амплітуда тектонічних рухів не перевищувала 600 м. Відповідно, до початку плейстоцену контрастність рельєфу вже досягала 2 км., а абсолютна висота – 2 - 2,5 км.

Сучасне заледеніння середньої частини Скелястих гір незначне: карові і гірско-долинні льодовики із швидкістю сповзання 4 - 30 м/рік. Вони облямовані грядами кінцевих морен. Поверхню льодовиків іноді перекривають активні кам'яні потоки і глетчери.

Пліоцен-четвертинне зледеніння цієї частини Скелястих гір було у багато разів більшим від сучасного, І. П. Герасимов припускає, що воно носило в основному гірсько-долинний характер, Це підтверджується повсюдним поширенням трогових долин, досить часто крупних розмірів. Долинні льодовики на східному схилі змикалися з покривними льодовиками рівнин.

Широке поширення четвертинних льодовиків і інтенсивна акумуляція рихлих відкладів в річкових долинах привели до значного розширення їх русел. Особливо яскраво це проявилося в поздовжніх долинах, закладених по системах тектонічних порушень. Тут відмічені складно побудовані поховані долини, заповнені як мореною, так і флювіогляціальними і озерними осадами.

Південна частина Скелястих гір по особливостях своєї орографії, обрисах контурів, морфоструктурі різко відрізняється від північної і центральної частин. Починаючи від гір Біг-Белл (2957 м) у верхів'ях Міссурі, цей регіон простягається до гір Сангре-де-Крісто (4386 м) і складається з коротких поздовжніх н поперечних лінійних хребтів, відособлених масивів і плоскогір’їв. Тут відсутній єдиний орографічний стержень Скелястих гір, і вони мають вигляд гірських районів, розділених широкими міжгірськими западинами.

На відміну від скибово-насувної і складчасто-блокової морфоструктури північних і центральних Скелястих гір на півдні переважають блокові і брилові утворення кулісоподібної форми. Фрагменти пенеплену Скелястих гір піднімаються до відміток 3 -3,5 км. Амплітуда пліоцен-четвертинних тектонічних рухів досягала в цьому регіоні 1200 - 2000 м, тобто була в два рази вищою, ніж в центральній частині Скелястих гір.

В районі гірського ланцюга Абсарока (4008 м), де знаходиться Ієллоустонський національний парк, розташовано обширне неоген-четвертинне лавове поле із залишками крупної кальдери. В даний час тут спостерігається «сольфатарная стадія» вулканізму: гарячі джерела, зокрема гейзери; травертинові тераси; грязеві вулкани.

Передовий хребет (Ларамійські гори та ін.) є цокольним плато, складеним кристалічними породами. Гори Сан-Хуан (4345 м), хоч і представлені вулканічними породами, також зберегли на вершинних поверхнях фрагменти вирівняного рельєфу. Широке поширення залишків древніх поверхонь вирівнювання, хоч і на різній висоті, створює враження існування у минулому гігантського плоскогір'я, в якому ерозія створила глибокі долини, а тектонічні рухи підняли або опустили окремі ділянки. На південних схилах Передового хребта поширення набули кам'яні глетчери довжиною 100 - 200 м і куруми.

На крайньому півдні Скелястих гір (на південь від 40° з. ш.) спостерігається система гірських гряд і западин, що розміщені вздовж р. Ріо-Гранде. Г о р и С а н г р е-д е – К р і с т о тут піднімаються до висоти 4386 м. Кулісоподібно розташовані западини мають відмітки близько 1000 м. Днища останніх заповнені неоген-четвертинними відкладами потужністю 2 - 4 км. і обрамлені крутими тектонічними порушеннями, що проникакають на глибину більше 10 км. Гори, що оточують ці западини, разом з виступами кристалічного фундаменту містять широкі лавові поля і вулканічні споруди міоцен-пліоценового віку.

В історії розвитку рельєфу Скелястих гір виділяють наступні етапи:

П і з н я ю р а – п і з н я к р е й д а - підняття деяких сегментів Скелястих гір при існуванні мілководих морських осадів в інших ділянках. Поява перших насувних і складчасто-насувних морфоструктур.

П а л е о ц е н – е о ц е н - формування кінцевого морфоструктурного плану гірських споруд. Помірні тектонічні рухи. Утворення низькоконтрастного рельєфу (пенеплен Скелястих гір).

О л і г о ц е н – склепінчасто-брилове підняття і деформації пенепленізованого рельєфу; прояви вулканізму, платобазальтів.

М і о ц е н – п л і о ц е н - інтенсивне блокове розчленування земної кори; рифтоутворення; диференціація піднять і опускань поверхні; продовження формування платобазальтів.

П л е й с т о ц е н - деяке загасання ендогенних і переважання льодовикових процесів. Розвиток літоморфного рельєфу.

Вказані етапи розвитку не дозволяють повною мірою віднести Скелясті гори до мезозойських структур на зразок гір північного сходу Євразії Цьому перешкоджає перш за все те, що остання фаза складчастості закінчилася тільки в кінці еоцену, тобто в той час, коли на північному сході Євразії вже існував квазіплатформений режим.

Пліоцен-четвертинне підняття Скелястих гір призвело до проникнення їх вершин в межі хіоносфери із подальшим розвитком зледеніння. Починаючись на гірських масивах, долинні льодовики зливалися в передгір'ях в підніжні льодовики. Але на південь від гір Абсарока заледеніння залишалося тільки гірсько-долинним, а місцями - каровим.

Отже, в історії розвитку рельєфу окремих областей Скелястих гір є суттєві відмінності. Північна частина регіону сформувалася на місці крайового прогину у західної частині Північноамериканської платформи. Складчасті і складчасто-насувні процеси обумовили поширення лінійних гірських масивів і депресій. Центральна частина Скелястих гір сформувалася на основі древніх платформенних структур, залучених в рухому орогенну і частково в рифтогенну зони. Морфоструктура цієї області головним чином складчасто-блокова і блокова. Південна частина регіону відповідає в основному бриловій морфоструктурі, пов'язаній з інтенсивними тектонічними рухами і вулканізмом, що підкреслює рифтогенний характер рельєфотворення.