Підгутувала презентацію

Про»Війну 1900-1918р.»

Учениця 10-Г класу

Нарольська Галина

Наш край 1900 – 1918 роках

На початку ХХго століття Дубровиця залишається волосним центром. Тут розміщувалися волосне управління, міщанська управа, призовний пункт. У містечку було засновано прокатну станцію сільськогосподарських машин та кредитне товариство. Як і в кожному містечку трактир, шинок, заїжджі двори, дрібні крамнички.

Мешканці Дубровиці працювали на лісорозробних, на смолокурних, деревообробних, спиртових заводах графів Плятерів. Займались ремеслом: у Дубровиці було чимало ковалів, слюсарів, столярів, теслярів, землекопів. Частина мешканців Дубровиці, пішовши на заробітки в різні міста і села України та Росії, поповнювала ряди пролетарів, включалась в революційну боротьбу. П.К. Шпаковський, працюючи в Одесі, став більшовиком. За участь у революційному русі був висланий до дому під гласний нагляд поліції. Незважаючи на це він не припиняв революційної пропаганди.

Після проголошення 17(30) жовтня 1905го  року царського маніфесту трудящі Дубровиці вийшли на вулиці з червоними прапорами, висловлюючи своє обурення політикою царського уряду. Місцева поліція була безсила приборкати демонстрантів, для їх придушення були викликані кінні частини з Сарн.

Коли почалася І світова війна, Дубровиця опинилась у вирі подій. У ній розміщувався  штаб Третьої , а потім Особливої армії. Тут з явилося багато біженців з прифронтових сіл, а також робітників з різних будівельних команд і ремонтних майстерень, які обслуговували військові частини. Це зумовило перетворення Дубровиці на один з центрів революційної боротьби на Волині.  Серед робітників і солдат  наполегливу боротьбу вели армійські більшовики. Вони агітували за повалення царизму.

З перемогою Лютневої буржуазно-демократичної революції посилилась боротьба між більшовиками і меншовиками. Після розгрому корніловців наприкінці серпня 1917го  року, в Дубровиці проходили перевибори. Головою виконавчого комітету ради обрали більшовика П.К. Шпаковського. В грудні 1917го року з Рівного був надісланий каральний загін Центральної Ради, який вчинив погром в Дубровиці.

У ІІ-гій половині лютого 1918го року під натиском австро-німецьких загарбників дубровицькі червоногвардійці з боями відійшли на північ. Повернулись до свого маєтку Воробино графи. Розпочали розправу над селянами . Гетьманський уряд виділив для охорони маєтку загін гайдамаків. За збитки під час революції поміщик наклав на селян контрибуцію, яку стягували з людей гайдамаки.    

Дубровицькі більшовики готували трудящих до збройної боротьби. Створили підпільний ревком на чолі із С.Й. Лясківцем. Налагодили зв’язок з більшовицьким підпіллям Рівно, Сарн, Коростеня, Лунінця,  Гомеля.

Підпільна конференція більшовиків Дубровиці, що відбулася 20 липня 1918 року схвалила рішення І з’їзду КП(б)У „Про збройне повстання”. Дубровицькі залізничники взяли участь у Всеукраїнському залізничному страйку в липні 1918 року.

Революція в Німеччині вплинула і на солдатів окупаційної армії на Україні. Відбулись революційні виступи німецьких солдатів дубровицького гарнізону.

Завдяки цьому створилися сприятливі умови для збройного повстання. Німецькі солдати допомогли зброєю, гарантували нейтралітет їх військових частин.

21 листопада 1918 року за наказом військово революційного комітету повстанці напали на гетьманську варту роззброїли її. Над Дубровицеєю замайорів червоний прапор потім почали наступ на Воробине (маєток графів). У Дубровицькому повстанні взяли участь близько  10 тисяч трудящих.

Для захисту Дубровиці створили Перший Дубровицький комуністичний повстанський полк (командир М.Я. Лясковець). 21 січня 1919 року на станцію Домбровиця прибули перші частини Червоної Армії, які доставили від московських робітників зброю одяг і літературу.

На допомогу повсталим прибув з Москви уповноважений ЦК РКП(б) О.М.Ільїн. за вказівкою Леніна В.І. Дубровицькі повстанці дістали допомогу командним складом і засобами боротьби. Протягом січня 1919 року в Дубровиці кілька разів мінялась влада вигнані із Києва війська Директорії  посилили наступ на Дубровицю. У другій половині березня 1919 року містечко зайняли війська буржуазно-поміщицької Польщі.

І-й Дубровицький комуністичний повстанський полк переформовано в регулярний 21 Волинський Український Радянський полк як складову частину Червоної Армії.

10 липня 1920  року в Дубровиці було встановлено знову Радянську владу. Проте у вересні 1920 року містечко окупували польські війська. За Ризьким мирним договором 1921 року до буржуазно-поміщицької Польщі відійшло 56% території Волинської губернії, в тому числі і Дубровиччина.

Сварицевичі на початку ХХ століття   

За переписом населення в 1897 році  в Сварицевичах  проживало 647 чол.. У селі знаходився маєток графа Папули. Сам граф жив    у Варшаві, навідувався у село  час від часу.

Маєток знаходився на початку села, зараз  цей куток села має назву Двір (Царське Село). Там був двохповерховий будинок з фонтаном. Біля будинку знаходився парк, з насадженими алеями серебристої ялинки, жасмину, барбарису,  росли каштани, шовковиця, бузок , сад. Була посаджена платанція полуниці. Знаходились комори і тік із збіжжям, обори з худобою. Граф Папула мав свою ґуральню (виробляли горілку) і цегельний завод. Цеглу, дари лісу, а також деревину везли на баркасах по річках до Варшави (Стубло – Стир – Простир – Прип’ять – Піна – канал „Кровснєго” - Західний Буг – Вісла, а далі вже до Варшави ). Зараз після проведеної в середині  60 років меліорації, річки Стубло не стало, замість неї є Широка Канава. Але саму річку пам’ятають старожили села.

Кожна цеглина, вироблена на місцевому заводі, мала штамп „Папула”. В 1903 році в селі почали будувати цегляну школу. Відомо, що тоді вже була цегляна церква Святого Георгія.

У роки Першої Світової війни  жителі села брали участь на стороні Російської імперії. У селі знаходились російські війська. Від старожилів відомо, що на Поліссі   помер генерал російської армії, а генеральша залишилась довживати віку в селі. Після смерті була похована на цвинтарі в селі Зелень (із спогадів старожилів села, відомо генеральша та місцевий священик Рожанович І.І. допомагали радянським партизанам в роки Великої Вітчизняної війни).

У 1917 -1918 роках жителі села Сварицевичі приймали активну участь в Дубровицькому збройному повстанні.

 

Кривава неділя (1905)

. Крива́ва неді́ля — термін, яким в історіографії називають події 9 січня (за старим стилем, 22 січня за новим) 1905 року у Санкт-Петербурзі. У цей день була розстріляна 2,5 тисячна мирна демонстрація робітників, що йшли до царських палат з наміром вручити петицію з проханням поліпшити умови життя. Демонстрацiю очолював відомий священик Георгій Гапон і князь Ільніцький, прямий нащадок якого проживає в місті Бердичеві, що на Житомирщині^[Перед Зимовим палацом демонстрантів атакувало царське військо. Згідно з даними поліції тоді загинуло близько 100 осіб, а близько 300 поранено; ймовірно, ці цифри занижено. Ці події викликали обурення в Росії; ця дата вважається початком Революції 1905 року.

Передісторія

Січень 1905 року в Петербурзі почався страйком на Путиловському заводі, що вимагав встановлення 8-годинного робочого дня, гарантованого мінімуму зарплати, скасування обов'язковості понаднормових робіт і т.д. По заклику Петербурзького комітету більшовиків пролетаріат міста підтримав страйкуючих загальним політичним страйком, у якій незабаром брали участь 150 тисяч чоловік.

У цей час священик Георгій Гапон запропонував робітникам план організації мирної ходи до царя. Був складений текст вірнопідданської петиції царю. На робочих зборах Петербурга в петицію під впливом більшовиків були поряд з економічними вимогами включені й політичні: передача землі селянам, скликання Установчих зборів, свобода слова, друку, робочих союзів, припинення війни з Японією, відділення церкви від держави.

Царський уряд був наляканий розмахом страйкового руху: Петербург був оголошений на воєнному стані, у місті було зосереджено понад 40 тисяч солдатів і поліції. Проведення демонстрації в цих умовах носило провокаційний характер. 8 січня більшовики звернулися з відозвою, у якому говорилося, що робітники доможуться звільнення не подачею петицій, а тільки збройним повстанням народу проти царату.

Але значна частина робітників ще вірила в царя, і запобігти демонстрації не вдалося. Увечері того ж дня до голови комітету міністрів С. Ю. Вітте прибула депутація інтелігентів, у яку входив Максим Горький, із проханням запобігти кровопролиттю. Вітте відіслав депутацію до міністра внутрішніх справ Свтополк-Мирського, але останній навіть не прийняв її.

[ред.]Події неділі 9(22) січня 1905

Зранку робітники всіх районів Петербурга рушили до Зимового палацу, разом з ними йшли жінки, діти, старі; люди несли корогви, ікони, царські портрети, співали молитви. Усього на вулиці вийшло понад 140 тисяч чоловік. В 12 годин дня кавалерія атакувала хід біля Нарвських воріт, піхота дала п'ять залпів. Гапон, що йшов з колоною Нарвського району, зник. Через годину біля Троїцького моста були зустрінуті вогнем колони Виборзької й Петербурзької сторін.

О 2-й годині дня частини Преображенського полку, що стояли біля Зимового палацу, дали три залпи по людях, що перебували в Олександрівському саду, біля Палацового мосту і будинку Головного штабу. Олександрівський парк був засіяний сотнями вбитих і поранених, кавалерія й кінні жандарми рубали робітників шашками, добивали поранених, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих. Залпи гриміли на Невському проспекті, на Морській і Гороховій вулицях, біля Казанського собору. У підсумку 9 січня було вбито більше тисячі й поранено більше 2 тисяч чоловік.

9 січня 1905 р. Кіннота біля Певчеського мосту затримує рух ходи до Зимового палацу.

[Ред.]Суспільна реакція

Кривава розправа сколихнула всю країну, різко зросла активність страйкового руху: у січні 1905 р., за далеко не повними офіційними даними, страйкувало понад 440 тис. робітників (з них від 30% до 60% — з політичних мотивів), а в лютому — близько 300 тис. чоловік.Загальна кількість страйкуючих в січні-лютому 1905 року приблизно на 200 тис. чоловік перевищувало число учасників страйкового руху за попередні чотири роки (1901—1904 рр.).

Реакція російських робітників була географічно дуже нерівномірною: відносно стриманою в Центральній Росії та бурхливою на національних окраїнах. 28 січня польські соціалісти — як ППС так і СДКПіЛ — закликали до загального страйку; понад 400 000 робітників узяли участь у страйках по всьому Царству Польському, які продовжувалися протягом 4-х тижнів. Загальні страйки відбулися в Прибалтиці (у Ревелі, Вільно і Білостоці); схожа картина страйків, демонстрацій, барикад і військових зіткнень спостерігалася в Тіфлісі, звідки «безлад» перекинувся на всю Грузію.

18 (31) січня В.І. Ленін в своїй статті «Початок революції в Росії», опублікованій в женевській газеті «Вперед», закликав до негайного повалення уряду: «Пролетаріат був доведений до повстання урядом. Тепер навряд чи можливі сумніви щодо намірів уряду зумисне дати порівняно безперешкодно розвиватися страйковому руху та початися широкій демонстрації, бажаючи довести справу до застосування військової сили. І воно довело до цього! Тисячі убитих і поранених — такі підсумки кривавої неділі 9 січня в Петербурзі. Військо перемогло беззбройних робітників, жінок та дітей. Військо здолало ворога, розстрілюючи робітників, що лежали на землі. «Ми дали їм хороший урок!»,- з невимовним цинізмом говорять тепер царські слуги і їх європейські лакеї з консервативної буржуазії».

Кривава неділя — жовтень 1905

Початок революції поклали події 9(22) січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацiю очолював відомий священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Кривава неділя у столиці викликала хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо у першій половині жовтня 1905).

Панцерник “Князь Потьомкін-Тавричеський”

Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більше половини всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух — студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили — від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів.

Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну.

14 червня 1905 р. у одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Григорій Вакуленчук таОпанас Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУП Олександр Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6 серпня 1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У середині жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн. робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу — Ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії — соціал-демократи, есери, анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло бл. 300 робітників).

Демонстрація в Якобштаді. Фінляндія. Осінь 1905

Восени 1905 селянський рух охопив понад третину повітів європейської частини імперії. В Україні у жовтні-грудні 1905 селянські виступи відбулися в 64 повітах (із 94). В Україні було зареєстровано близько 300 випадків розгрому поміщицьких маєтків, з них на Лівобережжі — понад 150, на Півдні — понад 100. На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. Один із найбільших виступів відбувся в грудні 1905 у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з каральним загоном там загинуло 63 селянина.

У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій Церкві. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої Думи, т.зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій —конституційних демократів (кадетів) і «Союз 17 Октября» (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, ін. містах), відмовляючись брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед «Союз русского народа», які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації.