Центральна Америка

Вузький перешийок, що з’єднує Північну і Південну Америку називають Централь-ною Америкою (4211 м). В її межах знаходяться вулканічні нагір’я і плато, хребти і брилові кристалічні масиви, прибережні пластові рівнини. В геоморфологічному відношенні ця територія є окремою геоморфологічною зоною.

Вздовж Тихоокеанського побережжя простягається довгий ланцюг вулканів. Більшість з них розташовано на лініях коротких кулісоподібних розломів, які пересікаються поперечними розломами. Густа сітка тектонічних порушень пронизує всю земну кору Центральної Америки. При цьому багато поперечних розломів мають продовження на шельфах Тихого океану і Мексиканської затоки. Геологічна будова характеризується наявністю двох масивів (Гватемалський, Гондураський), складених в основному палеозойськими вапняками, пісковиками, сланцями, які прорвані гранітними і ультраосновними інтрузіями. Обидва масиви містять горсти і грабени, виражені в сучасному рельєфі. На крилах піднять місцями відслонюються юрсько-крейдові відклади.

Простори між масивами зайняті вулканічними хребтами, нагір’ями, плато (2000 -4200 м). Серед них головними орографічними і морфоструктурними елементами є Тихоокеанська Кордільєра, Вулканічна Кордільєра, Нікарагуанськое вулканічне нагір'я. Загальна риса рельєфу - відособлені або злиті воєдино вулканічні конуси, багато з яких насаджені на зруйновані конуси більш древніх вулканічних апаратів.

Вулканічне нагір'я складається з ряду плато, хребтів і плоскогір’їв. Серед них зустрічаються больсони. Річкові долини закладені, як правило, в грабенах. На крайньому південному сході (Панамський перешийок) збереглися фрагменти вирівняного денудаційного рельєфу з відрепарованими останцями, складеними гранітоїдами.

На фоні вулканічних форм різким контрастом виглядають древньольодовикові кари (хр. Кордільєра-де-Таламанка) на висоті більше як 3100 м. У річкових долинах в вершинному поясі майже відсутні тераси і вони характеризуються крутими схилами,, що обумовлює значне поширення обвалів, зсувів, тропічної соліфлюкції.

На північ від Гватемальського брилового масиву розміщена пластова рівнина Петен, складена вапняками, мергелями, глинами крейдового і палеоген-неогенового віку із горизонтальним заляганням пластів гірських порід. Але і в її межах зустрічаються структури грабенів, які свідчать про активний вплив тектонічних рухів. На вапнякових плато поширений карст.

Вулканізм в Центральній Америці розпочався в мезозої. Кристалічні масиви і древній вулканізм вказують на існування цього регіону в докайнозойську епоху. Відповідно, стійкість і направленість розвитку його рельєфу є значними. Багато дослідників схиляються до думки про існування тут у минулому вулканічної дуги, окремі ділянки якої то занурювались під рівень океану, то навпаки, піднімались над ним, досягаючи значної висоти.

Регіон Центральної Америки часто розглядають в якості південно-західного сегмента острівних дуг Карибського басейну. З позиції “тектоніки плит” це підтверджується в зоні субдукції на південному заході Центральної Америки. Існування цієї зони пояснюється приуроченістю вулканічної гряди до південно-західного побережжя. Трансформовані поперечні розломи згідно з цією схемою виникли пізніше – в пізньому міоцені – пліоцені.

Згідно з другою гіпотезою Карибський регіон є частково зануреним континентальним масивом, а Великі Антильські острови є відповідно його залишками. На це вказує наявність континентальної земної кори під Карибським морем, хоч тут також наявні ділянки океанічної кори.