5. Зміни в українському цивільному праві в Гетьманській Україні.

Цивільне право. У другій половині XVII ст., як і колись, центральне місце посідав інститут права власності на землю. Православна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як старого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право власності на землю, одержану «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Таких самих прав набула і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба маєтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпорядження. Важливим джерелом одержання нових земельних володінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем.

Джерелами розширення земельних володінь були освоєння нових земель, «займанщина» (у другій половині XVII ст. інтенсивно освоювалася Слобожанщина), купівля-продаж, спадкоємство. В актових книгах трапляються такі поняття, як давність володіння, «відсуджені» землі, одержані в погашення боргу. Щодо старшинсько-козацького землеволодіння використовувалися такі поняття, як рангові землі, «на підпору дому», «до ласки войськової», «зумовне володіння». Вони означали неповну власність на землю на відміну від «земельного надання». Останнє означало повну приватну власність на землю, незалежну від посадового становища власника. Наприкінці XVII ст. намітився процес зближення режиму рангових земель з режимом вотчин.

Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Селяни, котрі проживали на землях монастирів і шляхти, певний час зберігали за собою право розпоряджатися земельними наділами, але наприкінці XVII ст. це право втратили. Селяни, які жили на козацько-старшинських землях, значно довше користувалися правом розпорядження землею і зберігали це право, поки ці землі не перейшли в повну власність феодалів. Селяни, які жили на державних землях («вільні військові маєтності»), найбільш повно користувалися правом розпорядження землею (з правом купівлі-продажу, заповіту, дарування, застави, обміну).

Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У Глухівських статтях (п. 4) дуло записано: «А кому гетьман і старшина за послуги дадуть млин або село і універсали свої дадуть, що царська пресвітла величність пожалувала на ці місцевості свої грамоти». Цей порядок в кінцевому підсумку відповідав інтересам і українських феодалів, і російського уряду.

У праві України другої половини XVII ст. діє система договорів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і нерухомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвідчувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань.

Право знало й зобов'язання із спричинення шкоди як окремій людині, так і колективу.

Шлюбно-сімейні відносини в Україні у другій половині XVII ст. регулювалися нормами церковного права, а також звичаями. В окремих випадках суд міг винести рішення, виходячи з міркувань доцільності або «здорового глузду». Звичаєве право визначало шлюбний вік. Шлюб між родичами по прямій лінії включно до восьмого коліна, а по боковій лінії — до четвертого заборонявся. Згода молодих на шлюб була необов'язковою, але на практиці її враховували. Згода ж батьків на шлюб була обов'язковою. Порушення цього правила позбавляло батьківського благословіння, а то й спадку. Як правило, суспільство засуджувало примусові шлюби, і в житті вони траплялися рідко. Церковному вінчанню інколи передувало укладення шлюбного контракту. Шлюб вважався законним, якщо, крім вінчання, додержувався обряд весільного процесу.

На Правобережній Україні існував шлюб «на віру», тобто по суті громадянський шлюб, в якому жінка була рівною з чоловіком. Це пояснюється інстинктивним прагненням нижчої соціальної лан-ки суспільства до виживання в умовах соціально-економічної кризи, розорення індивідуальних (сімейних) форм господарства. Цим же пояснюється дія звичаю, який дозволяв розлучення і повторний шлюб. Дозвіл на розлучення давали приходські священики або світські суди. Підстави для розлучення були різноманітними. В 1665 р. спільний сотенно-ратушний суд Борисполя задовольнив прохання про розлучення на підставі дискредитації чоловіка дружиною. Вона викрила його в неодноразових дрібних крадіжках. Під час розлучення сторони в присутності священика і свідків складали так звані «розлучні листи», в яких обговорювали спільні права й обов'язки сторін. Між селянами такі договори укладалися усно.

Відомим було успадкування за законом і заповітом (документ про заповіт називали «духівниця», або «тестамент»). Спадкоємцями були і сини, і дочки померлого. Спадкоємні частки як у рухомому, так і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в певний строк, майно називалося виморочним і надходило до скарбниці (витрачалося на потреби монастирів, міста). У міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило дітям для забезпечення їхніх повинностей на користь власника.

На Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки чверть батьківського майна, решта розподілялася між синами. Майно матері передавалось у спадщину синам і дочкам порівну.

У разі спадкування за заповітом необхідно було додержуватися певних формальностей. Духівниця укладалася в письмовій формі, підписувалася спадкодавцем і його повіреним (виконавцем волі заповідача) або парафіянським священиком. Через обмеження прав спадкодавця розпоряджатися власним майном заповіт треба було засвідчити в судових органах.

Значний інтерес викликає договірне право Гетьманщини, яке найбільш повно врегульоване у визначному джерелі українського права 1743 року під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Воно регулювало відносини з приводу порядку укладення, зміни і розірвання договору, визначало умови його дійсності тощо.Договір міг виникнути тільки з волі сторін і породжував певні права і обов'язки. Договір вважався також однією з підстав виникнення зобов'язань. Однак не кожна угода могла стати договором. Юридичної сили договір набирав за таких умов:

1. За наявності волі сторін, спрямованої на його укладення. Воля виявлялася у їх згоді прийняти на себе певні обов'язки згідно з договором. Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а й" в Гетьманщині мали не всі. Істотно обмежувалися в цій здатності “невільні люди”, що становили нижній стан і були безправними. Дієздатності не мали неповнолітні, психічно хворі, недорозвинуті, німі, сліпі. Волевиявлення було можливе тільки з боку вищого привілейованого стану “вільних людей”, які користувалися повною правоздатністю і дієздатністю та багатьма привілеями.

2. Законність договору, тобто визначення правомірності змісту договору, що укладався між сторонами. Договір не повинен був суперечити чинним законам і народним звичаям.

3. Дотримання відповідної форми договору. “Права” передбачали обов'язкову письмову форму для боргових зобов'язань понад 12 рублів і для дарування, якщо ціна подарунка вища 100 рублів, а також для всіх договорів, предметом яких є нерухоме майно. Дотримання письмової форми укладення договору забезпечувало вирішення в майбутньому майнових спорів.

4. Явка та реєстрація запису до урядових (судових) книг письмових договорів. При записі приватних договорів уряд перевіряв їх форму, правоздатність і дієздатність учасників договору та його зміст, внаслідок чого записані до урядових книг договори набували значення нотаріальних актів. При цьому сила посвідчення автентичності договору переносилась з оригіналу на офіційний витяг договору з урядової актової книги. Договори, неподані до запису, вважались за домашні і не мали повної доказової сили.

5. Мета (предмет) договору і можливість його виконання. Мета — це та матеріальна основа, яка привела до укладення договору. “Права” 1743 p. зазначали також, що обов'язок щось дати або виконати, зроблений на словах, жартома або в п'яному стані, не мав законної сили, якщо не був підтверджений письмово. Договори, що мали на меті умови непристойні, суперечні праву і справедливості або укладені під примусом, як і обіцяння батьків подарувати щось дітям, вважалися недійсними. При тлумаченні договорів незрозумілі або сумнівні умови належало тлумачити на користь боржника, а не кредитора. Наприклад, коли яка-небудь умова чи предмет зобов'язання були визначені двома чи кількома числами, належало брати до уваги менше число.

“Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 p. детально регламентували договори купівлі-продажу, дарування, позики, обміну, особистого і майнового найму, поруки, зберігання та ін.

За “Правами” договір купівлі-продажу — це договір, згідно 3 яким одна сторона — продавець — бере на себе зобов'язання передати іншій особі — покупцеві — певну річ у власність, а покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну. Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту Гетьманщини, Суттєвими елементами договору були товар і ціна. Для договору купівлі-продажу нерухомостей “Права” встановлювали обов'язкову письмову форму та його запис в урядові книги. Продавець передусім повинен був сам написати і підписати купчу, яку потім слід було затвердити підписами “запрошених на то людей добрих, двох або трьох віри достойної, жильців тутешніх”, причому вони повинні бути присутні під час продажу. В разі неписьменності продавця і свідків вони повинні знайти таких осіб, які могли б за них розписатися. Після підписання купчої продавець повинен був “оголосити лист” про продаж майна “в присутності урядових персон”, а ті, переконавшись у тому, що продане майно було власністю продавця і не є предметом спору, повинні купчую (“лист”) вписати в міські книги “слово в слово” і дати витяг, скріплений печаткою й підписами “урядових персон”

Виходячи з аналізу “Прав”, договором дарування вважався договір, за яким одна сторона передавала іншій стороні безоплатно майно у власність. Дарування майна, вартість якого перевищувала 100 рублів, мало оформлятися в письмовій формі і реєструватися у відповідному державному органі в присутності дарувальника й обдарованого. Дарування жартома, в п'яному стані і в усній формі,, визнавалось недійсним. У разі невдячності з боку обдарованого, зокрема, насильницьких дій, образ, заподіяння збитків, замаху на життя і честь дарувальника, обдарований міг бути позбавлений подарованого майна.

Для договору позики “Права” встановили дві форми: усну — для дрібних позичок до 12 рублів і письмову — понад 12 рублів. В іншому випадку боржник при пред'явленні йому позову міг частково визнавати свій борг або зовсім його заперечити. Для цього йому достатньо було принести присягу. Згідно з “Правами” особи, котрі “перетерпіли яку-небудь волю Божу” (пожежа, повінь тощо), мали право вимагати від суду видання окремого “указу”, що давав їм відстрочку на виплату борг. За цим договором слід було сплатити проценти. “Права” визначали максимальний процент з позиченої суми, а саме 8%. Вищий процент називався лихвою і офіційно був заборонений.

“Права” докладно описували способи, які застосовувалися проти неплатоспроможних боржників, і називали їх “банкрутами” Такими способами були: неплатоспроможного боржника (“банкрута”), котрий не мав свого майна, застави або поручителів, суд на прохання кредитора міг взяти під арешт; якщо цей спосіб не давав бажаних результатів, тоді кредитор за рішенням суду мав право взяти боржника до себе “для вислуги боргу”. Проте ця вислуга не могла продовжуватись більше семи.