Альфред Маршалл

Починаючи вивчення цього питання, слід запам'ятати, що становлення неокласичної традиції пов'язане з другим етапом «маржинальної революції», який припадає на 90-ті pp. XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі— відмова від суб'єктивізму та психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що «метою чистої економіки... завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічного життя на основі даних умов» (І. Шумпетер). Через це представників «другої хвилі» «маржинальної революції» стали вважати спадкоємцями класичної політичної економії й називати неокласиками, а їхню теорію — «неокласичною». Визначаючи цілі економічної науки, неокласики казали про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на них з боку споживачів. При цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства: як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною і водночас центральною в неокласиків є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення в ринковому господарстві. На цьому етапі «маржинальної революції» — етапі формування неокласичного напряму — найбільший науковий внесок у економічну теорію зробили англієць А. Маршалл, американець Дж. Б. Кларк та італієць В. Парето. З огляду на це саме їхні економічні теорії потрібно передусім розглянути та проаналізувати.

Формування неокласичної теорії

Еволюція неокласичної теорії пов'язана з вирішенням проблем економічного розвитку суспільства. Формування неокласичного напряму можна простежити, починаючи з робіт Петті, Буагільбера, Сміта, в яких теорія вартості трактується з врахуванням ролі суб'єктивного та інших факторів, тобто не обмежена догмою про її трудове походження. У першій половині XIX століття в працях Мальтуса, Мілля, Сея, Сеніора та інших послідовників класичної школи робиться спроба, відштовхуючись від провідного положення класиків про ринок та конкуренцію як природну умову функціонування економіки, визначити основний елемент забезпечення рівноваги економічної системи. Ці автори не спростовували тезу про визначальну роль виробництва у суспільному відтворенні, але аналізували вплив інших чинників, серед яких поряд з рядом об'єктивних були і суб'єктивні, що з розвитком виробництва починали відігравати неабияку роль. Згодом проблема економічної рівноваги стає визначальною, оскільки капіталізм переходить у стадію, коли його розвиток починає супроводжуватись кризами. Звичайно, зміни в економіці не могли не позначитись на економічній теорії, не зумовити розстановку нових акцентів у межах класичної ідеї. Однак основна теза класиків про визначальну роль ринкової економіки та її здібність до саморегулювання через механізми, характерні лише для неї, залишалася в центрі нових доктрин. Остаточне формування неокласичного напряму в економічній теорії завершується в 70-х роках XIX століття, коли незалежно один від одного англієць У. Джевонс, австрієць К. Менгер, швейцарець Л. Вальрас на основі законів Госсена визначили підходи до аналізу проблеми економічної рівноваги в суспільстві з позиції провідної ролі потреб і споживання відносно до виробництва та їх впливу на формування вартості й ціни як основного елемента механізму саморегулювання. Значний внесок у розвиток цього напряму досліджень зробили представники австрійської школи «граничної корисності» Ф. Візер та Є. Бем-Баверк, які вважали головним своїм завданням виявлення природи суб'єктивної оцінки споживачем цінності (вартості) матеріальних благ, співвідношення об'єктивного та суб'єктивного чинників у процесі ціноутворення і формування попиту та його впливу на обсяги виробництва.

Вони дійшли висновку, що вибір споживачем матеріального блага залежить від ряду обставин: рівня потреби в ньому, рідкісності блага, насиченості ринку, ступеня корисності. Остання е головною, оскільки відображає попередні та зумовлює рівень оцінки матеріального блага споживачем. На їх думку, саме споживач (споживчий попит) на ринку визначає обсяги та структуру виробництва, тому слід перш за все вивчати чинники зростання чи спаду попиту. Основною ідеєю цього напряму досліджень була та, що стабільність у ринковій економіці досягається завдяки вільному ціноутворенню. Ціна є регулятором виробництва, бо відображає граничну корисність речей (вартість) і реагує на попит. Цей етап розвитку економічної теорії можна осмислити, звернувшись до праць засновників "кембриджської" (А. Маршалл) та "американської" шкіл (Дж.-Б. Кларк) маржиналізму, а також послідовника Л. Вальраса по "лозаннській" школі В. Парето.

Продовжуючи ідеї класиків, А. Маршалл досліджував економічну діяльність людей з позиції "чистої" економічної теорії та ідеальної моделі господарювання, можливої завдяки довершеній конкуренції. Але, прийшовши через нові маржинальні принципи до ідеї рівноваги економіки, характеризував її лише як "окрему" ситуацію, тобто на рівні фірми, галузі (мікроекономіки). Подібний підхід став визначальним як для створеної ним кембриджської школи, так і для більшості неокласиків кінця XIX — першої третини XX ст. Термін "економікс" А. Маршалл увів уже в першому розділі книги "Принципи економікс", яка починається з такого визначення: "Політична економія, або економічна наука (ECONOMICS), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, яка дуже тісно пов'язана зі створенням матеріальних основ добробуту". Відзначимо, що автор всесвітньо відомого підручника "Економікс" П. Семюелсон, говорячи про те, що "сама назва предмета моєї науки — "економіка" — припускає економію або максимізацію", посилається саме на "Принципи..." А. Маршалла, вважаючи, що в них велика увага була приділена проблемі оптимального обсягу виробництва, за якого чистий прибуток досягає максимуму. На відміну від своїх ортодоксальних попередників-класиків, А. Маршалл вважає недоцільним вдаватися до визначень економічних категорій на каузальній основі, що потребує "доведення" певних суттєвих розмежувань. На його думку, судячи з передмови до першого видання "Принципів", "в реальному житті немає чіткого розмежування між речами, які є капіталом і не є ним, які належать до насущних життєвих засобів і не належать до них, так само, як праця продуктивна і непродуктивна". Крім того, у III томі в додатку Е, що має назву "Визначення капіталу", А. Маршалл ще раз повертається до характеристики капіталу. Він пише, що "Карл Маркс і його послідовники ... відверто будували своє визначення капіталу... твердячи, що тільки те є капіталом, що як засоби виробництва належить одній особі (групі осіб) і використовується для виробництва речей задля блага інших в цілому за допомогою найманої праці третіх таким чином, щоб перші мали можливість грабувати або експлуатувати інших". Щоправда, А. Маршалл визнає, що в сучасній йому економіці "розподіл національних дивідендів поганий". Але, якщо припустити "рівний розподіл національного доходу... — пише він,— доходи народних мас, хоч вони, звичайно, значно зростуть разово внаслідок усунення всіх нерівностей — і близько не піднімуться навіть тимчасово до рівня, пророкованого соціалістичними очікуваннями золотого віку. Однак ця обережна думка,— закінчує вчений,— не означає мовчазного схвалення існуючої нерівності багатства... — серйозного дефекту у нашому економічному устрої. Будь-яке зменшення його, досягнуте засобами, які не підривають мотивів вільної ініціативи... було б, мабуть, явним суспільним досягненням".

.У теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни належить теорії розподілу. Згідно з цією теорією кожний із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємницька діяльність) також підлягають дії попиту і пропозиції. Виходячи з цього, кожен з цих факторів, як щойно було сказано, має ціну попиту, яка визначається його граничною продуктивністю, і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами. Величина зарплати, процента, ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, землі). Прибуток, на відміну від цих доходів, не є гарантованим доходом підприємця, а змінюється зі зміною цін, і його розмір визначається багатьма причинами, серед яких не останнє місце належить «природним якостям» бізнесмена. Загальний національний дохід є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції факторів.

У 20-х pp. з'являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або теорія «касових залишків». її авторами були А. Маршалл, А. Пігу та Дж. Робертсон. Основна ідея кількісної теорії грошей — безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін. Новим у кембриджському варіанті є те, що центром аналізу стають мотиви, котрі визначають накопичення готівки в касах фірм і в окремих осіб. Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів у грошовій формі розглядається прихильниками кембриджського варіанта, як найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній системі за наявності гнучкої системи цін. Зростання або зниження цін, на думку авторів, спричиняє зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною, коли ціни зростатимуть, економічні суб'єкти прагнутимуть збільшити грошову частину свого доходу і скоротити частину доходу, яка споживається; коли ж ціни знижуватимуться, то їх дії будуть протилежними. Саме це прагнення до збереження реальної цінності грошової частини доходу прихильники кембриджського варіанта розглядають як автоматичний регулятор рівноваги на ринку: підвищення цін спричиняє зменшення споживання і внаслідок цього скорочення попиту та нове зниження цін. Падіння цін навпаки — стимулює зростання попиту і наступне зростання цін. В подальшому неокласики поєднують дві, здавалось би, несумісні теорії - трудову теорію вартості та теорію граничної корисності.

Логіка Маршалла суперечила логіці його попередників, які намагалися висвітлити взаємозалежності, через які вартість (у вигляді граничної корисності або продуктивного вкладу факторів виробництва) визначає ціни. Маршалл, навпаки, стверджував, що вартість визначає співвідношення цін тільки за умови економічної рівноваги, тобто тоді, коли попит дорівнює пропозиції. Він розривав безпосередній зв'язок вартості і ціни, зміщував акценти досліджень у сферу формування цін під впливом попиту та пропозиції, які, на його погляд, мають однакову силу. Маршалл виступав проти того, щоб вважати вирішальним один з цих чинників, як це робили його попередники (пропозицію - автори трудової теорії вартості та теорії факторів виробництва; попит - автори теорії граничної корисності).

На базі неокласичної економічної теорії виникають нові науки, такі, зокрема, як економетрія, представники якої (найвидатніші з них Л. Вальрас, автор моделі загальної рівноваги, В. Парето, У. Мітчелл, І. Фішер, Е. Чемберлін, К. Віксел) математизують та формалізують економічні процеси. Формулюються нові теорії, наприклад, «раціонального вибору», що відштовхується від проблеми обмеженості ресурсів чи «економічної рівноваги», коли досліджуються умови становлення врівноважуючих цін. У 30-х роках економіко-математичний напрям організаційно формується в окрему науку, яка використовує неокласичні підходи до аналізу економічних процесів і займається їх моделюванням. Цю науку відрізняє конкретизація об'єкту дослідження, прогнозування суб'єктивної поведінки в статичних та динамічних умовах. Але вона не дає уяви про закономірності макроекономічного розвитку. Питання впливу грошових факторів на економічний стан суспільства вивчалось політекономією протягом всього її розвитку, починаючи з часів меркантилізму, але на початку XX ст. дещо змінюються підходи до їх аналізу.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася через призму ціноутворення, то тепер акценти зміщуються в напрямі дослідження його впливу на виробничу сферу, зокрема на процеси нагромадження. Теорія «касових залишків», обґрунтована представниками кембрідзької школи (А. Маршаллом, Дж. М. Кейнсом, А. Пігу), вказувала на закономірності формування співвідношень між двома частинами поточних доходів (тією, що витрачається, споживається, і тією, що заощаджується). Було зроблено висновок, що процес інвестування пов'язаний з заощадженнями, є умовою економічного росту і підвладний суб'єктивній оцінці індивіда.