Класифікація доказів
Розкриттю поняття доказів значною мірою сприяє їх наукова класифікація.
Класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками, які притаманні змісту або формі.
На підставі об'єктивних розбіжностей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:
а) за джерелом інформації:
— такі, що походять від осіб;
— такі, що походять від матеріальних об'єктів;
б) за особливостями відображення події злочину та за характе ром взаємодії з ним:
— первинні;
— похідні;
в) стосовно обвинувачення
— обвинувальні;
— виправдувальні;
г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:
— прямі;
— непрямі.
Первинні докази — це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо).
Похідні докази — це докази, які являють собою результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від пер винних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який за лишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної пасти, дактилоплівка з відбитком паль ця руки, ксерокопія документа тощо).
Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення, чи обтяжу ючі його обставини.
Виправдувальні докази — спростовують об винувачення чи вказують на пом'якшуючі обставини.
Прямі докази — докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання слідка—очевидця вчиненого розбійного нападу, показання по терпілого, відеозапис, що зафіксував подію злочину та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують па наявність чи відсутність обставин головного факту — складу злочину.
Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.
Погляди різних вчених-процесуалістів стосовно класифікації доказів різні:
1. Відповідно до ст. 65, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82, 83 кпк України можна назвати такі вісім видів доказів:
· показання свідка;
· показання потерпілого;
· показання підозрюваного;
· показання обвинуваченого;
· висновок експерта;
· речові докази;
· протоколи слідчих та судових дій;
· протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
· інші документи.
“Названі засоби доказування слід вважати саме доказами, а не їх джерелами. Помилкове йменування їх джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад, “докази встановлюються речовими доказами”, або “джерела доказів є … речові докази”, що утворює нонсенс – “джерелами доказів є докази”.[6]
2. Розуміння “фактичних даних” як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судді оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксо ваними в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.
Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потер пілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експер та, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказівТака назва здається в цілому правильною, але точніе було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації.
Вопрос №4
Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі є їх стосунок до обставин, які підлягають доказуванню. Одні дока зи містять дані про обставини, що становлять предмет доказу вання, а інші — про так звані "проміжні", "допоміжні" факти.
Прямі докази безпосередньо вказують на обставини, що підлягають доказуванню, або ж на їх відсутність. Показання обвинуваченого, який визнає свою вину і пояснює, з яких мо тивів, коли, де і за яких обставин він учинив злочин, є прями ми доказами. Прямим доказом є показання свідка про те, як обвинувачений завдавав удари потерпілому. При використанні прямих доказів завдання полягає лише у визначенні їх досто вірності (тобто необхідно встановити, чи говорять обвинуваче ний та свідок правду). Для встановлення достовірності доказів кожен з них повинен розглядатися в сукупності з усіма. Жод них переваг у силі прямі доказі не мають, тому недопустимо вважати "головним" такий прямий доказ, як визнання обвину ваченим своєї вини.
Непрямі докази також мають важливе значення, але вико ристовувати їх складніше. Непрямі докази містять дані про факти, що передували, супроводжували чи слідували подіям, які встановлюють і за сукупністю яких можна зробити висно вок про те, чи мала місце подія злочину, винуватий чи неви нуватий обвинувачений. Приміром, при розслідуванні справи про вбивство на підставі таких непрямих доказів, як належ ність обвинуваченому ножа, яким вчинено вбивство, знайден ня на місці вчинення злочину слідів взуття обвинуваченого, встановлення неприязних стосунків обвинуваченого з потер пілим та інших фактичних даних, слідчий, суд формулюють висновок про вчинення обвинуваченим певного злочину.
З'ясувати обставини справи за допомогою непрямих дока зів складніше, ніж за допомогою прямих. Тому при використанні непрямих доказів важливо встановити не лише будь-яку обставину, а й її об'єктивний зв'язок із фактами, які встанов люють по справі.
Характеризуючи непрямі докази, можна дійти висновку, що вони дають достовірні висновки по справі лише в своїй сукуп ності; вони мають бути об'єктивно пов'язані між собою і з по ложенням, яке доводять; сукупність непрямих доказів має при водити до таких обгрунтованих висновків, які виключають ін ше пояснення встановлених обставин, сумніви в тому, що об ставини справи були саме такими, які встановлено на підставі цих доказів.
Непрямі докази не слід вважати "другорядними". До них частіше, ніж до прямих, вдаються під час розслідування та розгляду кримінальних справ, і, за правильного їх використан ня, ці докази сприяють отриманню достовірних висновків.
Вопрос №5
Первинні й похідні докази. Всі докази поділяють на пер винні та похідні залежно від того, чи одержав інформацію слідчий або суд з першоджерела, чи з „інших рук". Первинні докази ще називають першоджерелами. Це, наприклад, пока зання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дає показання з чужих слів, то це буде похідний доказ. До того ж, закон вказує, що, якщо показання свідка базуються на повідом леннях інших осіб, то цих осіб (за змоги) слід допитати. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме, вони не мо жуть бути доказами (ч. З ст. 68 КПК). Це положення стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсуд них.
При провадженні в кримінальній справі треба намагатись користуватись першоджерелами. Але й похідні докази можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, корисними при перевірці повноти, правильності першоджерел.
Первісними називають докази-першоджере-ла. Похідними називають докази, які відтворюють зміст інших доказів. В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що становить інтерес для суду, а його відображення, інформація про нього, що несе інше джерело. Прикладом первісного доказу можуть бути показання свідка -очевидця, оригінал документа тощо. Прикладом похідного — копія документа; показання свідка, який повідомляє суду відомості про факт зі слів іншої особи — очевидця події. Між похідним доказом і фактом, що свідчить про нього, завжди є одна або кілька проміжних ланок (доказів), що може привести до спотворення переданої інформації. У зв'язку з цим похідні докази, як правило, менш достовірні, ніж первісні докази. У судовій практиці з цивільних справ вони зазвичай використовуються для виявлення первісних доказів, а також для їх перевірки.
Вопрос №6
Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зале жить від змісту одержаних даних. Обвинувальні докази вказу ють на те, що злочин було вчинено саме цією особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність. Виправ дувальні докази свідчать про те, що немає самої події злочи ну, що певна особа до неї не причетна, пом'якшують відпо відальність особи.
Вимогу збирати обвинувальні та виправдувальні докази за кріплено в ст. 22 КПК: прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити заходів для всебічного, пов ного й об'єктивного дослідження обставин справи, які б як об тяжували, так і пом'якшували відповідальність обвинувачено го. Поділити докази на обвинувальні та виправдувальні мож ливо в результаті оцінки всіх доказів у сукупності. Може ста тися така ситуація, що доказ, віднесений спершу до обвинуваль ного, виявиться виправдувальним.
Перевірені та оцінені докази мають бути відображені у найважливіших процесуальних документах: обвинувальному висновку та вироку. Це означає, що при постановленні вироку необхідно вказати, чому одні докази визнано судом як такі, що підтверджують обвинувачення, а інші спростовано.
Вопрос №7
Провідна роль у виявленні джерел інформації про обставини злочину належить оперативно-розшуковій діяльності. Відомо, що значна частина злочинів виявляється оперативно-розшуковим шляхом. Це означає, що дані про злочини та осіб, що їх вчинили, в багатьох випадках отримані непроцесуальним шляхом і часто - ще до порушення кримінальної справи. Водночас, потребує законодавчого розв'язання питання про можливість та процесуальний порядок використання такої інформації (фактичних даних) для доказування у кримінальній справі, формування на и підставі судових доказів. Важливим етапом у розвитку регулювання результатів ОРД у кримінальному процесі стало прийняття 18 лютого 1992 р. Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", у частині другій статті 10 якого зазначено, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються "для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі". 1 Те, що результати ОРД можуть використовуватися у доказуванні в кримінальних справах не прямо, а лише відповідно до кримінально-процесуального законодавства, яке регламентує збирання, перевірку та оцінку доказів, відтворено і в частині 2 статті 11 Закону Російської Федерації "Про оперативно-розшукову діяльність", прийнятому 5 липня 1995 року. Враховуючи, що частина 2 статті 65 КПК України до доказів відносить будь-які фактичні дані, але встановлені лише через процесуальні джерела (показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами), то серед науковців і практичних працівників закономірно постало питання: чи відносяться до доказів матеріали (результати) оперативно-розшукової діяльності, джерела отримання яких не є процесуальними? Однозначну відповідь на це запитання до останнього часу ми могли отримати в п.І2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ" від 27 грудня 1985 р. № 11 (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12), в якому Пленум у п. 12 чітко зазначив, що: "Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК України є вичерпним". Посилання суду у вироку або в ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили". 2 Законодавець у ст. 62 Конституції України вказав, що: "Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (виділено мною В.К.), а також на припущеннях". 3 Трактування цієї статті Основного закону Пленум Верховного Суду України дав у своїй постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9 (п. 19), зазначивши, що: "Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженого на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.4 Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 січня 2001 р. перелік процесуальних джерел доказів доповнений джерелом непроцесуальним. Так, указаний Закон визначив, що: "Негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурора протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві" 5 . Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України у частину другу статті 65 КПК також внесені відповідні зміни і вона викладена у наступній редакції: "Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами".6 Як бачимо, в останніх змінах чинного законодавства немає навіть згадки про необхідність отримання дозволу суду при проведенні оперативно-розшукових заходів та посилання на випадки, коли такий дозвіл необхідний. Логічно виникає запитання, які ж протоколи про проведення оперативно-розшукових заходів вважати джерелами фондів - всі, чи складені уповноваженими на те органами при проведенні перелічених у Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" оперативно-розшукових заходів з дозволу суду. Вказаний безпрецедентний крок українського законодавця необхідно розглядати як спробу визначення можливостей використання результатів оперативно-розшукової діяльності у кримінальному судочинстві. Доцільність цього кроку, на наш погляд, має визначити судово-слідча практика з урахуванням положень майбутньої судової реформи в Україні та визначення нею місця і ролі слідчого апарату. Враховуючи актуальність цього питання, на сторінках юридичних та спеціальних видань останнім часом з'являється дедалі більше публікацій і полеміка стає дедалі активнішою. Найпомітнішою, на нашу думку, у цьому питанні стала монографія Е.О. Дідоренка, С.О. Кириченка та Б.Г. Розовського "Процессуальный статус ОРД в уголовном судопроизводстве"7, в якій автори безапеляційно стверджують, що: "ОРД является частью предварительного расследования и должна оцениваться теми же моральными критериями, что и следственные действия"8. При цьому зазначається, що: "... авторы ставят вопрос о придании процессуального статуса не всей оперативно-розыскной деятельности, а лишь осуществляемой в сфере уголовного судопроизводства".9 З нашого погляду, найбільш об'єктивну позицію у цьому питанні займає професор Р.С. Бєлкін, який вважає, що виявлення доказів необхідно відрізняти від виявлення об'єктів-носіїв доказової інформації: осіб і речей. Докази виявляються лише процесуальним шляхом, а вказані об'єкти можуть бути виявлені за допомогою як процесуальних, так і непроцесуальних засобів.10 Фактично такої ж позиції дотримуються В.І. Зажицький11, Є. Доля12, та інші відомі правознавці. Така позиція найближча і до практичної оперативно-розшукової діяльності в Україні, що склалася історично, окремо від діяльності кримінально-процесуальної, на відміну від існуючої, наприклад, в США, де спостерігається найрадикальніший підхід до зближення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної функцій .13 Враховано цю позицію і при підготовці проекту нового КПК України робочою групою Кабінету Міністрів України (ст. ст. 155, 164, 165, глава 23), хоча віднесення перевірки заяв та повідомлень про злочини до процесуальної діяльності є, з нашого погляду, не зовсім вдалим, оскільки потягне за собою залучення слідчого, як особи процесуальної, до додаткового завантаження обов'язком дослідчої перевірки, що є неприпустимим і йде врозріз з вимогами відповідних відомчих нормативних актів. 14 Визначення ОРД як стадії попереднього розслідування і складової кримінального судочинства призвело б до фактичного злиття понять "слідчий" та "оперуповноважений карного розшуку", слідчого апарату та апаратів оперативних служб, які оперативно супроводжують його, виникнення складнощів з визначенням моменту початку процесу кримінального судочинства, штучного розділу на частини системи ОРД тощо. Крім того, на сучасному етапі розвитку ОРД як науки, знайшла своє обґрунтування позиція відомих правознавців про необхідність кодифікації законодавчих та нормативно-правових актів з питань діяльності ОРД і створення Кодексу оперативно-розшукової діяльності 15. Така позиція ґрунтується на визначенні специфічності оперативно-розшукових правовідносин 16 і, на нашу думку, заслуговує на концептуальне існування і подальшу теоретичну розробку і дослідження. На наш погляд, активна дискусія із зазначених питань на сторінках юридичних та спеціальних видань пояснюється не лише їх актуальністю та потребами практики, а й недосконалістю законодавчого регулювання ОРД, зокрема самого Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність". Так, у названому Законі України: відсутнє визначення поняття "результати ОРД"; відсутнє чітке визначення видів оперативно-розшукових заходів (їх системи) та критеріїв їхньої відмінності від методів ОРД; відсутній перелік джерел оперативно-розшукової інформації, хоча це питання досить ґрунтовно опрацьоване вітчизняними науковцями17; відсутня регламентація застосування науково-технічних засобів під час проведення оперативно-розшукових заходів та підготовки матеріалів, які в майбутньому можуть бути використані як докази при розслідуванні кримінальних справ тощо. З нашого погляду, досить вдалу спробу дати визначення поняття "результатів ОРД" зробив І.В. Сервецький у "Науково-практичному коментарі Закону України про оперативно-розшукову діяльність" 18. Законодавче визначення цього поняття необхідне для внесення в Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність відповідних змін у вигляді додаткової статті "Про використання результатів ОРД" і в цьому ми цілком погоджуємося з позицією М. Курочки 19. Поняття "результати ОРД" органічно пов'язане з визначенням поняття "види оперативно-розшукових заходів". У загальних рисах вони наведені лише у статті 8 Закону, яка визначає права підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Водночас, зі змісту Закону незрозуміло, чи існують інші оперативно-розшукові заходи та яким є порядок їх проведення. При цьому стаття 6 Федерального Закону Росії "Про оперативно-розшукову діяльність" чітко визначила вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, який може бути зміненим або доповненим лише законодавцем. До вказаного переліку оперативно-розшукових заходів віднесені опитування громадян та спостереження, що в Україні трактуються як методи ОРД 20, тобто наявні різні теоретичні підходи до вказаних однорідних понять тощо. Можна погодитися з М. Погорецьким, який зазначає, що: "... ні закон, ні КПК не дають відповіді на питання про те, чи може слідчий по кримінальній справі, яка знаходиться в його провадженні, давати доручення і вказівки органу дізнання про здійснення конкретного оперативно-розшукового заходу, наприклад, про зняття інформації з домашнього чи службового телефону обвинуваченого, здійснення візуального спостереження за цією особою в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки" 21. Чинний Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" необхідно доповнити також статтею "Про підготовку матеріалів ОРД (та їх результатів для використання в якості доказів при розслідуванні кримінальних справ і передачу їх слідчим підрозділам". У цій статті мають бути викладені вимоги до підготовки таких матеріалів, регламентоване застосування науково-технічних засобів при проведенні оперативно-розшукових заходів та підсумкових документів їх застосування (відповідних протоколів), форма та зміст відповідної постанови органу дізнання про передачу таких матеріалів слідчому тощо. З нашого погляду, внесення відповідних доповнень в Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" із врахуванням наведених міркувань підвищило б ефективність його застосування у практичній діяльності ОВС України.