Українська національна революція: передумови і початок повстання

Безперервні селянсько-козацькі повстання з кінця XVI і майже до середини XVII ст. свідчили про загострення соціально-економічних, національно-політичних та релігійно-культурних суперечностей. Однак правляча феодальна верхівка Польщі не хотіла і не могла їх вирішити. Українське магнатство, полонізоване (ополячене) і окатоличене, неспроможне було очолити народний рух за їх розв´язання. Лише перехід влади в Україні до рук провідної сили суспільства — козацтва, яке виступало в союзі з селянством і міщанством, давав можливість їх подолати на шляхах революційної боротьби і творення власної державності.

Ідея нової української держави з´явилася, хоча й не в достатньо чіткій формі, ще в XVI ст. її носіями були кращі представники козацтва. Боротьбу за нову українську державу вели козацько-селянські озброєні маси, які силою інстинкту і життєвих потреб розуміли необхідність власної державності, творили свою владу на Січі та намагалися перенести її на всю Україну.

Однак перенесення козацького ладу на всю Україну вимагало загальнонародного повстання проти польської феодальної верхівки, яка жорстоко експлуатувала і пригнічувала всі прошарки українського народу. Особливо нестерпним було становище українських у 1638-1648 pp. У Галичині і на Волині панщина доводиться до пяти-шести днів на тиждень, а в районах Подніпров´я — до чотирьох. Поряд з цим селяни платили грошові і натуральні податки. Ще гірше жили селяни у маєтках, які здавалися феодалами в оренду, бо орендар (польський шляхтич чи єврей) жорстоко визискував селян, щоб отримати якнайбільші прибутки. Селянин був безправним, і феодал міг його продати, обміняти, убити. Однак притягти пана за це до суду було неможливо через відсутність законодавства, що захищало б простий люд.

І реєстрове козацтво та козацька старшина зазнавали утисків від магнатів і шляхтичів. Реєстровців перереслідували комісари, призначені з польської шляхти урядом. Вони захоплювали їхні землі, батьків і матерів перетворювали на кріпаків, гроші, належні за службу, не платили. Утисків зазнавали й дрібні українські шляхтичі. Жорстоко експлуатувалася також міська біднота, особливо у містах, що були приватною власністю феодалів. Тут часто порушувалося самоврядування, накладалися тяжкі повинності і податки. До того ж міщанство страждало від конкуренції шляхти, яка мала право безмитної торгівлі, монополію на ґуральництво та млинарство.

Таким чином, польські феодали силоміць нав´язували відсталі форми кріпосницького господарства. Козацтво відстоювало прогресивний, по своїй суті фермерський тип господарства, який уже виправдав себе в передових країнах Заходу. Соціально-економічне гноблення посилювалося національно-релігійними утисками і переслідуваннями. Продовжувався католицький і уніатський наступ на православну релігію, захоплювалися, розорялися церкви, монастирі, створювалися перешкоди в розвитку української культури, особливо освіти. В окремих містах та селах орендарі, здебільшого іудейської віри, захоплювали церкви і надавали їх жителям для відправлення обрядів лише за великі гроші. Тому церкви більшу частину року були закриті, а люди не мали можливості згідно з традиційними православними обрядами поховати своїх близьких чи освятити шлюб, охрестити новонароджених. Це викликало обурення.

Тяжкі соціально-економічні, політичні, національно-релігійні утиски, шляхетське свавілля і приниження людської гідності українців — все це гальмувало економічний і культурний розвиток українського народу, вело до національно-визвольної революції.

Для Польщі 1638-1648 pp. були десятиріччям «золотого спокою». Внутрішнє становище здавалося міцним, козацтво вважалося приборканим назавжди, економіка досить швидко зростала, в основному за рахунок українських латифундій польського магнатства. На фоні цього добробуту феодалів посилювалося шляхетське свавілля, розгнузданість магнатів і шляхти, фактично панувало право сильного.

Королівська влада була обмежена, і все в державі через свій сейм вирішували магнатство і шляхта. На той час шляхта втрачає свій рицарський войовничий характер, втягується у безперервні усобиці та конфлікти, веде паразитичний спосіб життя, не бажає воєн та змін у соціально-економічному житті.

На королівському престолі знаходився Владислав IV, який провів свою молодість у військових походах, бачив мужність козаків на полі бою і поважав їх за це. Король планував створити могутню коаліцію європейських країн, в яких козацтво відігравало б ключову роль, і розгромити Турецьку імперію. У 1646 р. він навіть таємно зустрічався з представниками козацької старшини, серед яких був Богдан Хмельницький, і домовився про морські походи проти турецьких берегів на Чорному морі, які викличуть війну Туреччини проти Польщі, а сили коаліції розгромлять Османську імперію. Однак шляхетський сейм дізнавшись про це заборонив війну, і король був розчарований, а тому певною мірою чужий для шляхти і всієї Польщі.

Зовнішньополітична ситуація для Польщі була сприятливою. Німеччину, Швецію та інших її сусідів знесилила тридцятилітня війна, і Речі Посполитій у Європі ніхто не загрожував. Туреччина також почала втрачати сили внаслідок безперервних кривавих палацових переворотів та змін султанів. Московська держава ще не встигла залікувати рани «великої смути».

Однак за цією оманливою розкішшю польської самозакоханої еліти, добробутом і вигідним становищем держави приховувався назріваючий вибух повстання українського народу, до якого він був майже готовий. Але бракувало керівника, вождя, авторитетного і відомого, відважного, розумного й енергійного, якому б народ повірив і пішов за ним. Такий провідник незабаром з´явився. Ним став чигиринський сотник Богдан Зіновій Хмельницький.

Богдан Михайлович Хмельницький народився 27 грудня 1595 р. Його батько — чигиринський підстароста, дрібний шляхтич з Галичини. Богдан навчався спочатку в монастирській школі на Київщині, потім у Львівській єзуїтській колегії, вивчав історію, право та мови. Єзуїтам не вдалося схилити Богдана до зради віри своїх батьків, зректися свого народу. Повернувшись у Чигирин, він зіткнувся з кривавою реальністю — нападами татар і зрозумів, яка це загроза для українського народу. Раз і назавжди Богдан Хмельницький пов´язав своє життя з козацтвом. Він бере участь у боротьбі з татаро-турецькою агресією, а під час походу польського війська у Молдавію і його поразки під Цецорою (1620 р.) потрапляє до турецького полону. Повернувшись, бере активну участь у боротьбі козацтва з польсько-католицькою експансією. Для формування його політичної свідомості особливе значення мали повстання 30-х років, які відзначалися досить високим рівнем організованості, чітким ідеологічним вмотивуванням дій та радикальністю вимог. Зокрема, повстання у 1637-1638 pp. вперше висуває поряд з гаслом «за віру християнську» і вимоги козацьких вольностей для всього народу та ліквідації панування ляхів в Україні. У 1637 р. Хмельницький — військовий писар, учасник повстань 1637-1638 pp., у 1638 р. чигиринський сотник.

У середині 40-х років, коли польське шляхетство безоглядно плюндрувало і винищувало народ України, Хмельницькому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський, напав на хутір Суботів, що дістався Богдану від батька, зруйнував його, пограбував майно, забив до смерті малолітнього сина і захопив дружину. Скарги Хмельницького до суду, сейму, королю залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як воїн, має боронити себе шаблею. Богдан Хмельницький починає готувати козацьке повстання, збирає таємні наради козаків. В очах місцевої польської влади він став підозрілою особою, і на нього пішли доноси. За наказом чигиринського старости О.Конецпольського він був заарештований і кинутий до в´язниці. Але звідти його випустив черкаський полковник С. Кричевський його кум і однодумець. Хмельницький з групою козаків у кінці 1647 р. втікає на Запорожжя і переховується на острові Томаківка (Буцький).