Причини поразки Директорії та перемоги більшовиків:
суперечливість внутрішньої політики;
неясність з вибором моделі державного управління;
протистояння політичних лідерів;
відсутність традицій (досвіду) збереження власної держави;
недостатній рівень національної свідомості;
малочисельність фахівців для різних галузей управління (інтелігенція складала 2-3 % всього населення);
зрусифікованість робітничого класу (серед промислових робітників українці складали лише 35 %);
незадовільна підготовка збройних сил;
відсутність міжнародної підтримки, політична ізоляція.
До причин, які сприяли поразці Директорії, слід віднести:
якісні переваги централізованої, організаційно-спаяної, ідеологічно пере-конаної у власній правоті партійної організації більшовиків;
розуміння правлячою владою Росії ціни втрати для неї українських багатств:
“…нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами” (Л. Троцкий).
П’ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної, держави не пропала марно. На політичній карті було стерто назву “Південно-Західний край Росії”, натомість з’явилася нова – Українська Народна Республіка із столицею в м. Харкові. Більшовики і прибічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку навіть запозичили виниклу в процесі національної революції назву (УНР), але в січні 1919 замість цієї назви ввели нову: Україна проголошувалась Українською Соціалістичною Радянською Республікою.
Державне будівництво радянського типу здійснюється в Україні в міру захоплення її території частинами Червоної Армії. За зразок брався досвід Росії, її Конституція. Більше того, урядова декларація, прийнята Тимчасовим робітничо-селянським урядом 25 січня 1919 р., вказувала на необхідність об’єднання УСРР і РСФРР на засадах соціалістичної федерації.
Згідно з двостороннім договором, затвердженим 28 грудня 1920 р. російсь-кою стороною, а 2 березня 1921 р. – українською, були об’єднані наркомати війсь-кових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу, а також Вищі Ради Народного Господарства обох республік. Практично це означало відсторонення українського уряду від життєзабезпечуючих незалежність органів влади. Та цього виявилося замало. Протягом 1921-1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох законодавчих актів Росії. Проти такої практики, особливо проти згаданого вище договору, в Україні утворилася опозиція. Вона на V Всеукраїнському з’їзді Рад виступила за відокремлення від РСФРР та недовір’я уряду, але її пропозиції були відкинуті. Ситуація склалася таким чином, що до підписання нового союзного договору в грудні 1922 році Україна підійшла як колонія. Тим більше, що правляча Комуністична партія (більшовиків) України мала лише права обласної організації Російської комуністичної партії (більшовиків). Внесені українською стороною поправки до союзного договору були проігноровані. Права республік, які його підписали, різко обмежувалися, лишалась тільки пропагандистська, декларативна суть.
Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, нехай залежна адміністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість культурно-національного розвитку створювали для українського народу перспективу виборення власної незалежної держави. На жаль, і на цей раз, Україні не вдалося зібрати воєдино всі свої землі. Галичина, Західна Волинь, Карпатська Україна, Північна Буковина залишилися поза її межами.