Тема 7. Українська національно-демократична революція (1917 – 1921 рр.)
Ця тема є ключовою для подальшого розуміння історичної долі України, осмислення її місця і ролі в світовій спільноті. В концентрованому вигляді це показано на схемі (рис.7.1):
Різке погіршення життєвого рівня населення
Рис. 7.1 – Становище в російській імперії, зумовлене Першою світовою війною
Наслідком такого становища стала лютнева демократична революція 1917 р. Другого березня Микола ІІ, а слідом за ним і його брат Михайло, зреклися престолу. Революція поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових. Росія стала найдемократичнішою з усіх воюючих країн. Через складність політичної ситуації та збіг обставин в Росії утворилось двовладдя – переплетіння формальної влади Тимчасового уряду та реальної влади есеро-меншовицької Петроградської Ради. На порядок денний постали такі завдання: створення нової стабільної держави; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення національного питання.
Останнє для Росії було одним із найскладніших, оскільки мова велася про забезпечення вільного розвитку кожної нації, що складали державу. Росію ж небезпідставно називали тюрмою народів. Тому питання про самовизначення народів, в тому числі України, опинилося в епіцентрі політичної боротьби майже одразу після революції. Тимчасовий уряд та керовані есеро-меншовиками Ради, обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Це не відповідало вимогам часу, оскільки більшість політичних партій України вимагали національно-територіальної автономії.
Забезпечити втілення цієї підвалини національного розвитку була покликана Центральна Рада, утворена українською національною демократією 4 березня 1917 р. В її створенні брали участь майже всі демократично налаштовані сили України: інженери, вчителі, кооператори, науковці, студенти, робітники, православне ду-ховенство. Ключову роль у встановленні та зміцненні Центральної Ради відіграли три провідні українські партії (рис. 7.2).
Саме на основі програмних документів цих партій були визначені головні напрямки діяльності Центральної Ради в галузі економіки, політики, культури, національних відносин.
Обраний головою Центральної Ради історик М.С. Грушевський цілеспря-мовано відстоював національно-територіальну автономію як базовий принцип державотворення. Його позицію підтримали 1500 делегатів Всеукраїнського національного Конгресу, який проходив 5-7 квітня в м. Києві. В рішеннях Конгресу наголошувалось: “…тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”.
Рис. 7.2 – Провідні партії Центральної Ради та їх лідери
Підтримавши політичний курс Центральної Ради та ввівши до її складу своїх представників, національний Конгрес, військовий, селянський і робітничий з’їзди перетворили її з партійного клубу в законний (легітимний) представниць-кий орган, який виражав інтереси всіх верств населення України.
Враховуючи такі думки українського населення, Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалити автономістський курс. З цією метою у травні 1917 року до Петрограду виїхала представницька делегація на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським, С. Єфремовим – керівниками найвпливовіших українських партій. Але Тимчасовий уряд відкинув прохання українців, що загострило українсько-російські відносини.
Справа ускладнювалася тим, що в самій Україні знаходилися сили, які виступали проти територіально-національної автономії. До них належали:
частина етнічних росіян, що проживали в Україні;
зрусифіковані верстви українського населення;
панівні прошарки та чиновництво;
частина православного духовенства;
значна частина євреїв.
Після тримісячних марних спроб порозумітися з Тимчасовим урядом Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал – програмний документ, в якому закликала всіх українців в час вседержавного безладдя самоорганізуватися і приступити до негайного закладення підвалин автономного ладу. Документ підбивав підсумок обговорення проблем самовизначення України на Першому селянському з’їзді, Четвертих зборах Української Центральної Ради, Робітничому з’їзді, Першому і Другому військових з’їздах.
Універсал в стислій формі викладав вимоги Центральної Ради до Тим-часового уряду. Наголос робився на вирішенні земельного питання, самостійному порядкуванні на своїй землі. Центральна Рада проголосила себе виразником всенародної волі і брала на себе за це тягар відповідальності.
Всі російські партії негативно поставились до І Універсалу. Лише В. Ленін підтримав його і назвав позицію Тимчасового Уряду проявом великодержавного шовінізму. Згадайте про це, коли мова йтиме про ультиматум Раднаркому Росії до Центральної Ради.
В кінці червня 1917 року, коли внаслідок політичної кризи ситуація в Петрограді для Тимчасового уряду значно погіршилась, його делегація в складі міністрів Тимчасового уряду – О. Керенського, Г. Церетелі та М. Терещенка – при-була у м. Київ для переговорів з Центральною Радою, щоб заручитись її підтримкою. В двосторонній угоді центр пішов на визнання створеного Центральною Радою Генерального Секретаріату як носія найвищої крайової влади в Україні. На основі вироблених в Києві домовленостей Центральна Рада та Генеральний Секретаріат поповнювались на 30 % представниками від національних меншин. Підсумки переговорів 3 липня 1917 р. Центральна Рада закріпила своїм ІІ Універсалом. Фактично це була велика помилка, оскільки Центральна Рада, маючи реальну владу в Україні, добровільно відкладала вирішення питання про автономію до Установчих зборів, а також зволікала з проведенням соціально-економічних перетворень. До того ж, вона засліплена соціалістичними ідеями, відмовилась створювати власні Збройні Сили, а тому не взяла під свою юрисдикцію найкращий в російській армії українізований 40-тисячний корпус генерала П. Скоропадського.
Тимчасовий уряд, придушивши 3-4 липня заколот більшовиків і ліквідувавши двовладдя, відкинув ухвалений Центральною Радою 16 липня 1917 року “Статут вищого управління Україною”, який фактично був основою конституції, що базу-валася на автономізмі. Він 4 серпня видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України: позбавляла Центральну Раду законодавчих прав; робила Генеральний Секретаріат органом Тимчасового уряду; обмежувала кількість секретарів з 14 до 7, при цьому 4 з них повинні бути не українцями; звужувала українську територію з 9 до 5 губерній.
Цей, за висловом В. Винниченка “миршавий клаптик паперу”, обурив українців та підштовхнув Центральну Раду до проведення 8-15 вересня у Києві з’їзду народів Росії, який засудив централізаторську політику Тимчасового уряду. З’їзд, на якому були присутні представники литовців, естонців, білорусів, молдаван, грузинів, бурятів, донських козаків, обговорив шляхи перетворення Російської централізованої держави на федерацію демократичних республік.
З’їзд утворив нову громадську організацію – Раду народів. Їй доручалося теоретично обґрунтувати створення Російської федерації. Головою Ради було обрано М.С. Грушевського.
Після з’їзду народів Центральна Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів, що привело до чергового витка протистояння. Масла у вогонь добавила вітальна промова М.С. Грушевського на ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді, який проходив в кінці жовтня 1917 р. В промові Голова Центральної Ради висловив впевненість в тому, що боротьба українського народу закінчиться створенням власної держави. Тимчасовий уряд відповів наказом прокуророві київської судової палати про негайне слідство і притягнення до кримінальної відповідальності В.Винниченка та інших генеральних секретарів. Проте розпочати слідство не вдалося. В Петрограді 24-25 жовтня відбувся більшовицький переворот. Утворився новий російський уряд – Рада народних комісарів на чолі з Леніним.
Прихід нового уряду неоднозначно відбився на україно-російських відносинах. З одного боку Жовтневий переворот зняв частину старих проблем і конфліктів, з іншого – став причиною нових. Зокрема, більшовики в Україні, продовжуючи розпочату в Петрограді справу, в кінці жовтня підняли повстання в Києві, захопили владу у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку, Старокостянтинові та інших прифронтових містах. Вони ліквідували зародки української влади, інтерпретуючи її, як дрібнобуржуазну, націоналістичну, ворожу власному народу. Більшовики, в тому числі українські, не бачили іншого виходу для України, як тільки бути частиною “єдиної” і “неподільної Росії”, правда, тепер під зміненим кольором прапора.
Центральна Рада засудила більшовицький переворот як такий, що зупинив мирний розвиток демократичної революції та який загрожує громадянською війною. Назвавши дії більшовиків контрреволюційними, вона створила Комітет для охорони революції. Відповідно до постанови Малої Ради Комітет мав право розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягали, в порядку охорони ре-волюції, всі органи влади. В свою чергу новостворений Комітет заявив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед застосуванням збройної сили. У Центральної Ради виявилось достатньо сил, щоб узяти під свій контроль ситуацію в Україні і продовжувати свою державотворчу лінію. 7 листопада 1917 року вона ухвалює ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки в складі Росії.
ІІІ Універсал проголошував широку програму майбутніх перетворень в Україні: скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошення їх власністю трудового народу; встановлення 8-годинного робочого дня; запровадження державного контролю в промисловості; якнайшвидше досягнення миру; скасування смертної кари та амністія політв’язням; зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування; закріплення загальнолюдських свобод: слова, друку, віри, зібрань, союзів, недоторканності особи й помешкання, можливості вживання мов; розв’язання національного питання тощо.
Авторитет Центральної Ради у цей час внаслідок шаленої агітації більшовиків та нерішучості у розв’язанні основних соціально-економічних проблем дещо падає, але вона ще має міцну підтримку народних мас. Переконливим підтвердженням цього стали вибори до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в кінці листопада 1917 р. Більшовики одержали 10 % усіх голосів, а українські есери й українські соціал-демократи – понад 50 %. Українські партії загалом отримали понад 70 % голосів. В цій ситуації більшовики зробили спробу застосувати петроградський сценарій – захопити владу шляхом військового перевороту та узаконити її через скликання Всеукраїнського з’їзду рад. Однак вірні Центральній Раді підрозділи роззброїли по-більшовицьки налаштовані війська та вислали їх в Росію.
З’їзд рад розпочав роботу 4 (17) грудня 1917 р. в Києві. На ньому біль-шовикам також не вдалося реалізувати свої плани. Бо виявилося, що на 2,5 тисячі учасників більшовиків було лише 150. Із 300 діючих в Україні рад на з’їзді було представлено лише 49. Розуміючи, що ніякої перемоги вони не доб’ються, більшо-вицькі делегати виїхали до Харкова і там, об’єднавшись з делегатами обласного з’їзду, проголосили 12 (25) грудня “совітську владу на території Української Народної Республіки”, та створили власний уряд – Народний секретаріат. Він негайно поширив в Україні чинність декретів Петербурзького Раднаркому і скасував усі закони та розпорядження Центральної Ради. Тобто повністю підпорядкував Україну новій російській адміністрації. Про вплив цього уряду в журналі “Летопись революции” в 1922 р. №1, було сказано: “...він засідав у Харкові, але його вплив ніде не відчувався”. А член цього уряду В. Шахрай скаржився: “що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови?” (Літопис революції. – 1928. – №1. – С. 171-172). Практично на території України утворилося 2 уряди, які наполег-ливо переконували населення, що вони українські і робітничо-селянські. Швидко між ними розгорнулася боротьба і словесна, і силова. Цьому сприяла Рада Народних Комісарів Росії, яка відшукала привід і 4 грудня пред’явила підписаний В. Леніним і Л. Троцьким Ультиматум українському національному уряду. В “Ультиматумі” ставився ряд вимог, які завідомо не могли бути виконані і носили характер втручання у внутрішні справи України. Всеукраїнський з’їзд рад 5 грудня засудив його як прояв великодержавного шовінізму та доручив уряду відхилити ультиматум. Це привело в кінці грудня 1917 р. до українсько-російської війни. Формально російські більшовицькі війська “запросив” харківський уряд (так само як радянські війська пізніше “запрошували” в Угорщину, Чехословаччину та Афганістан).
Вирішальні події розпочалися 25 грудня наказом В. Антонова-Овсієнко про наступ. До російських військ приєднались невеликі загони харківського уряду під командуванням Ю.Коцюбинського, що надавало російській агресії елементів громадянської війни. Протягом січня більшовицькі війська під керівництвом колишнього жандармського полковника М. Муравйова зайняли майже все Лівобережжя і підійшли до Києва. На цей час в повній мірі проявились трагічні наслідки небажання Центральної Ради створювати власні Збройні Сили. Відчуваючи свою непотрібність, солдати розійшлись по домівках. Тому захищати столицю фактично було нікому, крім загонів добровольців та нечисленних підрозділів “Вільного козацтва”. Це призвело до того, що в боях за Київ 29 січня 1918 р. під станцією Крути більшовики замордували близько 300 студентів та учнів старших класів київських шкіл, які потрапили в полон. Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 16 січня підняли на збройне повстання завод “Арсенал”, на яке В. Ленін виділив 18,5 млн карбованців золотом. Повстання було придушене, але втримати столицю в своїх руках Центральній Раді не вдалося.
В цей час Центральна Рада робила все можливе, щоб на міжнародній арені відмежуватися від більшовицької Росії та її українських сателітів, створити умови для самостійних переговорів з воюючими сторонами і на цій підставі перебороти несприятливу для України ситуацію.
Проголошення незалежності давало можливість вдатися до міжнародного захисту держави. Реальним засобом реалізації цього завдання стало прийняття 9 (22) січня 1918 року IV Універсалу, який проголосив УНР “самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. 22 березня 1918 р. Центральна Рада затвердила геральдичні символи УНР (рис. 7.3):
Рис. 7.3 – Державний герб і Великий державний герб Української Народної Республіки
З пропозиціями пошуку миру уряд Центральної Ради спочатку звернувся до країн Антанти. З ними велися переговори про визнання, позику, технічну допомогу тощо. Але ніяких угод підписано не було, оскільки Антанта вимагала продовжувати війну з німцями, відмовитись від нейтралітету та була проти автономії України, бо прагнула зміцнення Росії, як противаги Німеччині. Тому Центральна Рада змушена була йти на дипломатичні переговори з Німеччиною та її союзниками, які відчували гостру потребу в продовольчих товарах та були згодні хоча б на часткове примирення. На цій підставі між урядом Центральної Ради і четвертним союзом 8 лютого був підписаний Берестейський мирний договір, яким визнавалась не-залежність УНР. Основі умови цього договору подано в табл. 7.1:
Таблиця 7.1 – Основні умови Берестейського мирного договору
Україна поставляла Німеччині (до кінця липня): |
Німеччина і союзники надавали Україні: |
|
|
Договір передбачав: |
|
|
|
9 лютого війська М. Муравйова захопили Київ і влаштували в місті погром, вбивши понад 5 тисяч “білогвардійців” і “націоналістів”. Рятуючи Україну від більшовицького терору, Центральна Рада запросила на допомогу австро-німецькі війська. В березні 1918 року союзники прогнали більшовицьких агресорів з України. Це забезпечило громадський спокій в державі. Однак прихід в Україну австро-німецьких військ розколов українське суспільство. Центральну Раду почали звинувачувати у зраді, що ослабляло її позиції. В поєднанні з відсутністю ефективних органів влади на місцях це призвело до втрати нею контролю над ситуацією та змушувало австро-німецьке командування втручатись у внутрішні справи УНР, щоб забезпечити виконання умов Берестейського миру. Для цього їм доводилось ареш-товувати, судити, карати, розстрілювати.
Їх не влаштовувала слабка українська влада. Тому вони підтримали рішення з’їзду хліборобів-землевласників про обрання П. Скоропадського гетьманом України та сприяли проведенню ним 29 квітня 1918 р. державного перевороту. Центральна Рада була розпущена, до влади прийшов талановитий царський генерал українського походження П. Скоропадський. На політичній карті з’явилося нове утворення – Гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в заміні безмежної демократичної форми державного управління більш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганізацію суспільства, стабілізувати його на основі приватної власності та права. За словами П. Скоропадського, він уявляв собі політичну форму правління як гармонійне поєднання зусиль всіх класів суспільства: “ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю”.
За короткий строк керування державою гетьману вдалося досягнути чималого: сформовано досить дієздатний Кабінет Міністрів; обговорено і прийнято біля 300 законопроектів; стабілізовано економіку на основі приватної власності; налагоджено фінансову систему; створено державний бюджет; зміцнено українську валюту, у грошовий обіг введено гривню, яка була конвертованою в Болгарії, Данії, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Румунії; розв’язано проблему залізничного транс-порту; для вирішення земельного питання створено Вищу земельну комісію, яку очолив гетьман; реорганізовано і зміцнено державний флот... Було розгорнуто військове будівництво: затверджено Головний і Генеральний штаби; створено офіцерський корпус; відкрито сітку військових навчальних закладів; академію Генерального штабу.
Дипломатичні потуги: встановлено дипломатичні відносини більш ніж з 12 державами; розв’язувалося питання Криму; 12 червня 1918 року було укладено мирний договір з Радянською Росією та відбувалась демаркація російсько-українського кордону.
Проте найбільших досягнень було досягнуто в галузі науки, культури, освіти. Зокрема, забезпечено підручниками заклади освіти, введено поглиблене вивчення української мови через курси і вчительські семінарії, відкрито понад 150 нових українських гімназій (табл. 7.2):
Таблиця 7.2 – Досягнення в сфері культури за правління П. Скоропадського
В Україні було |
|
відкрито |
засновано |
|
|