3. Авторитаризм.

Авторитарний режим (синонім — авторитаризм) — державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особиста диктатура. Авторитаризм є перехідним від тота­літаризму до демократії і має ряд відмінностей від тоталітаризму. По-перше, чіткіше визначена мета в перебудові суспільного устрою. По-друге, є праг­нення, хоча б формальне, зберегти демократичні атрибути влади. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр.

Авторитарний режим має властиві лише йому ознаки: носієм влади є одна людина або група людей, які мають необмежену владу, що непід-контрольна громадянам; режим спирається на силу або, коли це необ­хідно, може продемонструвати її наявність; авторитаризм монополізує владу і політику, опозиція існує умовно; державне втручання в економіку є обмеженим; кадри призначаються зверху, при цьому до уваги беруться особисті симпатії та відданість вождю.

Як свідчить історичний досвід, авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли постає необхідність розв'язання проблем модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права і свободи громадян, діяльність громадсько-політичних об'єднань і опозиції обмежуються. Законодавча влада фактично підкоряється виконавчій, яка зосереджується у глави держави. Поєднуються централізовано-планові і ринкові засади в розвитку економіки. За авто­ритаризму правляча еліта, звичайно, неоднорідна і спирається на блок різноманітних політичних сил, які мають спільну зацікавленість у збере­женні авторитарної влади.

Слід мати на увазі, що за відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити передумови для роз­витку демократії і формування правової держави та громадянського суспільства. Інтерес до авторитарних форм влади значно зріс у кінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття у зв'язку зі зламом тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної та Схід­ної Європи. У більшості з цих держав спостерігається прагнення до авторитарних підходів правління.

4. Демократія.

На противагу тоталітарному та авторитарному, демократичний режим — це такий державно-політичний устрій суспільства, управлінські функції в якому ґрунтуються на визнанні народу як джерела влади, його праві брати участь у розв'язанні державних справ у поєднанні з широким колом громадянських прав і свобод. У сучасній політичній мові термін «демократія» — один із найбільш поши­рених і багатозначних. «Демократія» в перекладі з грецької — «народо­владдя» (demos — народ і krattion — володарювання). Нині термін «демо­кратія» вживається насамперед для визначення типу держави і політичної системи в цілому, так само як «тоталітаризм» і «авторитаризм».

Поняття «демократія» використовується також для визначення форми устрою будь-якої організації, що заснована на принципах рівноправності її членів, періодичності виборів органів управління, прийняття рішень у них більшістю голосів. У цьому разі йдеться про партійні, профспілкові, виробничі демократії.

Далі, термін «демократія» розглядається як заснований на відповідних цінностях ідеал суспільного устрою. До таких цінностей належать свобода, рівність, права людини, народний суверенітет, участь громадян в управлінні. І нарешті, поняття «демократія» тлумачиться як соціальний рух за відповідні світоглядні цінності (соціал-демократи, християнські демократи, ліберали).

У політичній науці існує два методологічних підходи до визначення демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптний).

Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг порівняно з іншими формами прав­ління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. 

Описово-емпі­ричний підхід аналізує демократію в тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії.

Реально ці два підходи переплітаються, їх поєднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реальне народовладдя? Демократія як народовладдя насправді є утопічним ідеалом. Проте зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, мета політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія у кращому своєму варіанті — влада більшості над меншістю, а в гіршому — панування добре організованої меншості, яка спирається на економічну та інформаційну владу над більшістю за її формальною згодою, а також на соціальні привілеї.

Сучасні демократії, засновані на цінностях лібералізму, виходять з пріо­ритету прав людини над правами держави, поваги до права меншості мати свою думку і відстоювати її, верховенства закону та ін.

Усі концепції демократії можна поділити на три великі групи: теорії колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні (теорії груп).

В історично першій, античній (полісній) формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі. Для античної демократії були характерні фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необме­жена влада більшості над меншістю. Ця демократія мала тенденцію до переродження в охлократію — владу юрби, черні, а потім — у деспотію. Спроби здійснення теорій колективістських демократій на практиці зазвичай призводили до тоталітаризму, пригніченості індивідуальної волі, масового терору. Свого часу це відзначав Ж.-Ж. Руссо: «Якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього змушений всім організмом, а це означає ні що інше, як те, що його присилують бути вільним».

Ліберальні концепції демократії, на відміну від колективістських, виокремлювали особу із суспільства і держави, визнавали особу пер­винним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет правам особи над правами держави. Проте ліберальне трактування демократії не є безпе­речним, воно призводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності і наростання соціальних конфліктів, що ставить під сумнів саму демокра­тичну форму правління.

Плюралістичні концепції демократії виходять із того, що ні народ, складне, внутрішньо суперечливе утворення, ні особа не можуть бути голов­ними рушійними силами політики в демократичній державі. Саме в групі, в міжгрупових стосунках формуються інтереси, ціннісні орієнтації і мотиви політичної діяльності індивіда. За допомогою групи особистість дістає можливість політичного вираження своїх інтересів.

Плюралістичні теорії демократії визнані і практично застосовуються в багатьох країнах світу, збігаються з теорією і практикою соціальної дер­жави. Разом з тим критики плюралістичних теорій демократії вважають, що втручання держави в економічні процеси і сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки громадянського суспільства і таким чином сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.

Більш повного розуміння демократії можна досягти відповівши на запитання: «Як народ здійснює владу?», «Хто і як безпосередньо виконує владні функції, управляє державою?».

У цьому контексті теорії демократії можна поділити на дві групи: безпосередньої і представницької (репрезентативної) демократії.

Перша виходить із того, що в демократичній державі воля народу і державна влада повинні бути тотожні. Сам народ має безпосередньо брати участь у прийнятті найважливіших політичних рішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократія в стародавньому Києві і Новгороді та ряді інших міст-держав. Нині — це сільські сходини, референдуми. На думку прихильників безпосередньої демократії, тільки вона є дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимність влади; долає політичне відчуження гро­мадян, що підвищує стабільність політичної системи; розширює інтелек­туальний потенціал політичних рішень завдяки участі багатьох людей у їх прийнятті; забезпечує ефективний контроль за політичними інститутами і посадовими особами. До недоліків безпосередньої демократії слід віднести низьку в ряді випадків ефективність рішень, що з'являються внаслідок недостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демокра­тії виходять із розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом представницького управління. При цьому наголошується на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади й державного управління. Воля народу не ототожнюється з його прямою участю в управлінні державою, а виражається як безпосередньо на вибо­рах, так і делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на основі конт­ролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади і посадових осіб.

Своє специфічне обгрунтування концепція представницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Згідно з нею, політична влада належить не всьому народу, а його меншості — політичній еліті, яка править формально від імені народу, що, на думку прихильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто управляє, і тих, ким управляють, владарювання небагатьох над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади. Слід зауважити, що останнім часом долається ідеологізований підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли ця проблема розглядалась не інакше, як у гострокритичній формі. Опубліковано ряд фундаментальних праць, в яких феномен політичної еліти розглядається як відповідна політологічна категорія в її цілісності й системності.

Головними перевагами представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у розв'язанні суспільних завдань. Висока ефек­тивність представницької демократії забезпечується чітким поділом праці, високою компетентністю і відповідальністю осіб, які приймають рішення.

Політична система демократичного режиму характеризується тим, що функції законодавчої, виконавчої, судової влади чітко визначені. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя провадяться лише на альтернативних засадах. І що особливо важливо: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами. Функціонує багатопар-тійна система; офіційна опозиція конкурує із своїми політичними суперниками і тим самим сприяє розв'язанню соціально-економічних проблем. Адже найбільш цінне в демократії — це можливість порівняти різноманітні погляди на мету та засоби її здійснення.

У сучасній світовій практиці існує два підходи до обгрунтування демо­кратії: ціннісний та раціонально-утилітарний.

Згідно з першим, демократія розглядається як цінність сама по собі, як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.

Прихильники другого підходу розглядають демократію як найбільш раціональну, корисну для суспільства і громадян форму організації. Демо­кратія неприйнятна в екстремальній ситуації — в періоди воєн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагає поступовості, тривалого проміжку часу. У цьому контексті тим народам, яким властиві демо­кратичний менталітет і демократичні орієнтації, потяг до індивідуальної свободи і відповідальності, демократія дійсно створює найкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Наявність демократичного устрою є необхідною передумовою форму­вання правової держави — системи органів та інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства.