1.1.2. Відносність знань конфліктології до міжнародних взаємодій і їх правового регулювання

Без перебільшення можна сказати, що з самого початку свого сучасного формування конфліктологія, як соціальна наука, що утворюється в умовах інтенсивної інтернаціоналізації суспільного життя, за своїм змістом є, по-перше, наукоюміжнародною. А по-друге, ефективність конфліктології як науки, що опікуєтьсяпошуками моделей розв'язання конфліктів, а отже, справедливого облаштування соціальних у тому числі, й міжнародних взаємодій, і таким чином формує матеріальні джерела права не може розглядатися поза зв'язком з міжнародним правом. Саме взаємозв'язок і взаємовплив напрацювань конфліктології і відповідного цілеспрямованого міжнародного правотворення й утворює умови визнання ефективності обох галузей знань і відповідних до них практик, спрямованих на оптимальне суспільне облаштування.

Зміни, що відбуваються у сучасному суспільстві потреба у єдності світового суспільства зважаючи на наявність загальних проблем актуалізували увагу до конфліктності у міжнародному просторі.

Одними з перших звернули увагу на необхідність дослідження світової проблематики члени Римського клубу. Обгрунтування такої уваги до конфліктності глобального рівня полягає у наступному:

- зростаючий взаємзв'язок країн потребує нового глобального мислення;

- національні уряди, діяльність яких обмежена коротким терміном від виборів до виборів , не в змозі ефективно упоритись з довогостроковими фундаментальними проблемами;

-неблагополуччя сучасного суспільства настільки багатоскладне, що більше не можна розв'язувати проблеми що виникають по чрзі і окремо, оскільки міжними існують різноманітні, несподівані і непередбачувані взаємозв'язки(Дмитриев, с.35).

Широка відома у світі доповідь Римського клубу під назвою "Межі росту"(1972), підготовлена групою інтелектуалів під керівництвом Деніса й Донели Медоуз містить аналізи й характеристики основних світових небезпек і конфліктів. Це передусім - градація навколишнього середовища, демографічний вибух та економічна нерівність, що є наслідком нееквівалетного обміну.

В межах клубу точилась активна дискусія з питань політичного протистояння, збройних конфліктів. Учасники дійшли згоду щодо того, що мир - не просто відсутність війни. Відсутність миру - це лише один з симптомів миру. Лише в умовах гармонійного розвитку, через співпрацю можна прийти до стану реальної безпеки. Потрібні зусилля у різних сферах діяльності, спрямовані на пошук спільних інтересів країн - потенційних противників. У довгостоковій перспективі співпраця вважається для всіх учасників міжнародних відносин більш вигідною, ніж суперництво чи змагання.

Член Римського клубу, відомий суспільний і політичний діяч Е.Пестель запропонував принципово нову концепцію росту і розвитку, основні положення якої виглядають наступним чином:

-системний взаєморозвиток, коли жодна частина системи(підсистема) не зростає на шкоду іншим; прогресивні переміни у якійсь одній частині стримують реальний смисл, якщо їм відповідають відповідні процеси в інших частинах;

-багатоаспектний розвиток, що відповідає потребам різних частин системи, тому різні регіони світу розвиваються по-різному; до того ж процеси розвитку з часом змінюватимуть свій характер;

-гармонічна координація цілей забеспечує несуперечливість світу;

-мобільність, гнучкість - здатність складових системи поглинати у ході розвитку "возмущающие воздействия", тобто слідувати своїм курсом, незважаючи на неочікувані впливи і переміни, які не зачіпають головні для дієздатності цілого функції;

-особливо важлива якість розвитку,причому обов'язково визнається його спрямованість на запезпечення благополуччя людей, що живуть "не хлібом єдиним";

-певним часовим горизонтом, що дозволяє передбачувати труднощі і визначати цілі розвитку зважачи на складність проблем;

-постійне оновлення цілей, коли "нові" цілі виникають після досягнення або переомислення "старих"(Пестель Є. За пределами роста. М., 1998. с.94, 159).

Є очевидним, що концепція побудована на усвідомленні взаємозалежності суб'єктів міжнародних відносин, де розуміння конфліктності базується на висхідному принципі спільного внескуучасників міжнародних взаємодій у її (конфліктності) створення й ескалацію.

Такий "об'єднуаальний" підхід при визначенні джерел міжнародної конфліктності у праві(при диференціації відповідальності) мусить трансформуватися у специфічні методи оцінки категорій об'єктно-суб'єктної сфери. При цьому слід враховувати, що зміст міжнародних взаємодій і конфліктності зокрема значною мірою визчається характером світоустрою, облаштування якого у свою чергу відбувається значною мірою в інтересах найпотужніших держав, точніше їх правлячого класу.

На це під різними кутамизору вказують класики конфліктології. Так концепція "конфліктної моделі суспільства" Р.Дарендорфа побудована на "антиутопічному" образі світу - світу влади, конфлітку і динаміки. Оцінка Р.Дарендорфом динаміка виникнення такого основного конфлікту по суті повторює логіку міркувань К. Маркса про діалектику розвитку конфлікту: об'єктивна протилежність інтересів сторін, усвідомлення цієї протилежності, виникнення соціальних організацій, пошук реальних форм і засобів противоборства і т.ін.

У своїй відомій роботі "Соціальний конфлікт у сучасності" Р.Дарендорф у фокус уваги ставить нову схему конфлікту навколо самого статусу громадянина, який із попередньої умови і рушійної сили "старого" класового конфлікту(зправо володіти речами і благами) стає новим знаряддям політичного і соціального відторгнення від визначених суспільством можливостей доступу до речей і благ.Відбувається зміна співвідношення між рівним правом на володіння благами і нерівною можливістю доступу до них. Тобто, поле конфліктності співпадає з проблемою права кожного громадянина на доступ доблаг з моделлю відторгнення від цього права(Дмитриев, Конфликтология с. 31, 32). Для нашого дослідження важливо, що Р.Дарендорф основоположну небеспечність соціального конфлікту вбачає у міжнародній системі координат і це по-перше .По-друге, автор при цьому наполягає на глибоких спільних соціальних механізмах конфліктоутворення."Можна спорити про те, чи йде свого роду всесвітня громадянська війна між бідними та багатими, - пише Р.Дарендорф. У будь-якому випадку спроба застосувати поняття класової боротьби до стосунків мі першим і третім світом далеко нас не приведе.Поки що відсутній загальний контекст, немає структурованого конфлікту, а допоки його немає, суперечність що існує не кличе нас до нових берегів. Зрозуміло, саме існування третього світу, і передусімнайбідніших з бідних - таких на схилі ХХ століття вірних два міліарди людей, - несумісне з цінностями цивілізованого світу громадянських прав і економічного росту. Можна викинути думку про бідність, що існує у світі, із голови, але факт залишається фактом, перетворюючи життєві шанси багатих у дещо таке, чим вони, за своєю природою бути не повинні,- у привілеї"(Дарендорф,Совр.соц. конфликт, с.69,70).

Модель всесвітнього громадянського суспільства, що пропонується Р.Дарендорфом у якості шляху до розв'язання глобальної конфліктності, якнайповніше відповідає думці щодо об'єктно-суб'єктної сукупності у міжнародно-правовій кваліфікації конфліктів глобального ряду. Інакше кажучи шлях вирішення міжнародної конфліктності через створення світового громадянського суспільства цілком співвідноситься з ідеєю сукупного суб'єкта міжнародного соціального конфлікту у міжнародному праві.

Це тим більше актуально, зважаючи, що градація сторін глобального соціального конфлікту набуває специфічної динаміки. Відгородитися фби зберегти власне благополуччя для усіх, рушиться і георафічна дистанція між технологічно облаштованою і бідною частинами світового суспільства стає все менше обнадійливою.

Виникло нове джерело конфлікту: між "нами", тобто більшістющо поривається у майбутнє, користується все більш витонченими благами і товарами, і "не нами" тобто меншістю(яка між тим приречена на постійне чисельне зростання), яка все гучніше заявляє про приорітетну для себе проблему володіння хоч якимись товарами і благами, про те, що вона потребує "допомоги серед достатку"(Дмитриев, Конфліктология, с.32).

Відбувається зміна самої динаміки глобального соціального конфлікту. Стає важливішим не стільки "прегнати інших", скільки "не залишитись позаду", не бути відкинутим на периферію. Не випадково напівнасильницькі( а іноді насильницькі) конфлікти відбуваються між тими , кого "виключено", причому ці конфлікти протікають відповідно до традиційної схеми "війн між бідняками". До речі, найнетерпимішими, найбільш расистськи налаштованими є майже завжди найбідніші люди, хоча частина їх діють на стороні, так би мовити, "третьої сторони"(Конфликты и консенсус.М.,1992.с.94).

Розглядаючи природу конфлікту, його значущість у суспільному житті у цілому, а особливо у міжнароних взаємодіях, не можна обійти увагою питання про співвідношення права і конфлікту. Важливо це з'ясувати у двох взаємопов'язаних зворотніх за своїм змістом аспектах: а) формування правового підходу у розв'язанні соціальних конфліктів;б)формування конфліктологічного підходу до побудови правових моделей норм права. Адже практика показує , що більшість соціальних конфліктів - як внутрішніх так і міжнародних - протікає у сфері правових відносин, породжуються юридичними ситуаціями, а у подальшому вирішуються за допомогою юридичних засобів.(Кудрявцев В.Н. Избранные труды по социальным наукам// Криминология, социология, конфликтология. Т.2. - М.: Наука. - 2002 - с.250). Вивчення особливостей, що характеризують конфлікт з позиції права є предметом окремої науки- юридичної конфліктології, напрацювання якої вказують на перспективу взаємозбагачення конфліктології і права, поєднаних метою усунення активної соціальної конфліктності(______)сноска на стр 43 Дмитриев).

Але взаємодія конфліктологія- право, мало опрацьована у зворотньому напрямі: формування конфліктологічної моделі првової норми(оскільки злочин - за своєю сутністю складає різновид конфліктології. Йдеться:

1) про конфліктологічне походження(основу) юридичних кваліфікаційних характеристик складів міжнародного злочинів

2) оцінка складу злочинів із застосуванням категорії конфліктології дає можливість передусім точного визначення об'єктно-суб'єктної сфери його складу. Осоливо це валиво для міжнародних злочинів де:

1) об'єкт і суб'єкт міжнародног злочину може тлумачитись залежно від політичних приорітетів, а об'єкт злочину нетак важко можна підмінити предметом посягання і.т.ін.

Теоретичне значення підхлоду, що лежить в основі юридичної конфліктології полягає у можливості сполучення конфліктів з державними інститутами( а право - один з них) і , отже розгляду конфліктів не в абстрактному соціальному просторі, а в рельному зв'язку з діючими правовими інструментами і структурами. (Конфликтология , Дмитриев с .43). У цьому зв'язку передусім слід визначитиякі елементи конфлікту мають правову природу або, щонайменше можуть бути пов'язані з правовими інститутами й категоріями.

Юридичним слід вважати будь-який міждержавний конфлікт, у тому числі між сторонами, не пов'язаними договорами. Адже міжнародні відносини(відносини держав) взагалі підпадають під дію норм міжнародного права. З погляду на можливості упередження, розв'язання конфліктів з використанням певних способів, майже всі конфлікти набувають юридичного змісту. Слід виходити з комплексного підходу до розв'язання конфліктів, де застосування двох юридичних норм вбачається у двох взаємопов'язаних іпостасях: як прямий інструмент впливу на неправові дії протиборчих сторін; як регулятивний інстумент упорядкування політичних, соціально-економічних, дипломатичних та інших рішень і дій, спрямованих на розв'язання конфліктів.

При цьому дієвість права як соціального продукту багато в чому визначається соціальністю самого конфлікту. Поглиблене пізнання природи конфліткту, його струтури та змісту позаправових дій як кваліфікайної ознаки відкривають можливості удосконалення юридичних кваліфікаційних категорій на шляху досягнення їх відповідності змісту конфлікту.

Соціальна природа конфлікту соціальних суспільностей, що у межах держав або поза такими діють у міжнародному просторі, не викликає сумнівів. Предметом нашої уваги є саме такі найбільш складні конфлікти, що утворюються в умовах взаємодії функціональних і цільових груп. Таким групам притаманна специфічна структура, видокремленність по відношенню до інших груп, досить високий оргпнізаційний рівень, виражена індентифікація їх членів. Масштабність задач і цілей сприяє виникненню лідерів,"ідеологів", рухів, їх "активістів".Охоплюванністьпевною метою і ідеологією соціальних груп, народів, етносів, цивілізаційно-культурних єдностей вказує на найвищий рівень соціальності. Взаємодія таких єдностей зумовлює розширення зони можливих конфліктів, охоплюючи різноманітні сфери суспільних відносин(передусім, політичні і соціально-економічні).

Важливим є те, що така соціалізація міжнародної еонфліктності за законами конфліктології супроводжується поліпшенням згуртованості і консолідації всередині зазначених вище соціальних формувань і єдностей, тобто всередені протиборчих у конфлікті сторін. За таких умов вірогідність конфлікту "рівних можливостей" (якими, наприклад, була більшість воєн минулих століть у тому числі Перша і Друга світові), що відомий німецький соціолог Карл Шмітт називав конвенціональними війнами, спадає до мінімуму. Особливо якщо зважати на те, щов основі таких конфліктів лежить висхідне соціальне розшарування, у тому числі й на глобальному рівні. Що ж до воєн, як крайні виявлення конфліктів, то у глобалізованому світі формується все більше обставин і факторів, які практично унеможливлюють їх ведення, ставлячи під загрозу саме існування людства.

Виходячи з цього слід констатувати трансформацію сучасної насильницької конфліктності, яка характеризується трьома взаєпов'язаними тенденціями:

1) "подрібненням" збройної конфліктності;

2) тяжінням до набуття абсолютної ворожості сторін;

3)набуття асиметричного змісту.

Перша тенденція виражається у своєрідному розпаданні ворожнечого потенціалу уявної Третьої світової війни на значну кількість, "очагових"конфліктів(Ірак,Афганістан, Лівія і т.ін.) які самі по собі не доходять рівня катастрофогенної загрози світу.Тобто, геополітичні проблеми влади і ресурсів людство "примудрилося" вирішувати не через світові війни а ціною регіональних і інших дрібних конфліктів. Більш детальну увагу проблемам збройної конфліктності приділено у наступному підрозділі дослідження.

Що стосується критерію абсолютної ворожості сторін, то тут слід звернутися до дослідження Л.Козера. Козер класифікує різні типи конфліктів у відповідності до ступення їх нормативної регуляції. Відповідним чином він виокремлює повністю інститулізовані конфлікти(типу конвенціональної війни). На протилежному полюсі опиняються абсолютні конфлікти, метою яких визначається тотальне знищення противника, але аж ніяк не взаємне врегулювання спору. Цей різновид конфліктів зор'єнтований на ьоротьбу до повного знищення одного чи обох суперників, можливість консенсусу тут є мінімальною. "Конфлікти такого роду, - вказує Л.Козер, - особливо виснажливі та коштовні, щонайменше для супротивників, сили яких приблизно рівні. Якщо суперники прагнуть уникнути "гри з нульовою сумою очків", результатом якої може бути цінцева перемога, або така сама безумовна поразка будь-якої з сторін, вони взаємнозацікавленні у створенні механізмів, здатних привести до зумовленого завершення боротьби. В дійсності більшість конфліктів завершуються раніше, ніж переможена сторона буде повністю розбита. Вираз "стояти до останього", як правило виявляється лише фразою. Спротив у принципі завжди можливий до тих пір, поки у таборі ворогуючих сторін залишається хоча б по одному воєну. Втім сутичка зазвичай припиняється задовго до цього моменту. Так відбувається тому, що суперники домовляються відносно умов завершення конфлікту"(Coser L.A. The termination of conflict//Readidgs in social evolution and development/Ed by S.Eisenstadt.L.;N.Y.,1970. P.143).

Такий підхід відомого конфліктолога містить важливі висновки-наслідки абсолютизації сучасної конфліктності. Передумсім вона породжує зацікавленість сторін у створенні механізмів врегулювання конфліктів, серед яких поза всякими сумнівами очільне місце мусять посідати саме міжнародно-правові механізми. Інший висновок з оцінки абсолютного конфлікту, який полягає у необхідності рівноваги сил противоборства сторін, власне кажучи , й веде до обрунтування його(третьої) асиметричної характеристики.

Умовою, за якою абсолютна ворожнеча сторін соціального конфлікту стає реальністю, тобто починає "працювати"( реально передбачає результат "з нульовою сумою очків"), є рівність протиорчих можливостей сторін або, щонайменше, їх співставність.

Глибока соціально-економічна поляризація сучасного світу, яка,власне кажучи, й породжує конфліктний протест нижнього полюсу цієї полярності, зумовлює єдину можливість такої співставності: через через асиметрію у засобах протиборства.

Втілення такої асиметрії в умовах глобального світу можуть бути, наприклад, міграційний тиск(навала) з боку проблемних регіонів, використання повстансько-партизанської тактики у ході національно-визвольних рухів і, безумовно, застосування терористичних методів дій.

Не даремно Л. Козер у своєму аналізі постійно обмовляється, що подібні позитивні можливості конфлікту реалізуються лише за певних умов, що стосуються його гостроти, характеру відносин усередині групи, жорсткості соціальної структури, у який виникає конфлікт, частоти, виникнення конфліктів.

Глобальність загроз, їх реальна небеспечність для обох сторін впливає на критерії оцінки понять "перемоги", "поразка", створює умови для їх взаємної трансформації. В свою чергу, це полегшує завдання створення "механізмів , здатних привести до обумовленого завершення боротьби" і , насамперед, міжнародно-правових.

Так, ще К.Боулдінг підмітив ряд по своєму цікавих ознак позитивних наслідків конфлікту. За його думкою, існує чимало історичних свідчень, коли основний виграш від конфлікту виявляється пов'язаний з реакцією на поразку.

У якості прикладц автор наводить ситуацію, що склалася у Франції, яка потерпіла поразку від Німеччини у 1870 році, коли протягом двох поколінь Париж залишався культурною столицею світу, перебуваючи у небувалому підйомі щодо багатьох сфер - живопису, музики, літератури. На протилежність тому Німеччина у той же час переживала культурну стагнацію. Свого апогею німецька культура досягнула у період до 1870 року, будучи знову-таки пасивною, слабкою державою. Далі, культурний розквіт Відня головним чином був пов'язаний з поразкою Австрією від Прусії. У Сполучених Штатах Америки після Громадянської війни саме на півдні розквітає американська література, і.т. ін. Зрозуміло ці наслідки залежать передусім від характеру поразки. Поразка , що веде до деструкції суспільства, очевидно не здатна результувати ніякого культурного підйому. У суспільстві мусить бути значний творчий потенціал, аби адаптуватися до поразки і виразити себе у культурі. Тим не менше, як стверджує автор, вражає кількість позитивних прикладів того, що перемога може бути руйнівною, а поразка плодотворчою.(Boulding,1986).

Переносячи ці стереотипи на умови сучасності, можна дійти висновку, що поразки, які потерпають режими у Іраку, Афганістані, Лівії і інших званих проблемних регіонах, зі всією очевидністю обертаються засадами поліпшення арабської і у цілому мусульманської згуртованості, продукуванням ефективних способів спротиву з боку зубожілого населення регіонів "третього світу" західній, геополітичній і ресурсній експансії. Утворення таких засад і є нічим іншим, ніж запорукою до майбутніх культурно-цивілізаційних перемог.

Таким чином сам конфлікт своєю значущістю у соціальному житті показав необхідність його поглибленого вивчення, оскільки це відповідає основоположному соціальному запиту людського суспільства. Адже одвічною мрією людства завжди було створення справедливого доброго світу, у якому не залишалося місця для воєн, конфліктів, суперечок. Здійснення такої мрії до певного часу вважалося с можливим, треба було дише знищити ворожнечу, створити справедливе законодавтсво і знайти мудрих правителів. За у мови такого підходу зусилля науковців і політиків зосереджувались на розробці способів уникнення конфліктів. Тобто приорітетами соціальних наук у сфері, що розглядаються були пошуки засобів ліквідації конфліктів. Вивчення конфліктів, дослідження їх генезису та рушійних механізмів залишалися поза зоною уваги науки. Втім, конфлікт, конфліктність слід віднести до проблем, вивчення яких відчуває на собі вплив соціального контексту. Тема конфлікту відноситься саме до того типу наукових проблем, у змісті яких повною мірою віддзеркалюються культурні, соціальні, ідеологічні цінності свого часу.

З цієї точки зору символічною і дуже актуальною виявилась стаття відомого американського соціолога Дж.Бернарда під красномовною назвою "Де сучасна соціологія конфлікту?"(1950). Аналізуючи причини зневаги вивченням конфлікту автор доходить висновку, що суспільство не бажає визнавати факт існування певних конфліктів. Окрім цього деякі впливові організації не зацікавлені у розвиткові дослідження конфліктів, оскільки тактика таємності і раптовості посилює потенційні можливості впливу конфлікту, а вивчення конфліктів веде до "роззброєння" протиборчих сторін. Також вважає Дж.Бернард, соціологи хотілиб уникнути ідентифікації з марксизмом, який явно домінував у дослідженні конфліктів. У якості ще одного пояснення слабкої вивченості конфлікту наводиться міркування, що той, хто вивчає конфлікт, мимоволі захищає або схвалює його. Бернард стверджує, що західна соціологія конфлікту залишається на рівні робіт Г.Зіммеля. При цьому відмічається, що минуле десятиліття вийшла лише одна наукова книга, що присвячена соціальному конфлікту(К.Лєвін "Розв'язання соціальних конфліктів")(Bernard,1950,p.12-13).

Звідси успіх теоретиків конфлкту та їх послідовників привели до парадоксального, на перший погляд, але логічному для науки результату. Він полягає у тому, що "конфліктна теорія як особлива школа думки більше не існує. Її оригінальну аргументацію прийнято: усі соціологічні теорії повинні сказати щось про повсюдність конфлікту у соціальному житті"(The international encyclopedia of sociology,1984,p.62).

Тому не дивно, що "конфліктний підхід Л.Козера став основоюсучасної теоретичної соціології на Заході"(Танчер, 1994, с.256).

Для міжнародного права актуальність конфліктного подходу пояснюється насамперед конфліктністю самого социального середовища(міжнародних відносин) як об'єкту правового регулювання.

Слід взяти до уваги, що міжнародні відносини як визначальне матеріальне джерело міжнародного правотворення самі по собі містять конфліктність у визначенні їх змісту. Щонайменше, існують три підходи до такого визначення: політичний реалізм, ліберальний ідеалізм і неомарксизм. Прибічники політичного реалізму виходять з того, що "архаїчність" міжнародних відносин зумовлюється відсутністю верховної влади, за правлінням якої домінував би принцип: "сам по собі". Цей погляд поділяють і неореалісти, хоча частина з них вважає, що сучасні міжнародні відносини досягли стадії "зрілої анархічності", характеризуються зростаючою роллю міжнародного права, інститутів і норм, у їх врегулюванні(Buzan B.Little R. Reconceptualizing anarhy structural realizm meets world history// european journal of international relations. December 1996.Vol.2, N 4).

Виразники ліберально-ідеалістичних поглядів вважають, що анархічність міжнародних відносин поступово пом'якшується і усуваються на шляху формування єдиного міжнародного співтовариства. Втім поява нових акторів(ТНК, банки, підприємства, приватні організації та соціальні групи, поза - антидержавні структури, якими є професійні асоціації, міграційні потоки, інтернет-співтовариства, мафіозні і терористичні угруповування) і конкуренція, яку вони складають державам сприяє новому зростанню і новій якості анархічності міжнародних відносин, одним із суттєвих результатів якого стає зменшення передбачуваності подій і поворотів у цій сфері(Николсон М. Влияние индивида на международную систему. Размышления о структурах// Жирар М. Индивиды в международном конфликте/ Пер. с фр. М., 1996).

В основи неомарксистського підходу за проблемою відсутності верховної влади у міжнародній взаємодії вбачається сутнісна проблема фактичного всевладдя "центру" світової системи, тобто панування економічно розвинутих держав над її "периферією" і "напівпериферією". Одночасно владні відносини розколюють саме ядро світосистеми, оскільки там домінує єдина наддержава - США(Atin S. Capitalisme, imperialisme, mondialisation// Recherches internationales, printeps 1997 N 48; Cox R. Dialectique de l`economie -monde en fin de siecle// Reque estudes internationales. Vol.XXI N4 Decembre 1990; Валлерстайн И7 Анализ мировых систем: современное системное виденье мирового сообщества// Социология на пороге ХХI века: новое напрвление исследований. М., 1998).

При різних свитоглядних підгрунтях розбижності наведених підходів стосується більшою мірою ступеня, а не суті того, що прийнято називати "архаїчністю міжнародних відносин". Всі вони виходять з того, що особливості міжнародних відносин пов'язані зі специфікою проявів владних відносин між суб'єктами, що взаємодіють на світовій арені. Окрім цього ці різні парадигми об'єднує бачення зростання конфліктогенності світової системи. Серед проблем, які на це вказують є: ідентифікація нових міжнародних акторів і дослідження притаманних їм сутнісних рис; некомпетентність і неефективність держави у взаємодії з ними; зростання антидержавницьких тенденцій у тих чи інших країнах і за її межами; збільшення економічного розриву і соціальної роз'єднаності у світі і можливі наслідки цього для подальшого розвитку людства;вплив технологічних змін на соціокультурний контекст і проблеми, що з ним пов'язнані; дефіцит ресурсів, які є на планеті, в умовах їх перенаселеності,; становленнязагальнопланетарної цивілізації і конфлікти на етнічному і релігійному грунті. У сфері зазначається зріст невоєнних загроз, зменшення значущості традиційного військового компоненту, збільшення кількості конфліктів як джерело дистабілізації системи міжнародних відносин(Циганков. Теория МО: традиции и современность с. 31, 32).

З правової точки зору такі міжнародні умови передбачають адекватні переміни у регулятивному регулюванні. Конфліктологія створює овнови для ефективного нормотворення у міжнародному праві.

Надаючи конфліктності геополітичного контексту(у тому числі конфліктам неміжнародного характеру), конфліктологія міжнародної сфери визначає суб'єкт конфлікту, його об'єкт і предмет, а також можливий спільний інтерес сторін, що конфліктують, і перспективи його формування.Тим самим конфліктологія практично створює умови виходу регулюючого впливу міжнародного права за межі безпосередніх оцінок способів і засобів розв'язання конфліктів і перенести акценти кримінально-правових кваліфікаційних характеристик на глобалізаційні механізми формування міжнародної злочинності. Важливо є те, що епіцентр системи заходів з міжнародного нормотворення конфліктологія спонукає помістити державу(як основного суб'єкта міжнародного права) виводячі при цьому на перші ролі інтереси їх правлячого класу.