20.Основні риси кримінального права Гетьманщини: мета і система покарань

Головна мета покарання полягала в залякувані, тому покарання проводились публічно. Іншою метою покарання було- попередження(загальне і спеціальне). Нарешті цілями покарання були примусова праця та відшкодування збитків.

Система покарань була досить складною. Допускалась множинність покарань, тобто одночасне застосування кількох видів покарань за один і той самий злочин.

З другої половини 17 ст. набуває новий вид покарання- заслання, котре замінило стару форму вигнання(виволання).

19.Основні риси кримінального права Гетьманщини: поняття і види злочинів

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: • з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину; • розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару; • був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо); • було сформульоване поняття рецидиву та ін. В Україні існували такі види покарань: • смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види; • калічницькі й болісні кари; • церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир; • тюремне ув’язнення; • позбавлення честі (шельмування); • вигнання;

• усунення з посади; • майнові покарання (конфіскація та викуп); • примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини); • догана.

18.Характеристика права спадщини за Кодексом 1743 рокув Кодексі передбачено дві підстави спадкування: за заповітом та за законом, однак перевагу віддавали спадкуванню за заповітом. Зазначено, що за Кодексом тестамент (лат.testamentum -заповіт), або духовний запис, – це добровільне розпорядження, або заповітна постанова, або свідоцтво з власної волі на випадок смерті про те, як без зайвих спорів, сварок і ненависті може бути розділено після смерті заповідача його майно між зазначеними в тестаменті особами або установами. Тестамент складали у письмовій формі. Передсмертні розпорядження, які суперечили загальнонародним правам, добрим звичаям, совісті і пристойності, не мали юридичної сили. Встановлено, що в Гетьманщині право складати заповіт з приводу власного майна на випадок смерті належало кожній повноправній людині, яка володіла цивільною правоздатністю і дієздатністю. Згідно з Кодексом, у складанні заповіту певною мірою обмежувалися: особи, яких вважали недієздатними (зокрема, неповнолітні, психічно хворі, марнотратники, глухі, німі, сліпі від народження); засуджені за злочини на смерть, з позбавленням прав або оголошені (опубліковані) безчесними; політичні злочинці, які втікли за кордон; невільники та особи, віддані до суду під заставу чи під секвестр, монахи, які обрали чернечий чин .

Кодекс позбавляв права спадкування таких осіб: євреїв, відступників від християнської віри; марнотратників, п’яниць, позашлюбних дітей (бенкартів); дочок, які виходили заміж без згоди батьків, а після їх смерті – без згоди братів або інших близьких родичів. Автор наголошує, що Кодекс передбачав два способи укладення заповіту: звичайний і незвичайний, які гарантували істинність волі заповідача і породжували певні правові наслідки.

В основу спадкування за законом покладено кровну спорідненість між спадкодавцем і спадкоємцями. За Кодексом, спорідненість – це поєднання однієї особи з іншою, в результаті чого народжувалася одна або більше осіб. Усі особи, які могли стати спадкоємцями за законом, поділялися на три черги: природна (кровна), тобто за народженням осіб від тих самих предків; “швагерська” (свояцтво) – виникала як між чоловіком і кровними родичами його жінки, так і між дружиною та кровними родичами її чоловіка; духовна (кумівство) – виникала між хрещеним батьком (кумом) і хрещеником та його батьками й кумами.

Право на спадкування за законом визначалося на підставі ступенів та ліній. Відповідно до Кодексу, ступінь – це число, яке визначало, наскільки дана особа була віддалена у спорідненні від іншої, між якими стояло питання, наприклад, в якому ступені були правнуки від діда. Відповідь – у четвертому, порядок ішов від діда: дід, батько, син, внук, правнук. Ліній було три: нижня, до якої належали особи, що походили від низхідного роду народження – діти, внуки, правнуки чоловічої і жіночої статі; верхня, до якої належали особи, що походили від висхідних народжень – батько, мати, дід, баба, прадід, прабаба як по лінії батька, так і по лінії матері; бічна лінія включала родичів чоловічої та жіночої статі, пов’язаних не єдиним прямим, а кількома непрямими народженнями – брати, сестри (повнорідні й неповнорідні), їхні діти, внуки та ін. (перша бічна лінія), або дядьки, тітки та їхні діти, внуки, правнуки (друга бічна лінія) і т.д.

Чоловік і дружина, за Кодексом, спадкували один після одного лише тоді, коли не залишалось родичів як по прямій, так і бічній лініях. Одержане ними у спадщину майно спадкували після смерті їхні родичі з дотриманням того правила, що спадщина після чоловіка переходила в його рід, а після смерті дружини – в її рід.

Обов’язковою умовою спадкування Кодекс встановлював законність народження та станову приналежність. Позашлюбні діти (бенкарти), позбавлялися права спадкування при спадкуванні за законом. Коли неодружений чоловік з неодруженою жінкою народжували дітей, а згодом разом укладали шлюб і народжували інших дітей, то під час спадкування перевага надавалася законнонародженим дітям. Крім того, укладений батьком заповіт незаконнонародженій дитині визнавався недійсним, оскільки законнонароджені діти і тут мали переваги. Якщо б хтось за життя законної дружини мав з коханкою дітей, після смерті дружини з цією коханкою уклав шлюб і в них народжувалися діти, то вони визнавалися бенкартами, які не мали права спадщини. На думку автора, ці положення свідчать про існування в Гетьманщині пережитків патріархальних відносин.

У Кодексі наведено вичерпний перелік причин, які давали право батькам відмовитися від дітей і позбавляти їх спадщини. На думку автора, це положення слугувало благородній меті – гуманізації суспільних відносин у Гетьманщині. Низка положень цієї норми знайшли своє відображення у проекті Цивільного кодексу України. Зокрема, пропонується загальне правило щодо особи, яка ухиляється від надання допомоги спадкодавцеві, коли він через поважні причини потребує її, така особа може бути усунена від цього права за рішенням суду

17.Характеристика сімейно – шлюбного права за Кодексом 1743 рокуВиявлено, що Кодекс використовував термін “шлюб” у двох значеннях: а) шлюб як визначений законом та заснований на добровільній згоді договір між чоловіком і жінкою про спільне життя аж до смерті з метою створення сім’ї й продовження людського роду; б) шлюб як подружнє співжиття. Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для нареченої 13 років, для нареченого – 18 років. Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи розлученням. Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри і моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи. вдова чи вдівець мали право укласти новий шлюб, однак необхідно було дотримуватися траурного строку – шести місяців після смерті жінки чи чоловіка. Таке обмеження було виявленням поваги до пам’яті померлого. Розлучені також мали право вступити в новий шлюб лише через шість місяців. Порушення шестимісячного строку в обох випадках передбачало втрату вдовою віна, а вдівцем – записаного йому померлою дружиною посагу або іншого майна.. Відносини подружжя мали особистий і майновий характер. Особисті відносини між чоловіком та дружиною грунтувалися на тому, що, уклавши шлюб, дружина підпадала під владу чоловіка як глави сім’ї. Вона прибирала його прізвище й користувалася пошаною, яка належала чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за його життя чи після його смерті.

Інакше складалися майнові відносини подружжя. Майно, яке виділяли батьки дочці, видаючи її заміж, називалося посагом, або приданим, а майно, принесене чоловіком, – віном. Посаг складався з рухомих речей, що поділялися на дві групи. Першу групу становили п’ять предметів: гроші, золото, срібло, перли і дорогоцінне каміння. Друга група – це жіночий одяг, білизна, коні та інші рухомі речі. Віно – це третина нерухомого майна, яким забезпечувався посаг дружини. Для встановлення рівновартості посагу і віна проводили оцінку посагу за участю відповідних спеціалістів.

За Кодексом, дітей поділяли на тих, що народилися у законному шлюбі і поза шлюбом. Діти, народжені у законному шлюбі, мали усю повноту прав, встановлених законом для законнонароджених дітей, інші діти були позбавлені таких прав. Кодекс також поділяв нешлюбних дітей на дві групи: на “бенкартів”, котрі народилися від чоловіка і жінки, які не були пов’язані між собою шлюбом, та на дітей, народжених від неодружених чоловіка й жінки, проте які згодом уклали шлюб і, крім прижитих дітей до одруження, народили шлюбних дітей.

Особисті й майнові відносини між батьками та дітьми, відповідно до Кодексу, регулювалися на підставі загального правила, а саме: сини, поки не досягли повноліття й не були виділені батьками, і дочки, поки не одружувались, перебували під батьківською владою й на утриманні та вихованні батьків. За Кодексом, влада батьків над дітьми визначалася такими правами: а) в разі необхідної потреби, зокрема під час голоду або лиха, які призводили до втрати сімейного майна, батьки мали право невиділених синів і дочок віддати у найми або дати в заставу на службу християнинові; б) батьки не несли відповідальності перед судом за скаргами чи позовами своїх дітей; в) майно, набуте дітьми під час спільного життя з батьками, залишалося під владою батьків; г) діти мали право виступати в суді тільки у справах, доручених батьками; д) спадщина, яку одержували діти, а також майно, яке вони самостійно набували законним шляхом, у випадку їх смерті переходило до батьків.

Важливе значення для майнових відносин батьків та дітей мав інститут “виділу” батьками синів на “свій хліб”. Згідно з Кодексом, такий виділ полягав у тому, що батьки, виділяючи синів, давали їм за свого життя частину майна з тим, щоб вони створили власну сім’ю, самі себе утримували і жодних претензій на спадщину після їх смерті не мали навіть тоді, коли б одержали меншу частку, ніж після смерті батьків дістали б невиділені сини. Виділ дітей проводили у присутності свідків і записували його до урядових книг разом з письмовим зобов’язанням дітей не вимагати після смерті батьків більше, ніж одержали за життя.

Висновок, що вивчення сімейного права Гетьманщини, врегульованого у Кодексі, допомагає виявити сутність сучасного сімейного права України, сприяє глибшому розумінню його призначення в суспільному житті.