Міжнародні публічні фінанси
Сфера міжнародних публічних фінансів охоплює рух грошових коштів і капіталів між міжнародними валютними, фінансово-кредитними організаціями та окремими державами.
Міжнародна організація – це об’єднання суверенних держав, створене на основі міжнародного договору та статуту для виконання певних цілей, що мають систему постійно діючих органів, яке володіє міжнародною правосуб’єктністю і засноване у відповідності з міжнародним правом.
Класифікація міжнародних організацій може бути проведена за наступними ознаками: юридична природа організацій; масштаб діяльності організацій; предмет діяльності організацій.
Можна виділити наступні види міжнародних організацій.
1. Міждержавні універсальні організації, ціль та предмет діяльності яких представляють інтерес для всіх держав світу – Організація Об’єднаних Націй та Спеціалізовані установи ООН, які є самостійними міжнародними організаціями.
2. Міждержавні організації регіонального характеру. Створюються державами одного географічного регіону по будь-яким питанням, в тому числі питанням економічного та фінансового характеру.
3. Міжнародні недержавні організації – це “будь-яка міжнародна організація, не заснована на підставі міжурядової угоди, вважається неурядовою організацією”. Безперечно, їх діяльність дає певний вплив на політику держав і міжнародних (міждержавних) організацій в сфері фінансових і валютно-кредитних відносин.
До 1914 існувало не набагато більше ніж 200 міжнародних недержавних організацій, в 1977 р. із 4500 міжнародних організацій більш ніж 3500 були міжнародними організаціями неурядового характеру, в 1988 р. нараховувалось вже більше ніж 5000 міжнародних неурядових організацій, а на теперішній час їх кількість перевищила 7000 (близько 900 організацій мають консультативний статус в ООН і її спеціалізованих установ і прямо чи не прямо впливають на процес прийняття рішень, що стосуються предмета їх діяльності).
Пряме чи непряме відношення до міжнародних валютно-кредитним відносинам мають: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР).
Згадані організації ще називають міжнародними фінансовими інститутами. Це розгалужена мережа міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій, майже всі з яких утворились після другої світової війни. Серед них – як організації, що мають всесвітнє значення, так і організації регіонального рівня. Поява міжнародних фінансових інститутів була спричинена низкою подій у світовій економіці:
посиленням інтернаціоналізації господарського життя, агресивним розвитком ТНК і ТНБ, діяльність яких вийшла за межі національних економік;
розвитком міждержавних форм регулювання валютно-кредитних і фінансових зв'язків як складової регулювання міжнародних економічних відносин;
посиленням нестабільності світової економіки, у тому числі - валютної системи, світових ринків капіталів і золота.
Регіональні фінансові інститути виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідності розв’язання проблем, що постали перед їх економіками.
Загальними цілями діяльності міжнародних фінансових інститутів є такі:
стабілізація світового господарства й міжнародних фінансів на основі об’єднання зусиль світового співтовариства;
здійснення міждержавного валютного і кредитно-фінансового регулювання;
розробка і координація стратегії і тактики міжнародної валютної і кредитно-фінансової політики.
Міжнародні організації надають кредити країнам-членам, які цього потребують, розробляють принципи функціонування світової валютної системи, сприяють вирішенню міжнародних фінансово-економічних проблем.
До міжнародних фінансових організацій світового рівня належать, передусім, спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд, група Всесвітнього банку.
У 1992 р. до членів МВФ були прийнятi країни колишнього СРСР, у т.ч. і Україна. Завдяки цьому фактично завершено процес глобалiзацiї економiчного простору міжнародних фінансів, яке ведеться цiєю важливою мiжнародною органiзацiєю. Сьогоднi її членами є практично всi (за невеликим винятком) країни свiту.
Рiшення про створення МВФ було прийняте Бреттонвудською конференцiєю у 1944 р. Угода про МВФ пiсля вiдповiдної ратифiкацiї країнами-учасниками набула чинностi в груднi 1945 р.
Статутом МВФ визначено, що метою цiєї органiзацiї є забезпечення спiвробiтництва у мiжнародних валютних проблемах, сприяння стабiлiзацiї валют, створення багатосторонньої системи платежiв і розрахункiв, досягнення рiвноваги в платiжних балансах країн-учасниць.
У статтi IV Статуту МВФ зазначено: “Фонд повинен слiдкувати за розвитком мiжнародної валютної системи і забезпечувати її ефективне функціонування”.
МВФ також має здiйснювати аналiз виконання кожною країною-членом загальних зобов’язань. Статутом передбачено, що країни-учасники, вступаючи у Фонд, добровiльно зобов'язуються спiвпрацювати з Фондом і мiж собою у питаннях стабiлiзацiї валютних вiдносин.
У розв’язаннi цього комплексу завдань першочергова увага придiляється системi заходiв щодо регулювання валютних курсiв, якi забезпечують сприятливi умови розвитку зовнiшньоекономiчної дiяльностi країн-учасниць, щодо зниження валютного ризику, кон'юнктурної невизначеності тощо.
У квiтнi 1977 р. директорат МВФ у межах своїх повноважень щодо спостереження за полiтикою у сферi валютних курсiв визначив три основнi принципи, якими повинні керуватися країни-учасники Фонду.
По-перше, кожна країна-член Фонду повинна не допускати такої манiпуляцiї валютними курсами, яка б дала їй змогу отримати несправедливi конкурентнi переваги над іншими країнами.
По-друге, обов’язком кожної країни є здiйснення валютного регулювання, спрямованого на уникнення руйнiвних наслiдкiв, якi викликанi короткостроковими коливаннями обмiнних курсiв.
По-третє, при проведеннi полiтики регулювання валютного курсу мають враховуватися iнтереси інших членiв Фонду, включаючи інтереси тих країн, у валютах яких здiйснюється iнтервенцiя.
МВФ має змогу активно впливати на країни-учасницi в питаннях виконання ними вiдповiдних вимог валютного регулювання. Для цього використовуються стабiлiзацiйнi програми та механiзм взаємних консультацiй. Стабiлiзацiйнi програми пов’язанi з наданням кредитiв на фiнансування тимчасових дефiцитiв платiжних балансiв окремих країн. У встановленому порядку кредит надається в іноземнiй валютi строком на 3-5 рокiв в обсязi 25 % квоти автоматично. Понад цей лiмiт надання кредитiв супроводжується вивченням Фондом економiчної ситуацiї у країнi і вимогами проведення жорстких заходiв стабiлiзацiйного характеру.
Міжнародні організації надають допомогу за умови виконання країнами-реципієнтами певних економічних вимог, основними з яких є лібералізація цін та ринків, макроекономічна стабілізація (інфляція не більша за 40% на рік), обмеження державних витрат (особливо державного кредитування економіки та субсидування експорту), приватизація, відкритість економіки (передусім, конвертованість валюти та зниження торговельних бар'єрів на імпорт товарів та експорт сировини), зниження дефіцитів держбюджету, торговельного та платіжного балансу. Ці вимоги віддзеркалюють ідею лібералізації економіки країн, що розвиваються та постсоціалістичних країн.
З часом коло вимог до країн-реципієнтів розширилося. Підвищення ефективності національних фінансових ринків, активна підтримка конкуренції в країні, антимонопольна боротьба, “прозорість” бізнесу, обмеження інфляції, сприяння економічному зростанню, підвищення ефективності діяльності державних установ. Перш ніж надати фінансову допомогу, МВФ узгоджує з урядом країни меморандум щодо її економічної політики. На основі меморандуму МВФ, а за ним МБРР приймають рішення про надання кредитів, які отримуються країною частинами – траншами. Надходження кожного наступного траншу залежить від дотримання країною-реципієнтом попередньо узгоджених умов.
Міжнародні організації-донори вважають, що така політика сприяє поверненню наданих кредитів. Але, підштовхуючи ринкові реформи, обумовленість кредитів водночас знижує державну підтримку економіки, відкриває внутрішній ринок для іноземного капіталу і товарів, загострює напруженість у суспільстві через різке зниження соціальних витрат внаслідок боротьби з подоланням дефіциту держбюджету.
Вiдмова країни, яка хоче отримати кредит, виконувати рекомендацiї Фонду фактично закриває їй допуск до свiтового ринку капiталiв. Нинi 55 країн-учасниць Фонду беруть участь у здiйсненнi такого типу стабiлiзацiйних програм.
Важливою ланкою у системi валютних вiдносин є Свiтовий банк – мiжнародний iнвестицiйний інститут, заснований одночасно з МВФ у Бреттон-Вудсi (США, штат Нью-Гемпшир) у 1944 р. (попередня назва Свiтового банку – Мiжнародний банк реконструкцiї та розвитку).
Вступ країни до МВФ автоматично забезпечує їй членство у Свiтовому банку. Водночас вся кредитна дiяльнiсть банку, яка має довгостроковий характер і пов’язана з фiнансуванням об’єктiв виробничого призначення прямо, та безпосередньо синхронiзується з вiдповiдними експертними оцiнками МВФ.
Мова йде про те, що надання кредитiв Фондом одночасно забезпечує вiдкриття кредитiв і Свiтовим банком. Бiльше того, як свiдчить свiтова практика, у цьому разi вiдповiдно дiють і найбiльшi приватнi банки.
Вступивши у члени МВФ, Україна одночасно ввiйшла у структуру Свiтового банку. Їй видiлена квота в 10 678 акцiй на загальну суму 1,3 млрд. дол. Валютну готiвку за членство України в банку в сумi 7,9 млн. дол. внесла Голландiя, яка є країною-опiкуном нашої країни у названiй банкiвськiй структурi.
До групи Всесвітнього банку входять п’ять окремих фінансових установ:
1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) - головна складова групи, найчастіше його називають Всесвітній банк.
2. Міжнародна фінансова корпорація.
3. Міжнародна асоціація розвитку,
4. Багатостороннє агентство по гарантіях інвестицій,
5. Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів.
Головна мета і обов’язок цієї міжнародної інституції – фінансування економічного розвитку шляхом надання країнам-членам Банку довгострокових позик та кредитів.
Вступ України до МВФ і Свiтового банку дає їй можливiсть отримувати достатньо вагомi кредити для структурної перебудови економiки, стабiлiзацiї власної валюти, вiдкриває шлях для залучення iноземних інвестицiй.
Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) було створено за ініціативою США. Ця організація знаходиться у Вашингтоні, а її окремі бюро – у Лондоні, Парижі, Франкфурті, Токіо. Членами МФК є 174 країни. У 1993 р. МФК було реорганізовано.
Основна мета створення МФК полягала у сприянні приватним капіталовкладенням, але з часом коло завдань суттєво розширилося і охоплює діяльність у сфері технічної допомоги.
МФК найбільше у світі джерело прямого фінансування проектів приватних капіталовкладень у країнах, що розвиваються. На відміну від МБРР МФК фінансує безпосередньо підприємства без гарантій урядів. Кредити надаються приватним підприємствам, які мають високий рівень рентабельності. Термін кредитів – від 5 до 15 років. Власна участь МФК, як правило, обмежується 25% вартості проекту.
Починаючи з 1956 р. МФК спрямувала понад 21,2 млрд. дол. власних коштів на фінансування різних проектів та 852 підприємств у 129 країнах, що розвиваються.
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) знаходиться у Вашингтоні (США) і налічує 160 країн-членів. Цілями створення МАР є сприяння економічному розвиткові, підвищення продуктивності праці та життєвого рівня у країнах-членах.
МАР спрямовує кредити до найменш розвинутих країн за найбільшими пільгами: термін кредитів становить 35-40 років з пільговим періодом 10 років. Кредити є безпроцентними і передбачають сплату тільки комісійних на покриття адміністративних витрат.
Кожний проект, що фінансується МАР, піддається політико-економічній експертизі, яка має на меті визначення найефективнішого використання кредитних коштів.
Місцезнаходження багатосторонньої агенції з гарантій (БАТІ) – Вашингтон (США). Кількість членів становить 134 країни. Цілями створення БАТІ було визначено:
заохочування іноземних інвестицій на виробничі цілі на додаток до діяльності групи Всесвітнього банку, особливо у країнах, що розвиваються;
надання гарантій, включаючи страхування та перестрахування некомерційних ризиків на інвестиції однієї країни-члена БАТІ в іншій країні-члені.
Агенція надає інвесторам гарантії у розмірі до 90% загального обсягу інвестицій у країнах-членах (країнах, що розвиваються). Термін надання коштів становить 15 -20 років.
Крім того, через Департамент політичних і консультативних послуг БАТІ здійснює консалтинг та надання рекламних послуг; через Консультативну службу з іноземних інвестицій допомагає країнам-членам у розробці політики та розвитку інфраструктури, що необхідні для залучення прямих іноземних інвестицій.
Особливе місце у структурі міжнародних валютно-кредитних відносин посідає найдавніша організація – Банк міжнародних розрахунків (БМР). Він був заснований ще у 1930 р. банками Великобританії, Франції, Італії, Німеччини, Бельгії, Японії та групою американських банків на чолі з банкірським домом Моргана. Штаб-квартира банку знаходиться у Базелі (Швейцарія).
Заснування БМР покликано було полегшити розрахунки з репараційних платежів Німеччини та воєнних боргів. Зараз БМР виконує дві основні функції:
сприяння співробітництву між центральними банками та створення сприятливих умов для проведення міжнародній фінансових операцій;
виконання ролі довіреної особи або агента з проведення міжнародних розрахунків.
У рамках своєї банківської діяльності БМР приймає як депозитні вклади частину ліквідних активів центральних банків, надає їм кредити. Для сплати відсотків на ці вклади БМР розміщує їх у центральних банках інших країн на ринкових умовах, у міжнародних організаціях або у банках-кореспондентах. Отже, основне джерело ресурсів БМР - це залучені кошти.
Крім банківської діяльності БМР докладає величезних зусиль як координаційний центр діяльності центральних банків провідних країн світу – Америки, Канади, Японії. Завдяки БМР було вироблено і опубліковано у 1975 р. перші правила міжнародних банківських операцій, які згодом були систематизовані та доповнені. Платоспроможність міжнародних банків визначається за показниками, запропонованими у 1988 р. Комітетом Кука під егідою БМР. Значну роль відіграє БМР і у сфері міжнародних валютних відносин.
Регіональні банки розвитку здійснюють першочергове кредитування регіональних економічних програм. Так, Європейський банк реконструкції і розвитку є третьою за значенням міжнародною фінансовою організацією. Його штаб-квартира знаходиться у Лондоні. ЄБРР створено на підставі Угоди про заснування від 29 травня 1990 р. Діяльність ЄБРР розпочато у квітні 1991 р. Членами ЄБРР є 59 країн, а також Європейська Спільнота та Європейський інвестиційний банк.
ЄБРР створено з метою вирішення таких завдань:
полегшення переходу країн Східної та Центральної Європи та СНД (26 країн) до ринкової економіки;
координація допомоги країн Заходу постсоціалістичним країнам;
сприяння розвитку приватної підприємницької діяльності у цих країнах.
Діяльність ЄБРР допомагає країнам здійснювати структурні та галузеві економічні реформи на підґрунті розвитку конкуренції, приватизації, підприємництва. ЄБРР сприяє сумісному фінансуванню та прямим капіталовкладенням з офіційних та приватних джерел, допомагає мобілізувати національний капітал. ЄБРР щільно співпрацює з міжнародними та національними фінансовими організаціями.
Міжнародне фінансове право. Діяльність міжнародних організацій або держав як суб’єктів міжнародних фінансових відносин не можливе без відповідного правового забезпечення.
Суверенна держава є основним суб’єктом міжнародного права, що функціонують в сфері міжнародних публічних фінансів, і представляє собою країну в міжнародних відносинах (у цьому числі економічних і фінансових), яка володіє спроможністю здійснювати міжнародні права і обов’язки.
До основних критерій, що характеризують державу як суб’єкт міжнародного публічного права (і міжнародних публічних фінансів), відносяться наступні: територія, населення, публічна влада і можливість вступати у відносини з іншими державами і суб’єктами міжнародного права.
Правосуб’єктність держави згідно нормам міжнародного права включає правоспроможність і дієспроможність. Міжнародна правоспроможність і дієздатність держави нерозривні, але в історії міжнародних відносин були такі випадки, коли держава, зберігаючи статус суб’єкту міжнародного права, було повністю чи частково недієспроможним.
Права та обов’язки різних держав однаково незалежать від їх розмірів, економічної та військової могутності або інших відмінностей; вони обумовлені природою держави і характером міжнародного співтовариства на певний історичний період розвитку та є взаємопов’язані. Основні права держав, пов’язані з суверенітетом, що їх суттєво відрізняють від інших суб’єктів міжнародного публічного чи приватного права. Права держав відповідно обмежені правами інших держав і повинні використовуватись у відповідності до основних принципів і норм міжнародного права.
Учасникам міжнародних публічних і приватних фінансових відносин слід врахувати, що юрисдикція держави повинна здійснюватись з дотриманням імунітетів, що визнані міжнародним правом. Імунітет реалізується з принципу суверенної рівності.
В теперішній час визнається концепція не абсолютного, а обмеженого імунітету, коли імунітет обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як носій суверенної (публічної) влади, а також діями, що утворюються в силу (і в інтересах) державної влади. Держава не володіє імунітетом у правовідносинах комерційного (непублічного) характеру, так як юридичні та фізичні особи, що вступають з іноземною державою такого роду відношень, не можуть бути втрачені правового захисту згідно нормам національного (цивільного, фінансового, банківського тощо) і міжнародного приватного права.
При здійсненні операцій на міжнародних фінансових ринках кожній особі, що приймає участь в угодах, необхідно пам’ятати, що сторона угоди – держава – може бути замінена (або вибути з угоди) в результаті правонаступництва. Правонаступництво – це перехід прав і зобов’язань в результаті зміни одної держави іншим відносно відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території.
Правонаступництво не торкається договорів, що встановлюють кордони і їх режим, а також зобов’язань відносно користування будь-якою територією, що встановлені на користь іноземної держави. При переході частини території від одної держави до іншої держави діє принцип рухомості границь, у відповідності з якими межі дій договору скорочуються чи розширюються разом з границями держави.
При об’єднанні держав всі їх договори зберігають силу, але застосовуються лише у відношенні тієї частини території об’єднаної держави, у відношенні до якої вони знаходились в силі в момент правонаступництва.
Наведені правила застосовуються і при з’єднанні однієї держави до іншої, яка зберігає свою правосуб’єктність.
Якщо при розподілі держави одна з її частин продовжує існувати як держава-попередник, то в його договірних відносинах не виникає змін, за винятком тих договорів, які безпосередньо пов’язані з новими територіальними утвореннями.
Відносно держави, яка утворилась на відділеній території, є дві різні концепції: нова держава не несе зобов’язань по договорам держави-попередника; договори держави-попередника зберігають свою силу і для держав-правонаступників.
Нова незалежна держава не зобов’язана дотримуватись будь-якого договору держави-попередника, який в момент правонаступництва мав силу у відношенні її території.
Міжнародне право пов’язує правонаступництво тільки із зміною території. Конституційні і навіть неконституційні зміни в формі правління, зміни в формі державного ладу не впливають на обов’язкову силу міжнародних зобов’язань держави.
Державна власність може виступати об’єктом, що забезпечує міжнародні зобов’язання держави, у тому числі фінансові.
Власність держав, що об’єднуються переходить до об’єднаної держави.
Віденська конвенція 1983 р. регламентує відносини, що пов’язані з державними боргами, щодо будь-яких фінансових зобов’язань держави-попередника стосовно іншого суб’єкту міжнародного публічного права, якщо вони регламентуються останнім.
Загальне правило правонаступництва: борг держави-попередника переходить до правонаступників в справедливій частці, що визначається на основі обліку майна, прав та інтересів, які переходять до відповідної держави-попередника у зв’язку з даним державним боргом.
В сфері міжнародних публічних фінансів держава в особі державних органів і офіціальних посадових осіб. Має право здійснювати наступні види діяльності: приймати участь у міжнародних економічних та фінансових конференціях; приймати участь в діяльності міжнародних (міждержавних) організацій; укладати міждержавні договори по відношенню до експорту-імпорту товарів та послуг; приймати участь в клірингових, платіжних та валютних угодах; укладати міждержавні договори оренди рухомого і нерухомого майна, позики, іпотеки тощо; укладати міждержавні договори, у тому числі з надання кредитів, позик, інвестуванню, фінансуванню; здійснювати операції з золотом і дорогоцінними металами; емітувати державні казначейські зобов’язання, цінні папери; забезпечувати фінансовими та іншими гарантіями угоди різноманітних юридичних та інших осіб; надавати безкоштовну фінансову допомогу і т.і.
Таким чином, держава здійснює будь які види діяльності при здійсненні операцій на національному, іноземних, регіональних і міжнародному фінансових ринках.
До джерел міжнародного (публічного) права також слід відносити обов’язкові нормативні резолюції міжнародних організацій.
Питання про юридичні сили постанов, що приймають органи міжнародної організації, встановлюється її установчим актом. Окремі постанови вищого органу міжнародної організації можуть мати ту чи іншу силу для членів цієї організації. Постанови, які приймаються керівними органами організації, не однакові за своєю природою. Вони поділяються на два види – рішення які володіють обов’язковою юридичною силою, та рекомендації.
Перші приймаються з процедурних питань в усіх міжнародних організаціях рішення, які прийняті за такими питаннями, обов’язкові для держав-членів. Що ж стосується постанов, які приймаються за поточними питаннями діяльності міжнародної організації, що стосуються відносин держав-членів з організацією або держав між собою згідно предмету діяльності міжнародної організації, їх юридична сила залежить від характеру міжнародної організації, а також від волевиявлення держав з приводу визнання даних постанов міжнародних організацій в якості обов’язкових для виконання, тобто ті, що мають статус міжнародно-правової або іншої норми.
Юридична обов’язковість резолюцій міжнародної організації може бути також зафіксована в нормах національного права.
Рекомендацій міжнародних організацій мають меншу юридичну силу в порівнянні з міжнародно-правовими або національними нормами. В першу чергу це стосується резолюцій різноманітних недержавних міжнародних організацій. Ухвалення цих організацій мають рекомендаційний характер для суб’єктів міжнародного чи національного права, але фінансово-кредитні інститути і навіть держави і (або) міждержавні організації можуть використати їх для публічного впливу на ті органи і організації, які перешкоджають їх діяльності або іншим чином порушують права, з метою прийняття позитивних рішень.
В рекомендаціях органів міжнародної організації виражається її позиція, воля та оцінка поведінки держав. Рекомендація, яка схвалює політику певної категорії осіб, полегшує проведення цієї політики. Навпаки, рекомендація, яка суперечить інтересам будь-яких осіб або держав, ускладнює її проведення. Держава та високопоставлені особи, як правило, повинні виправдовуватись, чому вони не виповнюють рекомендацій міжнародної організації.
Держава – член міжнародної організації, а також інші особи, як правило, не можуть ухилитись від виконання рекомендацій міжнародної організації, тому, що вони, по-перше, виходять від компетентних міжнародних організацій; по друге, відносяться до питань забезпечення та захисту національних і міжнародної валютно-кредитної системи, а також міжнародного і національних співтовариств.