4 Ватиме Правління. Правління обирає Наглядова рада, яка й наглядає за

його роботою. Наглядова рада складається з 7^—9 загальновизнаних і

шанованих у суспільстві професіоналів, її членами не можуть бути

політики, депутати, представники органів будь-якої з гілок влади.

Однак до її складу можуть увійти по представникові (не політики, а фахівці) від Верховної Ради та Президента України. Членів Наглядо­вої ради обирає Верховна Рада за відповідним поданням Президента. Наглядова рада затверджує бюджет Громадського ТБ, обирає та звіль­няє керівника Громадського ТБ, укладає з ним контракт, призначає аудит, затверджує річний звіт компанії та принципи редакційної політики.

Громадське (суспільне) телебачення на сьогодні існує у 49 країнах, тож Україна має безліч прикладів, які можна частково наслідувати. На основі світового досвіду в Україні вже існує «збірний образ» того, яким би мало були громадське (суспільне) телебачення. Так, загальноприйня­тим є те, що громадське мовлення в Україні має творитися на засадах збалансованого інформування, високого рівня аналітики та публіцисти­ки, представлення інтересів усіх суспільних груп та чіткого дотримання програмної політики.

Основними принципами роботи громадського телебачення мають бути: незалежність від парламенту, уряду та будь-яких інших політич­них сил; орієнтація програмної складової на розвиток суспільства та на захист інтересів усіх вікових, етнічних та соціальних груп; точність, об'єктивність та неупередженість інформаційної складової; високий рівень аналітичних матеріалів.

Розвинене громадське мовлення у багатьох країнах світу стало запо­рукою успішного формування громадянського суспільства. В Україні рівень розвитку громадянського суспільства було оцінено як невисокий, але зі значним потенціалом. Про здатність громадян у критичні моменти захищати свої права і свободи свідчать «студентська револю­ція на асфальті» 1991 р. та Помаранчева революція 2004 р. Це можна вважати зародками громадянського суспільства.

В українському суспільстві історично закладено високий рівень цін­ностей, притаманних громадянському суспільству. Однак структура, поширеність та ефективність діяльності організацій громадянського суспільства (ОГС) залишаються здебільшого незадовільними, оскільки діяльність ОГС не має широкого розголосу серед громадян. Відтак вони мало знають про те, як ці організації можуть захистити їхні права.

Саме ЗМІК забезпечують зв'язок між різними соціальними, куль­турними, віковими групами громадянського суспільства та представля­ють їхні інтереси перед владою. В 49 країнах світу існують суспільні (громадські) ЗМІК, які і виконують цю функцію. На відміну від комер­ційного і державного, громадське телебачення не скероване на отри­мання прибутку або пропагування владних позицій. Відтак, зрозуміло, що для ефективного представлення думки суспільства в Україні пови­нен бути третій, інший вид ЗМІ — суспільні (громадські). Девізом гро­мадського мовлення можна обрати одне з правил Бі-Бі-Сі: «Let society talk to itself.» («Дозвольте суспільству говорити до самого себе!»).

Важливим для становлення і дієвого функціонування громадянсько­го суспільства в Україні є створення громадських рухів і організацій, на зразок британських журналістських профспілок, які важливі для діяльності громадських ЗМІ.

Для ефективного висвітлення усіх сторін життя суспільства необхід­но професійно представляти їх інтереси у ЗМІ. Тому прес-служби ОГС повинні чітко усвідомлювати, що є інформаційним приводом для того чи іншого журналістського матеріалу. На сьогодні ОГС привертають до себе увагу здебільшого проведенням PR-акцій, а найголовніше — про­блеми, які вони вирішують, та результати їх діяльності, — залишається «за кадром». У той же час саме широкий розголос позитивного вирі­шення проблеми однієї людини міг би викликати великий суспільний резонанс і значно посилити позиції та імідж ОГС.

З іншого боку, для того, щоб побачити і донести до суспільства не просто цікаву історію, а її причини і наслідки, треба мати відповідну журналістську школу. На наш погляд, внаслідок швидкої комерціаліза­ції телебачення та сильного впливу іноземних (переважно російських) телеканалів таку категорію журналістів ще треба виховати.

Українська журналістика зараз перебуває в «буферному» стані, де, з одного боку — старше покоління, яке протягом більшої частини про­фесійного життя головним завданням ЗМІ вважало пропаганду, а з ін­шого — молоді журналісти, яких просто на робочих місцях навчили відповідати вимогам керівників (замовників, власників, інвесторів)

конкретних каналів, що нерідко призводить до викривлення реаль­ності та заангажованості інформаційного посилу. Сьогодні на загально­му рівні відсутні журналістські стандарти подачі інформаційно-аналі­тичних матеріалів, на найбільш рейтингових загальнонаціональних каналах майже відсутня якісна публіцистика, теледокументалістика, культурні програми високого рівня та зовсім немає освітніх програм та програм для дітей.

Фахівці вбачають вихід із ситуації насамперед у тому, щоб жур­налісти почали працювати не на замовника чи «господаря» каналу, а на громадян. Це має стати прерогативою усіх каналів, а не тільки одного ^— «громадського». Але громадський канал, на відміну від ко­мерційних, не гнатиметься за рейтингами і матиме більше соціальне спрямування свого програмного продукту. Він здійснюватиме не тільки інформаційну та розважальну функції, до яких в основному звелася робота найбільш рейтингових каналів, але і комунікативну (канал представлятиме не так точку зору політиків, як народу), організаційну (саме через надання права голосу громадським організаціям як інсти­тутам, що можуть захистити права і свободи конкретного громадяни­на), ідеологічну (причому не нав'язуватиме цінності партїї-засновника чи власника каналу, а пропагуватиме здорові цінності громадянина України) та культурно-освітню (дитячі, юнацькі програми, докумен­тальні фільми та культурологічні програми).

Таким чином, проаналізувавши дані про сьогоденні реалії ЗМІ, пот­реби суспільства в громадському мовленні та проекти створення гро­мадського телебачення, можна сказати таке. Громадянське суспільство в Україні може бути сформоване, з одного боку, за умов подальшого розгалуження роботи ОГС, ефективнішої співпраці їх зі ЗМІ, та, з ін­шого боку, за допомогою діяльності громадських ЗМІ, які б інформу­вали та консолідували суспільство і представляли його думки та інтере­си перед чинною владою.

На сьогодні потреба в громадському телебаченні сформована як у колах політиків, так і в професійному середовищі журналістів. У той же час провал маніпулятивних технологій передвиборної кампанії 2004 р. чітко засвідчив, що українське суспільство також бажає бути поінформованим якісно й адекватно, а в критичні моменти бойкотує відверто заангажовані телеканали і йде відстоювати свої права. Тому в Україні потрібне громадське телебачення, яке було б незалежним від держави та будь-яких політичних сил, працювало б на засадах прозо­рості, чесності, незаангажованості та відповідало б інтересам різних верств населення та соціальних груп. На ньому мають бути представ­лені високоякісні інформаційні, аналітичні, публіцистичні, освітні, пізнавальні та дитячі програми, що і забезпечить комунікацію, кон­солідацію та сталий розвиток громадянського суспільства.

РОЗДІЛ 10

Журналістське розслідування

Необхідно, аби журналістам було дозволено викликати обурення. Вони по­винні мати можливість публічно критикувати владу, яка прагне до замов­чування чого-небудь, також їм повинно бути дозволено у провокаційній формі створювати і зміцнювати дійсність. Політики повинні боятися жур­налістів, а не навпаки. Якщо хтось саме так розуміє свою професію — не­залежно від засобу інформації — він розуміє її правильно.

Ганс Вернер Кільц

Термін «журналістське розслідування» вперше з'явився напри­кінці 60-х років на сторінках американських газет. Як відомо, найбіль­шого розвитку цей жанр набув саме в Америці. Якщо ж розглядати розвиток жанру в історичному аспекті, то елементи журналістського розслідування можна знайти наприкінці XIX — на початку XX століття. Тоді головною темою матеріалів журналістського розслідування була корупція. Основну ж роль у розвитку журналістського розслідування відіграли знамениті письменники, журналісти, громадські діячі Семю-ель Ленгхорн Клеменс, Семюель Макклюр, Джордж Лінкольн Стеф-фенс, Роберт Пен Уоррен.

Найрезонанснішим журналістське розслідування стало в 1988 році. Цьому передував грандіозний скандал, що примусив увесь світ здригну­тися та в кілька разів підніс роль журналістського розслідування.

Центром цієї події можна вважати ім'я Метта Драджа — засновни­ка, власника та єдиного автора мережевого видання «Доповідь Дра­джа». Треба зазначити, що дехто вважає Драджа «збирачем бруду», зазначаючи, що він не має права називати себе журналістом. Але для інших Драдж — це справжій журналіст-шукач інформаційної епохи.

Слава прийшла до Драджа в 1988 році після того, як він дізнався, що в редакції журналу «Ньюс-вік» певний час знаходиться матеріал про любовний зв'язок президента США Біла Клінтона та етажерки Білого дому Моніки Левінскі. Власники журналу сумнівалися, чи варто

пускати до друку цю вибухонебезпечну інформацію. Однак Драдж не вагався й опублікував цю новину на своєму сайті, після чого на очах в усього світу розгорівся найграндіозніший скандал. На своє виправдан­ня Драдж написав книгу «Маніфест Драджа» та зазначив, що тради­ційна журналістика померла: «В мене немає ні бюджету, ні босів, ні дед-лайну, але є можливість зберігати незалежність, яка не доступна співробітникам великих та малих видань». Цікаво, що й зараз Метт Драдж робить свій внесок у справу журналістського розслідування: щодня він пише свою «Доповідь», а співробітники прес-служби Білого дому регулярно ознайомлюються з її змістом.

Інший випадок популярних журналістських розслідувань мав місце в 2002 році. Боб Вудворд опублікував свою книгу «Буш на війні», у якій розкрив деталі підготовки воєнної операції США та їхніх союз­ників проти афганського руху «Талібан». Згідно з отриманими даними успіх коаліції багато в чому залежав від хабарів, які агенти ЦРУ своє­часно дали впливовим польовим командирам.

У даному випадку завданням журналіста було не викриття, а, рад­ше, реконструкція подій, для відбудови яких журналіст отримав мож­ливість чотиригодинного інтерв'ю з президентом Джорджем Бушем, а також право використання стенограмами засідань Ради національної безпеки США та адміністрації глави держави.

Слід також зупинитися на, розвитку журналістських розслідувань в інших країнах світу. Відомо, що традиції журналістського розслідуван­ня в різних країнах відрізняються завдяки ролі та значенню преси в суспільстві. Наприклад, у Швеції вже тривалий час існує режим свобо­ди преси, а в Іспанії газети лише в останні десятиліття почали вплива­ти на формування суспільної думки. У Франції та Бельгії журналісти мають право не розголошувати в суді джерела своєї інформації, достат­ньо лише сказати, що під час роботи над матеріалами було зроблено все можливе для перевірки отриманих відомостей. Добре відомі випад­ки, коли представники французьких ЗМІ зустрічалися з представника­ми терористичних угруповань корсиканських сепаратистів, а потім відмовлялися передавати відомості про них у поліцію, зазначаючи: «Обов'язок преси — інформувати суспільство, а не слугувати інформа­торами» [ТІ, 38].

Ще одне визначення журналістського розслідування належить російському вченому Олександру Тертичному. Вчений вважає, що «журналіст-розслідувач має робити явною ту Ьирормацію, яка необ­хідна, житт.єво важлива для народу, але від нього приховується; боро­тися зі зловживаннями сильних світу цього; протистояти беззакон­ню, щоб змінювалося на краще і все суспільство» [13, 102]. Проте слід зазначити, що Тертичний у своїй праці розглядає «розслідувальну жур­налістику» з точки зору методу й етапів пізнання дійсності, акцентуючи саме на цьому, а не на змінах, які трапляються в результаті виходу матеріалу у світ.

Із визначенням Олександра Тертичного пов'язана також точка зору петербурзької журналістки, члена Гільдії судових репортерів Юлії Шум. Аналізуючи природу журналістського розслідування, дослідниця вважає, що головним у цьому жанрі є виявлення фактів, матеріалів, «які влада воліла б не розкривати» [19].

Український дослідник і журналіст із великим досвідом Олександр Глушко, один із небагатьох українців, які займаються теорією жур­налістського розслідування, запропонував власне авторське визначення терміна. У ньому Глушко зазначає, що метою розслідування є «виявити потаємні пружини гострих суспільних проблем., справжні причини існу­вання яких старанно приховуються від широкої громадськості владни­ми, політичними та іншими впливовими колами» [5], вибудувати власну концепцію досліджуваного явища, його природи та умов існування.

Дослідник зазначає, що за формою реалізації авторського задуму журналістське розслідування — «складний, синтетичний жанр, у друко­ваному чи електронному варіантах якого можуть бути використані елементи проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, інтерв'ю, звіту, рецензії, а також фінансові документи, ділове листуван­ня, постанови, протоколи, угоди, архівні, статистичні дані тощо» [5].

Проте найважливішим є те, що український науковець і журналіст вважає, що головним принципом у роботі журналіста, який проводить розслідування, має бути гласність, створення відповідної атмосфери, громадської думки «з приводу тих чи тих антисуспільких явищ, що виключало б їхнє повторення у майбутньому» [5]. Здійснюють цю мету журналісти через вплив на емоції людей, викликаючи в них від­повідну реакцію на скоєне.

Олександр Глушко розглядає вплив журналістського розслідування на дійсність не безпосередньо, а опосередковано, через формування думки в глядачів та читачів. Як буде помітно нижче, у західних дослід­ників журналістського розслідування дещо інший підхід до визначення терміна і проблеми впливу матеріалів на суспільство. Окрім того, по­ряд із виключенням повторення зловживань і порушень, Глушко зазна­чає ще одну мету журналістського розслідування. На його думку, вона полягає у тім, щоб «зірвати покрив таємничості з проблем, які нерідко штучно ускладнюють життя багатьох людей» [5, 62]. Проте висвітлити проблему не означає виправити її.

Кардинально інший підхід у західних науковців. Так, британський дослідник Х'юго де Бург (Hugo de Burgh) у своїй книзі «Investigative Journalism: Context and Practice» говорить, що журналістське розсліду­вання «забезпечує першу чернетку здійснення законодавства», бо при­вертає увагу до всіх негараздів усередині суспільних регуляцій та сис-

тем і до тих шляхів, якими ті, хто має гроші та владу або застосовують корупцію, можуть порушити існуючі системи. Як бачимо, саме визна­чення дослідника спрямоване на те, що журналістське розслідування не просто висвітлює проблемні ділянки, а забезпечує виконання пев­них правильних процесів у суспільстві.

Таким чином, розслідування має не просто висвітлювати все, що є неправильним, а власним висвітленням впливати на негаразди, зміню­ючи ситуацію на краще через суспільну думку, вплив на людей, про яких ідеться, та надання інформації не лише загалу, а й відповідним органам.

Аналогічно до Х'юго де Бурга американський, англійський та зага­лом західний теоретичний підхід до журналістського розслідування пе­редбачає вплив його на дійсність. Так, директор програми журналісти­ки університету Джона Гопкінса (США) Девід Еверет зазначає: «Жур­налістське розслідування — це шанс відновити справедливість і зіграти роль Давида в боротьбі з Толіафом. Це ґрунтується на вірі в те, що журналісти, редактори і фотографи можуть відігравати ве­личезну роль у поліпшенні суспільного життя» [6, 36]. Незважаючи на суворі цензурні заборони у вітчизняній пресі, жанр розслідування по­чав активно розвиватися у 1970-ті роки. Шокуюче враження на Заході і, відповідно, безсилу лють радянських спецслужб викликало журналіст­ське розслідування Івана Багряного «Чому вчить повстання в Темір-тау?», що побачило світ у газеті «Українські вісті» навесні 1960 року. Об'єктом розслідування публіциста стало повстання комсомольців, яке вибухнуло в казахстанському місті Теміртау 3—7 жовтня 1959 року. Автор правдиво змалював весь перебіг подій, передав атмосферу пов­стання і, разом з тим, провів глибокий аналіз його причин, соціальних, економічних, психологічних коренів і в деталях відтворив жахливу кар­тину кривавого придушення відчайдушного бунту молоді...

Що стосується України, то український дослідник Олександр Глуш­ко, наприклад, виводить історію журналістського розслідування з часу кінця XIX — початку XX століття [5, 12], вбачаючи елементи розсліду­вання в аналітичній публіцистиці та згадуючи Івана Франка (аналізував причини зубожіння галицького села та безправне становище людей), Михайла Коцюбинською (найбільше писав про свободу слова), Гліба Успенського (писав про причини розладу селянської общини), Михай­ла Павлика (його стаття «Нужда в Галичині» ледь не перешкодила виходу журналу «Народ», а стаття «Події в Юзівці» взагалі спричинила до конфіскацій тиражу газети «Громадська думка»), В'ячеслава Ли-пинського, Миколу Хвильового, Володимира Винниченка, Євгена Мала-нюка тощо [5].

Що стосується телевізійних журналістських розслідувань, то вони постали пізніше за публікації, в основному ближче до другої половини 90-х років. Наприклад, найперші розслідування в ефірі УТ можна було бачити в молодіжній студії «ГАРТ». У той час виходить така ж попу­лярна програма — «Справа для репортера» на телеканалі Telewizja Polska TVP.

Також на польському каналі TVP у 1996—2001 pp. виходив цикл програм «Кримінальна хроніка» («Kronika kryminalna»), де завжди був матеріал з журналістського розслідування. Автором програми була Аг-нєшка Боровська. У ті часи програма збирала понад три мільйони гля­дачів, що є дуже значним показником для Польщі. Пізніше, у 1998-му, з'явилася програма «Супервідеошукач» («Super wizjer») на каналі TVN, а далі — у 2000-му — «Увага!», «Втручання» («Uwaga!», «Interwencja») на тому ж каналі [12].

З усього вищенаведеного помітно, що в західних країнах журналіст­ське розслідування мало від століття до кількох десятиліть на розвиток методології, технологій, жанрової системи тощо. Також за цей час ви­роблялася система реакцій на розслідування і вимог до нього в читачів і глядачів.

Що стосується української журналістики в радянський період, то вона займалася передусім пропагандою радянського способу життя, економіки, розповідями про передовиків змагань, моральним вихован­ням населення, тобто намагалася здебільшого висвітлювати позитивну інформацію. А негатив найчастіше виглядав як критичні зауваження з приводу «окремих недоліків». Навіть у матеріалах, які висвітлювали рішення судів щодо якихось злочинів, роль журналіста зводилася до викладу та аналізу, аж ніяк не до розслідування. І хоча така ситуація не означає абсолютну відсутність розслідувальних публікацій, проте роз­витку жанр був позбавлений, особливо у випадках зловживань на рівні уряду та партії, а не на рівні окремих «маленьких людей».

Крім того, час від часу траплялися публіцистичні та аналітичні стат­ті з елементами розслідування на національні теми.

З 1991 року українські медіа відчули себе вільними, у країні настала відносна свобода слова — і це був час виникнення окремих публікацій з журналістського розслідування, окремих епізодичних сюжетів на те­лебаченні, зокрема, наприклад, регіональних програм Ольги Герасим'юк. З часом поширення Інтернету (зокрема виникнення «Української прав­ди») дозволило журналістам нехтувати відносно складним для свободи слова кучмівським періодом. А з весни 2004 року на 5-му каналі вини­кає перша регулярна програма з журналістського розслідування, кла­сичний приклад жанру — «Закрита зона» з Володимиром Ар'євим.

Щоб зрозуміти, наскільки розвиток журналістського розслідування в нашій країні та на Заході відбувався різними шляхами, достатньо зазначити, що 1992 року, коли в Україні тільки почала встановлювати­ся орієнтовна свобода слова, на американському каналі ABC виходив в

ефір перший сюжет, знятий прихованою камерою [7, 12]. А в той час, коли Україна не знала, що таке свобода слова, в країнах Європи вже давно діяло журналістське розслідування, провокуючи гучні скандали та зміни в суспільстві.

Функції, види, ознаки журналістських розслідувань

Журналістське розслідування — це жанр аналітичної публіцистики, мета якого — виявити потаємні пружини гострих суспільних (еконо­мічних, політичних, соціальних, моральних, екологічних) проблем, справжні причини існування яких старанно приховуються від широкої громадськості владними, політичними та іншими впливовими колами. Факти, вчинки і поведінка людей, колізії, що виникають між ними, є складниками, на підставі яких журналіст вибудовує власну концеп­цію досліджуваного явища, його природи та умов існування.

За формою реалізації авторського задуму журналістське розсліду­вання — складний, синтетичний жанр, у друкованому чи електронному варіантах якого можуть бути використані елементи проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, інтерв'ю, звіту, рецензії, а також фінансові документи, ділове листування, постанови, протоко­ли, угоди, архівні, статистичні дані тощо. Головним принципом у ро­боті журналіста, який проводить розслідування, є гласність, створення відповідної атмосфери, громадської думки з приводу тих чи тих анти-суспільних явищ, що виключало б їхнє повторення у майбутньому. Для здійснення цієї мети в журналістському розслідуванні використовуєть­ся весь арсенал літературно-публіцистичних засобів і стилістичних прийомів, які стимулювали б розумову енергію та впливали на емоції людей, викликаючи в них відповідну реакцію на скоєне [5].

Під час розгляду особливостей та розвитку журналістського розслі­дування більшість науковців і практиків, як українських, так і зарубіж­них, зокрема російських, вважає, що цей складний жанр потребує всебічного осмислення і вивчення проблеми, яка привернула увагу пуб-ліциста-професіонала. На думку російського дослідника В. Ворошилова, «журналістське розслідування споріднює з науковим єдина методоло­гія пізнання соціальних явищ» [2, 97]. У ньому так само, вважає вче­ний, використовуються перевірені в науці методи: спостереження, опитування, вивчення документів, порівняльний аналіз, узагальнення, синтез, індукція, дедукція, абстрагування тощо. Водночас не слід забу­вати, що публіцистичний твір як результат копіткої дослідницької ро­боти журналіста — все ж не наукова праця. Він має свої специфічні особливості та завдання. Вони полягають насамперед в органічному поєднанні логічно вмотивованих умовиводів і емоційно-образного осмислення фактів, подій, характерів, вчинків людей. У цьому жанрі виняткову роль відіграє професійне вміння журналіста користуватися мовностилістичним інструментарієм для увиразнення і поглиблення думки, яскравішого висвітлення й окреслення різних граней поруше­ної проблеми.

На думку французького теоретика сучасних мас-медіа Б. Пфейфера, журналістське розслідування «грає на всіх регістрах сприйняття: і аналітичному, й емоційному. Воно об'єднує в собі елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розсліду­вання — зацікавити читача унікальною темою і далі розповісти, чому все склалося саме так» [6].

Учений вважає, що в справжньому журналістському розсліду­ванні можуть бути використані всі традиційні жанри преси, а також документи та інші джерела, які сприяють проясненню ситуації. Вод­ночас однією з основних умов успіху в цьому складному жанрі, на його думку, є вміння писати. А ще, як вважає американський дослід­ник Д Еверет, журналістське розслідування «вимагає наполегливості, іноді мужності та завжди бажання вийти за рамки звичайного» [6, 36].

Свої погляди з приводу журналістики розслідування висловлює та­кож канадський публіцист, автор популярних у Північній Америці до­кументальних творів «Ворота до раю», «'Торговці смертю» В. Маларек. Вважаючи, що основною метою жанру є висвітлення того важливого, що приховують інші, він зазначає: «Журналіст-слідчий ставить ті ж самі запитання, що й звичайний репортер, але він значно глибше про­никає у серцевину справи, при цьому професійним боковим, зором шу­каючи додаткових фактів. Його вже не задовольняють стандартні запитання та відповіді. Його більше цікавить: «А що ще?» Він хоче знати більше деталей про «Яким чином?» та «Чому?» І дедалі глибше копає в питанні «Хто?» [11, 1].

Саме таке проникнення у «серцевину справи», прагнення копати якомога глибше, щоб виявити і корені, і складові та, зрештою, й на­слідки досліджуваного явища, змушують журналістів бути аналітика­ми, а не сторонніми фіксаторами подій і фактів, навіть якщо вони переконливі самі по собі.

Особистісні якості журналіста, можливо, один із найголовніших чинників для успішної роботи в такому інтелектуальному жанрі, як журналістське розслідування. Такої думки дотримуються й відомі за­хідні дослідники мас-медіа.

Не викликає сумніву й те, що реалізація такого бажання передба­чає відповідний напрям думок журналіста, його вміння за окремими фактами, вчинками, поведінкою людей, навіть деталями розгледіти явище в усіх його іпостасях.

Цікавими з цієї точки зору видаються й міркування автора розвід­ки «Журналістське розслідування» М. Шостак: «Журналіст збирає фак­ти як детектив, але робить це, не стільки націлюючись на звинувачення конкретної особи, скільки в надії розітнути певний «суспільний нарив» [18, 62].

Авторка-дослідниця за формою авторської реалізації матеріалу ді­лить журналістське розслідування на три жанрові підвиди:

• розслідування-репортаж;

• розслідування-панорама;

• розслідування-стаття.

Розслідування-репортаж передбачає наочне відтворення етапів по­шуку журналістом викривальних фактів. Композиційно журналіст­ський твір будується за схемою детективу: напружений сюжет, інтрига. Автор мовби веде за собою потаємними, часом ризикованими стежка­ми розслідування здебільшого складних, гострих колізій, розкриваючи таким чином лабораторію своєї роботи.

Розслідування-панорама будується дещо за іншим принципом. У такому розслідування автор концентрує увагу не на пошуку, а на його результатах. Він виносить на огляд читачів виявлені факти, зістав­ляє вчинки, поведінку різних людей, їхні висловлювання, а також ци­тує різні документи. У цьому розслідуванні читач ніби запрошується до співтворчості, а також самостійної оцінки результатів пошуку.

У третьому жанровому підвиді журналістських розслідувань, а саме розслідуванні-статті, головним є формування авторської дум­ки. Особливу роль у цьому жанрі розслідування відіграє сам жур­наліст. Саме він встановлює манеру тексту та сюжетні повороти, яки­ми потім крокує читач розслідування. І це, як вважають дослідники журналістського розслідування, може бути не менш цікаво, ніж сама історія пошуку.

Не всі практики журналістських розслідувань погоджуються з та­ким розмежуванням та класифікацією жанрів журналістського розслі­дування. Практика підготовки журналістських розслідувань полягає в тому, що журналістські розслідування професійних авторів містять у собі й сюжетну лінію пошуку, й авторську концепцію, що розвиваєть­ся від версії до обґрунтованих документами висновків.

Аналізуючи й осмислюючи різні точки зору на журналістське роз­слідування, можемо дійти висновку, що, попри розбіжності в поглядах на його жанрову природу, форми подання матеріалу, роль авторського «Я» в публікації, усі фахівці сходяться на думці виняткової суспільної ваги цього феномену сучасної журналістики. «Саме журналістське роз­слідування, — вважає Джон Уллмен, — дає нам можливість служити суспільству, яке дедалі більше втрачає контроль над нашою демо­кратією» [47, 12].

Серед функцій журналістського розслідування можна виділити три основні й найважливіші:

1. Інформаційна функція. Крім аналітичного спрямування, журналіст­ське розслідування також виконує функцію інформування, тому що все ж таки існує в межах журналістики, одною з функцій якої теж є інформування громадськості.

2. Викривальна функція. Журналістське розслідування викриває до­сить невідому інформацію, факти та відомості про події.

3. Регулятивна функція. Журналістське розслідування також виконує функцію регулювання.

Щоб точніше зрозуміти функцію журналістського розслідування в демократичному суспільстві, визначимо для себе поняття демократії. Політологічний енциклопедичний словник подає таке визначення де­мократії. Це «влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джере­лом і носієм, ґрунтуючись на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх».

Окрім того, що влада в демократичному суспільстві належить наро­ду, він контролює діяльність органів державної влади, впливає на важ­ливі рішення. Громадяни беруть участь у житті держави та у вирішен­ні суспільних проблем. Вільні медіа допомагають їм у цьому.

Проте найважливішим, на нашу думку, є те, що демократична вла­да, за Арістотелем, «полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу» [22, 93].

Таким чином, можна говорити про те, що журналістські розсліду­вання, з одного боку, можуть існувати лише в демократичному су­спільстві, яке здатне забезпечувати свободу слова та, відповідно, існу­вання жанру. З іншого боку, журналістське розслідування допомагає суспільству бути демократичним, оскільки має за функцію контроль за суспільними процесами та владою, висвітлення та виправлення порушень у суспільстві. Відповідно, можна стверджувати, що жур­налістське розслідування та демократичне суспільство взаємно впли­вають одне на одного, визначаються одне одним. Проте медіа не можуть нічого змінити, якщо сам народ не відрізняється від влади, яка зловживає.

Оскільки одне із завдань медіа у демократичному суспільстві ^— до­помагати народу контролювати владу і виправляти всі негаразди й зловживання, то можна стверджувати, що правильним наслідком жур­налістського розслідування як жанру, що виявляє все погане, має бути виправлення ситуацій, які воно змальовує.

Відповідно, можна говорити про виконання чи невиконання розслі­дуванням своєї суспільної функції — виправлення життя суспільства та окремих його індивідуумів на краще.

Теми впливу журналістського розслідування на дійсність часом тор­каються сучасні дослідники. «Журналістське розслідування є однією з найдієвіших форм суспільного контролю за діями влади, її органів (по­садових осіб), а також... зрощування владної бюрократії та криміналу, приватизації влади в корисливих інтересах» [3].

До теми відсутності впливу журналістського розслідування зверта­ються переважно журналісти. Так, Андрій Константанів, засновник петербурзького агентства журналістських розслідувань (АЖУР), гово­рить, що журналістські матеріали все-таки не підміняють собою суди — останні інстанції встановлення справедливості в державі, ос­кільки на публікацію «можна плюнути, а на рішення суду — ні». До речі, саме АЖУР провело розслідування зникнення Георгія Ґош'адзе, а згодом його видали окремою книжкою «Расследователь» [3].

Слід зазначити, якщо суди не виконують своєї функції, то часом трапляється наступне: «в пошуках правди та справедливості читачі по­чали звертатися до ЗМІ як до суду. І треба визнати, що часто після окремих публікацій переглядали вже прийняті судові рішення, і права людей виявлялися відновленими» [17, 8].

Окремі дослідники твердять, що журналістські розслідування не є процесом без результату, бо, як мінімум, вони виховують суспільство, інформуючи його [17].

Телевізійні проекти журналістських розслідувань сприяють зрос­танню інтересу аудиторії до певних тем і, відповідно, навчають людей і формують їхню думку на те чи інше явище, а за цим приходять змі­ни. Правда, це тривалий процес [4].

Говорячи про ефективність впливу журналістського розслідування на дійсність, не можна не згадати одну з найґрунтовніших статей С В. Чугурова на цю тему. Дослідник наголошує на згаданому вище взаємозв'язку преси та демократії, коли без однієї немає іншої. Також Чугуров розглядає різні ступені впливу медіа на реальність залежно від сили держави, суспільства та медіа. За його теорією, Україна, так само як і Росія, підпадає під варіант єднання «слабкого суспільства та слабкої держави» [20], коли держава не може до кінця забезпечити інтереси суспільства, а суспільство не може захистити свої інтереси, і преса опиняється в дивному становищі, борючись за виживання в умо­вах гри без правил. Важливо, що такий стан речей не може зберігатися нескінченно, оскільки його наслідком може стати хаос чи анархія.

Необхідно зазначити, що західний погляд на вплив журналістського розслідування на дійсність, зокрема погляд польських дослідників, відрізняється від точки зору їхніх східних колег. Так, у своїй статті «Роль журналістського розслідування у побудові демократи та об'єд­нання громадян» Магдалена Бежинська-Судол цитує французького журналіста й політика Луїса Теренуара: «Преса мусить мати повну свободу слова, щоб декотрі люди не мали повної свободи дії». Відповід­но, журналістське розслідування має вплив на суспільство та всілякі порушення ще до того, як буде їх висвітлювати, самим лише фактом свого існування. Так само, як у разі сумлінного функціонування жанру в країні, порушники можуть замислюватися перед тим, як коїти пра­вопорушення.

Поруч із ним польська дослідниця визнає, що «журналістське роз­слідування є дуже важливим, може бути корисним, а може бути шкід­ливим», та наголошує на тому, що кожне журналістське розслідування складається зі декількох етапів, причому останній етап — зовсім не публікація зібраного, перевіреного та проаналізованого матеріалу.

Для прикладу розглянемо українську програму журналістських роз­слідувань «Закрита зона». Ця програма в найкращі часи мала рейтинг близько 2,5. Це приблизно один мільйон сто двадцять п'ять тисяч осіб від усіх українців і найбільший рейтинг на інформаційному 5-му ка­налі, проте це в десять разів менше, ніж рейтинг популярного серіалу в Україні.

Кожна програма має свою назву, з якої зазвичай не зовсім зрозумі­ло українському глядачеві, про що вона.

Журналісти дуже рідко використовували приховану камеру у зйом­ках, адже це, на відміну від польських колег, не врегульовано на зако­нодавчому рівні.

За словами журналіста «Закритої зони» Сергія Скоробагатька, коли «Закрита зона» тільки починала своє існування, то реконструк­цію подій чи постановочні зйомки робили в кожній програмі. Потім, коли програма набула популярності й до редакції почали приходити мішки листів із проханнями зняти програму про їхні випадки, часу на підготовку програми стало так мало, що її відеомова максимально спростилася.

Ще одна суттєва відмінність між «Закритою зоною» та «Увагою!» — між українським та польським журналістським розслідуванням — те, що на підготовку програми в Україні витрачають тиждень, максимум три (обмежено фінансовий ресурс), а в Польщі декотрі канали можуть собі дозволити сплачувати ставку журналістам, які готують матеріал по кілька місяців.

Окрім того, над українським журналістським розслідуванням пра­цює від чотирьох до восьми осіб, а над польським — до тридцяти п'яти осіб. Це також має значення через економічне питання.

На сьогодні в Польщі існує не менше десятка програм з журналіст­ського розслідування, майже кожен канал має окремий відділ, який займається виробництвом таких програм. Крім того, окремі журналіс­ти працюють над документальними фільмами з розслідування, які ви­ходять епізодично, а не регулярно.

В Україні, на жаль, найбільш поширеним є розслідування, яке ко­леги називають замовним, і жоден з каналів чи проюсерських центрів не випускає зараз програми, подібної до «Закритої зони».

Варто зазначити, що назва програм говорить сама за себе: польські «Увага!», «Інтервенція», «Супервідеошукач» ніби самою назвою при­вертають увагу до себе, а «Закрита зона» має акцент не на увазі до неї, а на поясненні глядачу того, що недоступно, показ того, що не видно.

Окрім того, польські програми виглядають зовсім інакше.

За словами Володимира Ар'єва, одного з провідних журналістів-розслідників в Україні, автора «Закритої зони», «вже давно ніхто з приводу цього (з приводу оприлюднених ним матеріалів) не відкри­ває жодних справ», а програм, вихід яких не має жодних наслідків у реальному житті або має негативні наслідки, всього близько дев'яноста відсотків від загальної кількості усіх знятих ним «Закри­тих зон» [15].

Щоб підвищити ефективність виконання завдання журналістського розслідування — «чистки суспільства», боротьби з корупцією та інши­ми зловживаннями т після п'ятнадцятирічної роботи журналістом Во­лодимир Ар'єв пішов у політику. Зокрема у сферу його сьогоднішньої діяльності входять поїздки країною і поліпшення ефективності роботи журналістів власним впливом і допомогою їм [15].

Роль джерел інформації у журналістському розслідуванні

На сьогоднішній день українські ЗМІ мають великий потенціал для розвитку цього важливого жанру, який потрібен для демократичного суспільства.

Джерела систематизуються за такими показниками: офіційні й не­офіційні, профільні й непрофільні.

Усі ці джерела мають обов'язково врівноважувати одне одного в розслідуванні. Досить часто журналіст спонтанно приділяє більшу ува­гу словам того співбесідника, який поводився найактивніше, і, таким чином, наприклад, за точкою зору виробника «губиться» погляд спо­живача, рядового виконавця... або навпаки.

За більш «образною» шкалою джерела поділяють на «мертві» та «живі». «Мертві» — це ціла сукупність друкованої продукції й персо­нальних нотаток: книги, бюлетені, прес-релізи, довідники, статті інших журналістів за обраною темою, нотатки з прес-конференції, інтерв'ю, репортажі.

«Живі» — контакти з людьми, які започаткувалися під час роботи над розслідуванням. А також — заходи, на яких був присутній жур­наліст, сцени, свідком яких він став, прес-конференції, які відвідав.

Жанр вимагає «крутої суміші» всіх можливих джерел: офіційних, письмових, обов'язкових, прямих, відкритих, заангажованих, суб'єк­тивних, неофіційних, усних, оригінальних, непрямих, важкодоступних, нейтральних, первинних [17].

Сюжетом розслідування має бути проблема. Підготовка матеріалу розпочинається тоді, коли журналіст хоче знайти відповідь на певне запитання і звертається до першоджерел.

ДЖЕРЕЛАМИ інформації можуть стати:

• кожна особа, яку журналіст зустрів під час своєї роботи;

• документи та письмові свідчення, що стосуються теми, яку розслі­дує журналіст;

• власні спостереження журналіста.

Слід бути особливо уважним до інформації, отриманої від інших журналістів і віддавати перевагу тим фактам, які зібрали самі.

Факти треба перевіряти якнайдетальніше, навіть якщо вони отри­мані безпосередньо від представників влади.

Під час роботи над розслідуванням журналіст стає схожим на «слід­чого». Правдивість, достовірність і об'єктивність повинні бути ар­гументовано підтверджені. Ви доводите те, що стало вашим особистим переконанням. Жоден журналіст не зміг би досягти абсолютної об'єктивності без фактів і аргументів, адже саме вони є основою будь-якого розслідування.

Журналіст, який займається розслідуванням, використовує не лише свідчення людей, а й спирається на власні погляди та переконання. Ці переконання мають базуватися на документах і фактах, а потім бути просто доведені до відома громадськості. Звісно, часом журналістська публікація може вплинути на подальше життя особи, на яку спрямо­ване журналістське розслідування.

Слід звернути увагу ще на одну особливість жанру. Розслідування має розкрити механіку події, її підтекст, інколи прихований, а інколи просто невідомий. Саме тому розслідування більш пристосоване до газетної та телевізійної журналістики. Звичайно ж, радіо може ретель­но подати одне за одним різноманітні свідчення, навіть цілком відмін­не. Проте, воно не завжди може дати журналістові необхідний час, щоб той міг подати всю належну інформацію, що допомогла б слуха­чеві абстрагуватися від окремих свідчень, які він почув.

Телебачення, за своєю природою, є репортажним засобом масової інформації, схильним до прямих трансляцій, «гарячих фактів», а це суперечить духові неупереджених роздумів розслідування.

Журналістське розслідування має відповідати на такі запитання:

що? чому? коли?

ЯК? ХТО? ДЕ?

Журналіст у своєму розслідуванні повинен розкрити такі важливі питання:

• хто справді є головною дійовою особою дії?

• що саме відбулося?

• де це сталося?

• коли це відбулося?

• чим саме займалися учасники цієї події?

• чому це могло статися?

Технологія розслідування

Творчий процес у тележурналістці має свою специфіку. Вона поля­гає насамперед в актуальності й достовірності відображених подій. Вихід на тему, яка б зацікавила найбільше коло людей, безпосередньо торкалася їхніх інтересів, уже запорука успіху в журналістському роз­слідуванні. При виборі теми багато залежить від фахової підготовки, від особистіших якостей журналіста, від запасу його знань у певній галузі.

Мета журналістського розслідування — не в самій проблемі, яку порушує журналіст. Основне для автора — знайти зв'язок між окреми­ми фактами, колізіями, вчинками людей і сформувати систему думок, тобто концепцію розслідуваного явища (причина і наслідки).

У журналіста-професіонала є принаймні два основні завдання: про­вести кваліфіковане розслідування і залучити якомога більше людей на свій бік. Програма реалізації авторського задуму допомагає краще збагнути складну природу жанру.

Розглянемо її в деталях:

^— узагальнення проблеми, яка набрала суспільної гостроти;

— аналіз ситуації як в історичному, так і в національно-політичному аспекті;

— висвітлення позиції тих суспільних верств, котрі стривожені існу­ючою національною політикою в державі у контесті реальних подій;

^— характеристика явищ, які викликають тривогу людей і спонукають їх до тих чи інших форм протесту. Журналіст-розслідник ставить ті ж самі запитання, що й звичайний

репортер, але значно глибше проникає у серцевину справи, при цьому професійним зором шукаючи додаткових фактів. Без авторського оду­хотворення зібраного матеріалу годі й думати про громадський резо­нанс публікацій.

Найскладніша частина журналістського розслідування — пошуки достовірних відомостей та накопичення їх із різних джерел. Щоб отримати повну й достовірну інформацію, яка безпосередньо стосується теми розслідування, журналіст повинен «прихилити» людину та дати зрозуміти їй, що ця тема важлива. Журналіст у своїй роботі покла­дається лише на галузеве законодавство.

Провідний метод роботи над розслідуванням: у жодному разі не шу­кати підтвердження чи спростування того, що видається причиною ще до того, як збір інформації розпочався. Складні явища, переважно, не ставлять завдання перед журналістом знайти ще невідому інформацію, що змусило б громадськість побачити ситуацію під іншим кутом зору.

Питання поділяються на основні, додаткові, початкові, проміжні, уточнювальні, конкретизуючі, нагадувальні, деталізуючі та контрольні. Бажано проводити розслідування так, щоб дотримуватися всієї техно­логії, їх складна конструкція допоможе якомога глибше дослідити про­блему та не дозволить співрозмовникам переключитися на іншу тему.

Формулювання запитань мають бути чіткими, конкретними і зро­зумілими. Найкращі запитання — це прості запитання. Зміст запитан­ня не повинен давати приводу для відповіді-припущення.

Ідея

Перебірки

Початок розслідування.

Головне інтерв'ю

Написания матеріалу

Публікація.

Бар'єри на шляху журналістського розслідування:

доступ до інформації;

незнання проблеми розслідування;

тиск на журналіста;

час;

незнання законів;

перепони «начальства».

Складові професіограми журналіста-розслідника:

спостережливість;

уміння ставити запитання;

слухати і думати;

робити правильні висновки;

читати, щоб отримати докази;

помічати деталі;

тренувати пам'ять;

думати глобально;

уміння перспективно планувати;

будувати гіпотези;

перевіряти гіпотези;

виявляти сміливість;

бути дружелюбним.

Методика розслідування

Що треба робити?

Перший крок:

встановлення, наскільки важливою і цікавою

є тема/проблема?

Другий крок:

перевірити інформацію шляхом контролю

джерел та фактів.

Третій крок:

розширити інформаційну базу.

Четвертий крок:

утворення гіпотез щодо причин і наслідків

та винуватців.

П'ятий крок:

перевірка власних гіпотез, призводить до підтвер­дження, зміни чи заперечення попередньої гіпотези.

Шостий крок:

написання тексту та вибір придатної

стилістичної форми.

Якими засобами?

Перший крок: Власні роздуми

Другий крок: Архіви, експерти.

Третій крок: Архіви, експерти, опитування свідків.

Четвертий крок: Власний розум і набутий досвід.

П’ятий крок: Оцінка зібраних матеріалів, опитування учасників та свідків подій.

Шостий крок: Власний талант викладення думок па папері.

На 5-му каналі виходить програма соціаль­них розслідувань

«На межі»

Автор та ведуча: Христина Бондаренко

За задумом авторів - епатажна та дещо скандальна програма, мета якої - пока­зати соціальну проблему під неочікува-ним для глядача кутом. Це парадок­сальний погляд на життя, коли «чорне» може бути «білим» і навпаки.

Це таке собі «підглядання» за чужим жит­тям, коли глядач бачить помилки інших і отримує можливість уникнути їх у своєму житті. Або, взагалі, може карди­нально змінити своє ставлення до якоїсь тенденції в країні.

Христина Бондаренко так розкриває ідею проекту: «Ми хочемо відійти від звич­ного формату розслідувань, коли у всіх гріхах, здебільшого, звинувачують чи­новників. Адже це, на нашу думку, ні до чого не приводить. Справжні виконав­ці все одно залишаються безкарни­ми. Страждають дрібні чиновники, на кшталт начальника ЖКГ або медсест­ри. Тому в умовах хаосу у владі треба вчитися самим давати собі раду. Наша програма намагається довести, що ніх­то не застрахований від лиха, і треба знати, що в цих ситуаціях можна роби­ти і чого категорично не можна. На­приклад, одна з наших героїнь, в якої померла донька через недбалість лі­карів, в кінці програми звертається до всіх батьків: «Перевіряйте кожен рух, кожне слово лікарів, які підходять до вашої дитини. В цьому світі нікому не можна довіряти».

Дивіться на «5 каналі» щоп'ятниці о 22.00

«Агенти впливу» про донорську кров в

Україні 16 квітня 2008

Артем Шевченко, ведучий: Донорська кров особливо рідкісних груп і резусів вже стала таким самим товаром, як і майже все в українській медицині. Тільки, на відміну від ліків чи бинтів, які пацієнт купує відкрито, продаж крові прихову­ють, наче соромлячись цього.

Медпрацівник в реєстратурі: Будь ласка, підпис. Так, Ви' це не знімайте, будь ласка.

Артем Шевченко, ведучий: Ну, очень нам нужно, очень.

Медпрацівник в реєстратурі: Ні, Вам це не потрібно.

Артем Шевченко, ведучий: А що тут такого забороненого? Прошу?

Літня жінка: Купляють.

Артем Шевченко, ведучий: Ну, і що?

Медпрацівник в реєстратурі: Хто купляє?

Літня жінка: Ні, я кажу, може, людина хоче продати.

Медпрацівник в реєстратурі: Ні.

Артем Шевченко, ведучий: А часто продають?

Літня жінка: Я не знаю, питайте в усіх.

Медпрацівник в реєстратурі: Ні, ми не час­то продаємо, ми видаємо безплатно.

Артем Шевченко, ведучий: Тобто можна і купляти, і безкоштовно.

Літня жінка: Ні, безкоштовно не полу-чаеться.

Артем Шевченко, ведучий: Ніяк не получається?

Літня жінка: Ну, ось людина є, людині в палаті купляю, бідна, нещасна. Немає, ні, не може і пенсію, все.

Медпрацівник в реєстратурі: Жіночко, я...

Літня жінка: І вона не може.

Медпрацівник в реєстратурі: Зателефонував Ваш доктор, я сказала, щоб виписува­ли ОПК, він сказав, що будуть купляти.

Літня жінка: І що таке, що, могли дати і даром?

Медпрацівник в реєстратурі: Конечно.

Літня жінка: Боже, Боже! Які равнодушіє, які бідні люди сільські лежать, які гроші з них скачуються. 194 гривні заплатила. Я Вас умоляю, не вздумайте це сказати, бо мені ще лічитися.

Артем Шевченко, ведучий: Сірий ринок існує передусім від дефіциту компонентів крові. Порівняно із радянськими часами за часів незалежності в Україні до­норів стало вдвічі менше. Компоненти крові зберігають у таких от герметич­них контейнерах - гемаконах. Тисячі літрів такого дефіцитного ресурсу в Ук­раїні часто-густо просто виливають у трубу. Через низьку якість систем пере­вірки безпечну кров можуть забракувати і відправити в каналізацію, порушуючи при цьому санітарні приписи. Майже ось так, з тією лише різни­цею, що це в мене кров не донорська, а свиняча. І, навпаки, кров, заражену різними хворобами - від банального герпесу до смертельного ВІЛ - можуть влити пацієнтові помилково. Так сталося із маленьким Артемом: хворим на рак крові дітям під час виснажливого і ризикованого лікування десятки разів переливають донорську кров. Під час однієї з таких процедур дитині, най­імовірніше, і занесли гепатит.

Артем Степанов, син Ганни Степанової: Микробы живут в булавочке.

Артем Шевченко, ведучий: А где же ты их взял, этих микробов?

Артем Степанов, син Ганни Степанової: А они сами залезли туда.

Ганна Степанова, мати Артема: Всі, хто лежали тоді з нами там, вони практично всі мають гепатит. Єдине, що я знаю, що в лікарню ми лягали без гепатиту, через два місяці після того, як ми звідти виписались, у нас з'явився гепатит.

Артем Шевченко, ведучий: Перед переливанням крові гарантій жодних у пацієнта. Після - жодної відповідальності в медика. Статистику ведуть тільки на ВІЛ. Випадки занесення із донорською кров'ю інших хвороб не тільки не розсліду­ють, а навіть не фіксують.

Лариса Вахненко, зав. відділенням переливання крові Інституту ім. Шалімова: Статистику вы не найдете ни в санэпидстанциях, ни в институтах гематологии.

Эту статистику никто не ведет, к сожалению. А мы не имеем возможности про­анализировать наши деяния, не имеем возможности понаблюдать, что за кровь мы переливаем и какие ее последствия. У одного больного до 13 литров крови кровопотери, и мы обеспечивали.

Артем Шевченко, ведучий: Лариса Вахненко написала 100 статей і концепцій змін служби крові. Досі більшість із них поховані під сукном чиновників від медицини.

Сергій Дима, лікар відділення дитячої гематології Київського обласного онкодис-пансеру: Вот тробмоциты в плазме, вот так оно выглядит. С каждого донора получается два таких пакетика.

Артем Шевченко, ведучий: Сергій Дима майже щодня вливає донорську кров своїм маленьким онкохворим пацієнтам.

Сергій Дима, лікар відділення дитячої гематології Київського обласного он-кодиспансеру: С помощью тест-системы вы можете в 75-ти случаях выявить инфицирование крови. 25 случаев пропускается. Кто виноват в этой ситуации?

Артем Шевченко, ведучий: Система.

Сергій Дима, лікар відділення дитячої гематології Київського обласного онкодис-пансеру: Другой системы нету. Да, тест-система.

Галина Расиська, доктор медичних наук, звинувачена у кримінальній справі: Фак­тически анализы проводятся вот в таком планшете, в каждую луночку вводит­ся исследуемый образец...

Артем Шевченко, ведучий: Виробництво і продаж тестів для перевірки крові - це жорсткий бізнес. На українському ринку, окрім кількох закордонних, лише єдина вітчизняна компанія - «ДІАПРОФМЕД». Тест-системи її виробництва закуповує держава майже для всіх бюджетних медустанов. На цей ласий шмат ринку жодного іншого виробника фактично не допускали роками. А єдина спроба скласти конкуренцію провалилася. Нова компанія, заснована цими двома докторами наук, протрималась на ринку недовго. Подружжя звинувати­ли у злочині - крадіжці унікальних клітин у їхнього колишнього роботодав­ця - компанії «ДІАПРОФМЕД».

Галина Расиська, доктор медичних наук, звинувачена у кримінальній справі: Со­вершенно абсурдное обвинение. Для того, чтобы, как бы, возбудить это дело, было сфальсифицировано огромное количество материалов.

Артем Шевченко, ведучий: Агенти впливу звернулися до другої сторони конфлік­ту, але наштовхнулися на жорстку реакцію керівника компанії.

Олександр Шевчук, голова правління АТЗТ НВК «ДІАПРОФМЕД»: Абсолютно офіційно наша позиція озвучена конкретно і розглядається в суді. Тому ми не зацікавлені в тому, щоб це питання виносилось на громадське слухання.

Ігор Ніколаєнко, доктор біологічних наук, звинувачений у кримінальній справі: Монополія є монополія. Або бери це, або бери нічого. А іншого тобі не запро­понують. Якщо вони поставили 10 донорам діагноз ВІЛ, що вони ВІЛ-інфіко-вані, то 9 із них - це здорові люди. Ще і може пропускати хвороби у хворих людей, що ще є більш небезпечним у даному випадку. Тобто вибір у пацієнтів, які потребують переливання крові, невеликий: або покластися на Божу волю, сумлінність медиків і якість тестів, або спочатку власним коштом придбати кров і потім її додатково перевірити іншими тест-системами, неукраїнськими, за чималі гроші. Сергій Троїцький робить це декілька разів в місяць, його доч­ка бореться із раком крові.

Сергій Троїцький, батько дівчинки, хворої на рак крові: Сдаем в частную лабора­торию.

Артем Шевченко, ведучий: За свой счет?

Сергій Троїцький, батько дівчинки, хворої на рак крові: Ну естественно. 180 гри­вень - проверка на гепатиты одного донора...

Лариса Вахненко, зав. відділенням переливання крові Інституту ім. Шалімова: Нужно стучаться выше. Мы сами создаем такую ситуацию, ситуацию терпи­мости, ситуацию всепозволительности. Ситуацию, когда родственники ездят в транспорте с этими гемаконами, наполненными кровью.

Артем Шевченко, ведучий: П'ятирічна Настя Маловик вже пережила шість зупи­нок серця і ком. На тілі дівчинки не залишилося жодного живого місця. їй вво­дять по декілька препаратів одночасно. Кров третьої групи позитивного резусу потрібна постійно.

Настя Маловик: У меня уже новые часы.

Артем Шевченко, ведучий: Ух ты, а где взяла?

Настя Маловик: Это они показывают, сколько время. Только больницу надо пере­делать.

За Вікнами