Сценічна доля драми

Початок 1900 року - апогей творчого успіху Ібсена, завоювання ним усієї європейської сцени.

Саме у цей час у п'єсах Ібсена грали Сара Бернар, Елеонора, Дузе, Агнес Сорма.

Зіграти роль Нори могла акторка, котра мала неабиякий талант і здатність охопити всі сторони душевного стану героїні, а також проникнути в задум драматурга. Найкращі актриси світового театру, граючи роль Нори, втілювали задум Ібсена по-різному.

Італійська прима Елеонора Дузе, скорочуючи авторський текст у заключній сцені, вміла, за відгуками сучасників, сполучати натхнення Нори з величезним емоційним піднесенням, жити "життям духу". Фінал за Дузе, справляв найбільше враження на глядачів.

У 1904 році в театрі Віри Комісаржевської у Пасажі з величезним успіхом поставили "Ляльковий дім". У Комісаржевської вже перші сцени вистави були "спрямовані" на розв'язку. Як відзначала критика, глядач увесь час ясно відчував "піднесеність глибоких і сильніх почуттів, які охопили Нору й разом із скорботою викликали полум'яний протест, одягли образ у барви трагічні". А у фіналі Комісаржевська "пронизала міркування автора могутнім тріпотінням свого почуття, протест перетворила на вистраждане, на живий біль!" На відміну від Е. Дузе, В.Ф. Комісаржевська повністю зберігає у заключній сцені Ібсенівський текст.

Сучасний театр став знову звертатися до Ібсена на початку 70-х років, коли західне суспільство звернулося до проблем духовного життя. Наприклад, у Німеччині у

70-і роки "Ляльковий дім" ставили за один сезон 12 разів.

Критик Мельхінгер зазначав: "Якщо автор після тривалої перерви... знову повертається, то це означає, що у своїх п'єсах він торкався тих проблем, що є актуальними сьогодні".

Секрет Ібсена - це привернення уваги суспільства до інтимного, душевного життя людини, до її індивідуальності, до боротьби, що відбувається в серці кожної людини, про яку він сам сказав у своєму славнозвісному "Чотиривірші":

Жити - це знову й знову

З тролями в серці бій

Творити - цей суд суворий,

Суд над собою самим.