Про «людину надії» і суспільство дії
У кого ви готові інвестувати свою підтримку?
|
Чи є сьогодні в українського суспільства людина надії? Не месія, як декому може здатися. Людина надії — це той (чи та), в кого мисляча частина соціуму готова інвестувати свої сподівання. Це той (чи та), чиї основні світоглядні тези співпадають із вашими: у вас подібні погляди на розвиток держави, на мораль, на людей і їх принципи, на бізнес. Можливо, ви читаєте одні й ті самі книжки. А може, були в одних і тих самих музеях. Ви однаково реагуєте на заяви Путіна чи Обами і знаєте, що в такій міжнародній ситуації Україна повинна мати саме таку геополітичну стратегію. І ця спільна світоглядна платформа дозволяє вам довірити цій людині свої надії. Здавалось би, це дуже просто, якщо люди формуються в спільній системі координат. На основі загальних цінностей створюється велика спільнота, яка делегує свої плани та сподівання найкращому (він, очевидно, і є людиною надії). Але у фрагментованому суспільстві без горизонтальних зв’язків, без зв’язку поколінь і в захаращеному інформаційному просторі замість людей надії з’являються месії, що акумулюють у собі світогляди різних соціальних груп, а врешті — не виправдовують сподівань жодної. Люди надії з’являються тільки в суспільствах, здатних виробити власну ціннісну платформу. Принаймні здатних працювати над такою.
Чи є в українського суспільства сьогодні Людина Надії?
«ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ЕНЕРГІЯ МАС СПРЯМОВУВАЛАСЯ НА РОЗБУДОВУ ЧИЙОГОСЬ ІМІДЖУ ТА ДОБРОБУТУ»
Юрій ШВЕДА, політолог, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка:
— Переконаний, що особистість відіграє провідну роль в історичному процесі й що саме вона в кінцевому підсумку визначає поведінку та вектор руху мас. Прикладів того, як саме історичні лідери визначали обличчя нації та держави, безліч. Але особливо зростає роль громадського лідера в перехідні періоди, коли суспільні настрої населення особливо невиразні, розхристані, схильні до навіювання та маніпулювання. Двадцятиліття української незалежності виразно показує, як за рахунок демагогії творча енергія мас спрямовувалась не на побудову власного майбутнього, а на розбудову чийогось іміджу та добробуту. Очевидно, що така антинародна поведінка керманичів зумовила абсолютне розчарування в очах пересічних українців. Як підсумок, цілковите несприйняття громадянами нинішніх політичних діячів — як із числа влади, так і опозиції. Особливо негативну роль у цьому процесі відіграв Віктор Ющенко, який своїми діями вбив у людей усіляку надію на позитивних лідерів. Такий негативізм щодо чинних політичних діячів небезпечний з огляду на те, що створює сприятливі умови як для анархізму, так і різного роду популістів, маленьких фюрерів та наполеонів. Однак цілком можливо, що, за законами самозбереження та історичної мудрості, як виклик на гостру суспільну потребу, з’являться справжні національні провідники, яким болітиме за народ і Україну. Проте вони не будуть представниками нині пануючої політичної еліти.
«Я ПРОТИ СИЛЬНИХ ПОСТАТЕЙ У ПОЛІТИЦІ. Я — ЗА СИЛЬНОГО ГРОМАДЯНИНА»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми телеканалу ЗіК «Прямим текстом», Львів:
— На превеликий жаль, українська доля занадто особистісно залежна. Це дуже погана якість нашої ментальності — персоніфікувати все і вся. На цей синдром кумиризації та іконізації хворіють, як правило, «ліниві» нації. На жаль, українці в числі таких «лінивих» — націй, які свідомо скидають колективну відповідальність за свою долю на плечі новоявлених кумирів та іконічних постатей. Найпотворніше ця хвороба проявилася на Майдані, коли мільйонна юрба скандувала прізвище з трьох складів — замість того, аби скандувати «Ре-фор-ми! Геть ко-руп-цію! Сво-бо-ду!» чи щось програмне.
На жаль, українці мають таку властивість спихати (навіть не делегувати) комусь усі свої обов’язки і завдання і в такий спосіб убивати самодисципліну, занижувати вимоги до себе і впадати в громадянську сплячку. Даруйте, але це є не від бажання дати дорогу месії — це від ліні брати відповідальність на себе. Треба чесно самим собі зізнатися, що в нашому повсякденні вкручувати лампочку в під’їзді повинен хтось інкогніто з жеку, а боротися з корупцією — президент на Банковій, але тільки не ми з вами, які навіть нянь у дитсадочку систематично підкупляємо.
Особистісно залежна українська доля — це безперспективна доля, бо виховує націю вічних підлеглих, а не ініціаторів та двигунів процесів. Ось чому на електоральній арені бачимо навколо себе не свідомих виборців, а адептів із сектантською психологією; не прихильників партій, а сліпих фанатиків, позбавлених тверезо-критичного мислення.
Сильні, цілісні особистості, такі собі Люди Надії, народжуються лише у сильних, цілісних середовищах із однофокусним устремлінням до цілі. Українство таким не є, відтак ми приречені бачити безперервні бенефіси політичних посередностей і примітивів.
Лідерів не шукають і не знаходять. Лідер у кущах не ховається — він сам проявляється, і прозірливе суспільство його повинно самотужки актуалізувати. Національних лідерів якраз тому й нема, що їх шукають. А чи не краще «забити» на київських лідерів і ставати кращими на своєму, маленькому, місці? Тому я стою на твердій позиції: проти будь-яких сильних постатей в українській політиці. Я — за сильного громадянина. І не одного на цілу вулицю чи на ціле місто, а за безліч сильних громадян, яким не так просто запудрити мізки і завербувати в лави своїх адептів. Звичайно, можна ще пожити в цьому болоті років 100 чи 200 і чекати на нового месію, портретик якого стоятиме у кожному серванті. Справді — лише лінивим не шкода свого життя і життя своїх дітей. Сильний свідомий громадянин — це те, що виведе націю зі ступору. Треба лишень пробудити його... в собі.
«НАДІЄЮ МОЖЕ СТАТИ ЛИШЕ ТОЙ, ХТО ВІЗЬМЕТЬСЯ ЗА НЕВДЯЧНУ СПРАВУ ЗМІНИ СВІДОМОСТІ СВОЇХ ГРОМАДЯН»
Роман КУЧЕРЕНКО, голова циклової комісії економічних дисциплін Канівського еколого-інформаційного технологічного коледжу:
|
«І НАЦІОНАЛІСТІВ, І КОМУНІСТІВ ЧЕРПАЮТЬ З ОДНІЄЇ «КАДРОВОЇ БОЧКИ»
Петро РЕБРО, засновник і голова (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ»:
— Час перестати бути лише глядачами на «гальорці», оцінюючи, що хтось зробив нам красиво, а хтось не дуже, а якось підставити плече, впрягтися в того плуга розбудови Української держави.
Сьогодні актуальним виглядає питання стосовно політиків вже нового покоління. Вже ви, хлопці і дівчата, про кадрову роботу чули? Що не лише у вашому оточенні, а й на місцях, наприклад, кожен ваш представник має бути «штучним товаром»? ДІБРАНИМ ОСОБИСТО ВАМИ, а не запропонований якимось місцевим «підпільним обкомом» — з однієї кадрової «бочки», звідки черпають і «націоналістів», і комуністів. Коли я дивлюся на чергових вождиків регіонального масштабу, які представляють, наприклад, в області, цілком поважних для мене людей з Києва, мені стає сумно. Віктор Андрійович теж з цього починав...
А завершував тим, що через беззубість, а коли точніше, то через безпринципність і бездарність людей, яких наче він висував і призначав, уже тоді на багатьох офіційних заходах не було чутно української мови. Мало того, ще тоді запорізькі і міськрада, і облрада змагалися між собою у наданні особливого статусу російській мові. Такого — а я добре знаю історію Запоріжжя — ні за Сталіна, ні за Гітлера (окупації), ні за Брежнєва не було. Тільки за царату...
«ЗАВТРАШНІХ МЕРІВ ТА ПРЕЗИДЕНТІВ ПОТРІБНО ШУКАТИ НЕ НА БІГБОРДАХ»
Дмитро ТКАЧУК, голова Житомирської обласної організації Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Демократичний альянс»:
— Щодо наявності в Україні громадян, які спроможні виправдати надії людей і домогтися змін нерушимого моноліту системи, то вони, безумовно, є. Це молоді, освічені вихідці з громадських організацій чи інших спільнот, які справді представляють інтереси громад, бо самі є їхніми членами. Це люди із сформованою системою цінностей, відданістю своїй справі, інноваційними підходами, для яких принципи не тотожні політичним слоганам, а обіцянки є зобов’язаннями, а не лестивими словами, люди які повсякденно борються і час від часу отримують хай не гучні, але перемоги в боротьбі за наші з вами права, свободи та інтереси.
Завтрашніх мерів та президентів потрібно шукати не на бігбордах чи в телевізорах, а поміж своїх сусідів, людей, яким притаманні описані риси і які на своєму рівні протистоять узурпаторським апетитам «вельмож», відстоюючи права на житло, чинять опір приватизації цілих сіл та містечок, борються з незаконними забудовами та обмеженнями свобод, які не мовчать в той час, коли більшість давно махнули рукою і забули. Достатньо лише підтримати їх, і саме вони завтра з гідністю представлятимуть наші інтереси. Ми завжди матимемо можливість поставити їм прямі запитання щодо діяльності на користь народу, адже це наші сусіди, люди що живуть на одній вулиці, в одному будинку, їздять в тому самому громадському транспорті.
Щодо Людини-Надії, то такою дехто може залишатися десятки років. Та в нашій ситуації потрібно трансформувати цю надію в підтримку та діяти, потрібно не сидіти вдома і надіятись, а підтримувати діяльність.
«ТАКИХ ЛЮДЕЙ ГУМІЛЬОВ НАЗИВАВ ПАСІОНАРІЯМИ»
Володимир ПОЛОВСЬКИЙ, учитель історії, Українська гімназія №1, Івано-Франківськ:
— «Не сотвори собі кумира», а ми створюємо їх для того, щоб розчаровуватися. Тому, на мою думку, не потрібно шукати чергового месію, а треба просто воздавати згідно з діяннями їхніми, в першу чергу — на виборах. Стосовно Віктора Андрійовича і Віктора Федоровича, то це взагалі кумедна ситуація. Купа людей, котрі голосували в 2004 році за Ющенка, мотивували свій вибір тим, що то слабкий президент, і його можна буде в разі чого змінити, а потім здивовано розводили руками: ай, він же виявився слабаком! Так само й щодо діючого Гаранта: стільки говорилося про необхідність сильної руки, що коли її отримали, то почали звинувачувати в запровадженні авторитаризму, обмеженні демократії тощо. Кумедія, та й годі! Таким чином, люди-надії завжди є. Гумільов називав їх пасіонаріями. Але їх не можна призначати — вони або проявляться у якійсь сфері і там спалахнуть, або просто десь у підворітні зіп’ються.
«І ПРИСМЕРК, І РУЇНА...»
Микола ЛІТКОВЕЦЬ, заступник голови Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина»:
— Людини — Надії сьогодні в Україні нема. Про це ми, холмщаки, говоримо на своїх зустрічах. У товаристві люди, які знають ціну свободи, бо наші родини у свого часу за етнічним принципом були депортовані з прадідівських земель. На жаль, у нашій державі нині не виховується національна еліта, вона зникає як клас. Є, як кажемо, розумні хлопці, розумні політики, але хто недоріс, хто уже переріс, у кого просто нема необхідної харизми... Прапор, навколо якого б об’єдналися, нема кому підняти. Я часто тепер пригадую трилогію Юліана Опільського, одна з книг якої носить назву «Сумерк». У першій частині розповідається про Святослава-завойовника, у другій — про Володимира, котрий Русь охрестив. А в третій — про часи, коли зокрема і Волинь була під владою Великого Литовського князівства. Ті, з сущих тоді, котрі прагнули незалежності нашій землі, покладали надії на князя Свидригайла, який був більш «проукраїнський», ніж князь Вітовт. Проте тоді переміг Вітовт й історія пішла іншим шляхом. Але й тоді, й тепер ми покладаємося на чергового «Вашингтона» чи «Свидригайла», а він усе не йде... Вважаю, що чорні дні затягуються, проте вибух усе одно неминучий. Наскільки він буде потужний, побачимо, але мусить бути. Можливо, тоді й побачимо лідера, який нині у тіні. Гіркі думки у мене на цю тему, бо якщо при Литві у нас був «сумерк», а після Богдана Хмельницького постала Руїна, то нині — і сумерк, і руїна.
«ПІДКАЗКИ МАС-МЕДІА ЗВІЛЬНЯЮТЬ СУСПІЛЬСТВО ВІД МОРАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»
Володимир ГУЛИМА, керівник Центру дослідження проблем регіонального і міжнародного співробітництва, Львів:
— Політична команда України потребує оновлення та омолодження. Нам необхідна особистість, своєрідний бренд, який би став сконцентрованим виразом національної ідеї та єдності. При цьому мав би високі менеджерські якості, сучасну професійну команду професіоналів-однодумців та потужну харизму. На жаль, очевидно, що у нас поки що таких немає.
Не думаю, що поняття «Людина Надії» має згадуватись сьогодні разом із якимось прізвищем. Це відволікає громадян від необхідності «мучитися» її самостійним пошуком, оцінюючи професійні та особисті риси політиків, мету та ідеологію представлених ними політичних сил. Окрім того, підказки мас-медіа щодо особи «Людини Надії» звільняють суспільство від моральної відповідальності за здійснений вибір та позбавляють необхідності вимагати від обранців виконання взятих на себе зобов’язань.
Майже 90% співробітників займаються на робочому місці особистими справами
87% працюючих французів займаються на роботі особистими справами, як-то: читання особистої пошти, приватні телефонні дзвінки, купівля через інтернет, листування в соціальних мережах, пише Le Figaro, посилаючись на дані дослідження, проведеного на 17 тис. підприємств.
Найчастіше ведуть особисте листування на робочому місці співробітники дрібних компаній — 90%, серед працівників середніх підприємств цей показник становить 86%, а у великих компаніях - «всього» 73%.
Купівлю через інтернет в робочий час здійснюють 24% співробітників дрібних компаній, 21% - середніх і 12% - великих. За словами однієї із співробітниць, вона вважає, що не краде час у роботи, здійснюючи покупки, а, навпаки, оптимізує його, бо не намагається піти з роботи раніше для ходіння по магазинах.
Багато хто не може відмовитися від пристрасті до соціальних мереж і на роботі постійно тримають відкритою свою сторінку в Facebook, щоб відповідати на повідомлення і читати новини. За словами заступника начальника відділу кадрів однієї страхової компанії, керівництво чудово знає, що професійне коло спілкування в тій чи іншій мірі перетинається з особистим, тому не заперечує проти розумного балансу свободи спілкування і зобов'язань по роботі, одночасно намагаючись не допускати надміру, говориться в статті.
Тим не менш, надмірність — довге листування в чатах, нескінченний переглядсімейних фотографій і гучних відеороликів — іноді мають місце, пише журналістка. Деяким навіть доводиться за це розплачуватися: так, секретарка з Реймса була звільнена за «невідповідність посаді», тому що годинами писала повідомлення, а далекобійник з Дуе позбувся роботи за те, що брав із собою в поїздки дружину і собаку.
Важко оцінити, якої шкоди завдають роботодавцю співробітники, що займаються особистими справами на роботі. Один із способів запобігти фінансовим втратам — перевірка телефонних рахунків, оскільки особисті дзвінки з робочого телефону — загальнопоширена практика, і грішать цим переважно співробітники великих компаній (44%).
"Чарівні слова". Як виховати ввічливу дитину
Ввічливість - одне з найважливіших якостей культурної людини. Не маючи навиків ввічливого спілкування, важко зробити хороше враження на оточуючих. Тому батьки намагаються прищепити дитині ввічливість з ранніх літ. Деякі діти легко засвоюють ці норми, а декому це дається важко. Чому так відбувається і як виховати дитину ввічливою людиною?
Ніна Любімова Психолог
Що таке «ввічливість»?
З тим, що ввічливість - це дуже важливо, мало хто сперечатиметься. Багато батьків у своїх мріях представляють своїх 3-4-літніх карапузів справжніми маленькими «леді» і «джентльменами». Що ж батьки розуміють під словом «ввічливість»? Мама Аріна, синові Міші 4 роки: «Мені хотілося б, щоб Мишенька частіше користувався« чарівними »словами:« здрастуй »,« до побачення »,« дякую »,« будь ласка ». Щоб він сам згадував, що треба це слово сказати. Зараз же мені доводиться постійно про це нагадувати ». Мама Світла, доньці Соні 5 років:« Мені хотілося б, щоб Соня вела себе більш культурно. Приходимо, наприклад, в гості або в поліклініку, а вона починає бігати, голосно сміятися, пустувати. Мені здається, що це якесь неввічливо поведінку, адже вона заважає іншим людям. Краще б вона спокійно сиділа, а то мені соромно за неї. Мені здається, що люди дивляться і мене засуджують, що не змогла дитини виховати ». Мама Поліна, синові Саші 4,5 роки:« Мене засмучує, що Саша часто б'ється. Може й бабусю вдарити, і дітей в саду. І ніколи вибачення не попросить, буде дивитися вперто в підлогу і мовчати. Хотілося б, щоб він навчився хоча б мінімальної ввічливості - прощення просити ». Бачите, як по-різному батьки розуміють ввічливість! У кожного з них свій образ того, яким має бути їх дитина, щоб вважатися ввічливим малюком. А що таке «ввічливість» для вас? І яке з «чарівних» слів ви вважаєте головним? Зрозумівши це, ви зможете вибудувати виховну лінію поведінки.
Ввічливість, зростаюча разом з дитиною
Коли можна починати прищеплювати дитині норми ввічливості? Хтось із батьків упевнений, що це якість потрібно виховувати з пелюшок, а хтось і про 4-річного карапуза скаже, що він «ще не здатний цього зрозуміти». Насправді більш праві прихильники «пелюшкового» підходу, і ось чому.Дитина з найперших днів живе і виховується в певному середовищі, і, як губка, вбирає її особливості. Шлях, який проробляє дитина за перший рік життя, воістину величезний: від крихітного нетями до чоловічка, здатного спілкуватися і знаходити контакт з оточуючими його людьми. І саме в цей час закладаються перші норми ввічливості. Як же це відбувається, адже дитині поки неможливо їх пояснити? Він їх засвоює, бачачи, як спілкуються між собою і з ним його рідні люди. Давайте розберемо кілька ситуацій. Ситуація перша: Аня і Максим - молоде подружжя, що виховують однорічного Данила. У їхній родині прийнято говорити спокійним тоном, вживаючи ввічливі слова «дякую», «будь ласка», «на здоров'я» і т.д. Навіть розмовляючи з Данилком, мама Аня не забуває про ці слова: «Даня, дай мені, будь ласка, брязкальце. От спасибі! »,« Їж кашку. Смачного! »,« На добраніч, синку! »,« Я тебе випадково штовхнула. Вибач, будь ласка! ». Ситуація друга: Маша та Кирило - теж молоді подружжя, і в них росте 11-місячна Катюша. Але стиль спілкування в їхній родині зовсім інший. Слова «будь ласка» чи «вибач» практично не звучать з вуст дорослих. І в спілкуванні з малятком мама Маша обходиться без них. Замість Спокійної ночі! "Звучить" Спи швидко! », Замість« Дай, будь ласка! »Чується« Віддай, а то зараз влетить! ». Як ви думаєте, в якій ситуації дитина швидше навчиться ввічливості? Звичайно ж, у першій. Якщо в сім'ї ввічливий і поважний стиль спілкування, то він є звичним для дитини з перших місяців життя. У цьому випадку і «чарівні» слова з'являться в лексиконі дуже рано. Ці слова з'являться природно, без читань лекцій та педагогічних навіювань. І на запитання «Як ви змогли виховати дитину такою ввічливим?» Батьки дадуть якусь відповідь, що він «як-то сам» таким став, або скажуть, що «ми самі так себе ведемо, тому й малюк за нами тягнеться». У другій ситуації розвиток ввічливості знаходиться під питанням. Дитина не знає іншого спілкування між дорослими, а воно носить вульгарно-агресивний характер. Загальновживані «чарівні» слова замінюються або сленговими «кльово», «супер», або не вживаються взагалі. І в цьому випадку ввічливість сама собою не з'явиться. Можливо, батьки коли-небудь задумаються над тим, чому дитина не вміє вітатися, прощатися і говорити «спасибі». І тоді, швидше за все, його будуть примушувати до цього «силовими» методами, замість того щоб змінити щось у своїй поведінці. А коли мама почує з вуст карапуза: «Ну-ка дай мені швидко ту іграшку, а то влетить!» Замість фрази «дай, будь ласка», то швидше за вилаяв його, замість того щоб замислитися, чому саме така форма звернення обрана дитиною.Дитина - як глина: що зліпиш, те й буде. Якщо ви коли-небудь займалися відливанням з гіпсу, то можете згадати просту річ. Якщо у вас в руках гумовий шаблон у вигляді зайчика, то, як не старайся, ведмедик з гіпсу не вийде. Так от «шаблон» - це стиль стосунків у сім'ї, а рідкий «гіпс» - це дитина. Який шаблон, така вийде і виливок. Тому перший і головний етап у вихованні ввічливості дитини - це демонстрація йому правильного прикладу дорослими.
«Чарівні» слова
Наступний етап - це поява в лексиконі ввічливих слів. Після того як дитина починає активно набирати «словник», вони незабаром з'являються в мові. Але відбувається це тільки в тому випадку, якщо малюк їх чує від оточуючих. В іншому разі чекати їх можна буде ще дуже довго. Вже 1,5-2-річні малюки можуть вимовляти ці слова. Яким же слів варто навчити дитину в першу чергу? Звичайно, це слова вітання, і, перш за все, слово «здрастуй». Звичайно, полегшене «привіт» набагато легше, але після 3 років потрібно навчити малюка саме слова «здрастуй». Це слово - одне з основних. Кажучи його, ми позначаємо, що той, кому ми його адресуємо, існує для нас, ми бажаємо йому добра і здоров'я. Також потрібно навчити малюка словами «будь ласка», «дякую», «вибач», «до побачення». Це мінімум, який повинен бути в лексиконі трьохлітки: дитина повинна знати, коли застосовуються ці слова, і вміти правильно їх використати. Звичайно, маляті знадобляться ваші підказки. Далі лексикон ввічливих слів повинен розширюватися. Дуже добре, якщо 6-річна дитина може назвати і правильно застосувати 10-15 ввічливих слів і виразів.
Ці нечемні трьохлітки!
Закріплення норм ввічливої поведінки починається лише у віці близько 3 років. Дитина, що переживає «кризу 3 років», може тимчасово стати зовсім неввічливим, провідним себе капризно, а часом агресивно з оточуючими. В цей час малюк постійно «перевіряє» батьків: а чи дійсно не можна те, що не можна? Це відбувається не через «шкідливості» або «зіпсованого характеру», а тому, що маляті необхідно накреслити «карту місцевості». У цей важливий період він позначає для себе межі дозволеного і недозволеного. Як це пов'язано з ввічливістю? Безпосередньо! Саме цей період є сприятливим для того, щоб навчити малюка свідомо користуватися ввічливими словами і демонструвати ввічливе поводження, тому що воно якраз і пов'язане з «кордонами» допустимого.Руслану 3 рочки, і його поведінка часом жахає батьків. Він може вдарити бабусю, сказати мамі: «Ти погана!» І вирвати іграшку на вулиці з рук іншого малюка, не побажавши вибачитися. Але іноді Руслан - сама ввічливість. «Мама, дай, будь ласка, хлібця!», «Спасибі тобі за машинку!», «На добраніч, бабулечка!». Батьки розгублені: так ввічливий їх син чи все ж таки ні? Руслан демонструє поведінку, типове для кризи 3 років. Воно дуже нестійка, адже «кордону» на «карту» прочерчиваются спочатку пунктиром, а тільки потім - жирною лінією. І в цей період може закріпитися як ввічливе, так і некультурне поведінку. Багато чого залежить від позиції батьків. Для того щоб дитина засвоїла норми ввічливості, потрібно незмінно і однаково реагувати на небажану поведінку. Ось, наприклад, малюк вдарив бабусю. Ви обурені. У цей момент потрібно підійти до нього і чітко сказати: «Ти вчинив погано. Бити бабусю не можна ». Потім потрібно домогтися, щоб дитина вибачився перед бабусею. Після цього доведеться пережити ще кілька провокацій такої поведінки, але якщо реагувати так, щоб дитина раз за разом розумів, що це поведінка засуджується, воно скоро зникне. І, головне, потрібно відзначати похвалою ті випадки, коли дитина вчиняє правильно. Так як «нечемних» ситуацій буває багато, потрібно набратися терпіння. Якщо ж поведінка то засуджується, то «спускається на гальмах», у дитини не формується чіткої межі і норми ввічливості так і можуть залишитися нестійкими на довгий час.
Дошкільний етикет
Дитина, переступивши межу в 4 роки, починає ставитися до норм ввічливості все більш усвідомлено. Приклад батьків продовжує залишатися однією з головних «напрямних» у цьому віці. Але дитина перестає бути «пасивним» учасником процесу. Тепер він критик, суддя. У старшій групі дитячого саду час вільної гри. Крізь загальний шум раз у раз лунають дитячі голоси: «А Віра мене вдарила, і вибачатися не хоче!», «А я Колі м'ячик дала, а він мені« спасибі »не хоче говорити». Вигуки маленьких «ябед» лунають кожну хвилину ...Чому ж діти так охоче помічають помилки інших і не бачать свої? Чому вони так нещадно критичні до своїх одногрупникам, але самі забувають про елементарні пристойність? Тому що в їхньому житті настав дуже важливий етап: вони вчаться оцінювати поведінку інших з точки зору засвоєних ними етичних норм [1]. Така поведінка не є істинним ябедничество, у нього зовсім інше завдання: дитина бажає зрозуміти, чи правильно він засвоїв ту чи іншу норму. Підходячи до вихователя або батькам з інформацією про те, що хтось зробив щось не так, він бажає знати: чи правильно він засудив цю поведінку. І якщо дорослий підтверджує його правоту, то проходження цієї нормі буде закріплюватися в поведінці самого малюка. Якщо ж дорослий каже: «Відстань!» Або «Не ябедничає!», То малюк не отримує відповіді на своє питання, а значить не розуміє, як варто себе вести. Поки дитині 4-5 років, батькам може здаватися, що він веде себе навіть менш ввічливо, ніж в 2-3 роки, як ніби він «забув» всі навички ввічливості. Але це не так. Якщо в 2-3 роки ввічливість була копіюванням стилю спілкування дорослих, то тепер маленькій людині потрібно пропустити ці норми «через себе», через свою свідомість. Тому і настає період тимчасової «втрати» ввічливості. Не хвилюйтеся, далі настане новий етап. Ближче до шести років дитина починає застосовувати норми ввічливості усвідомлено. Звичайно, деякі норми закріплюються і раніше, але саме благотворний час для цього кінець п'ятого року життя - початок шостого. «Ябедничество» зменшується, тому що дитина вже засвоїв, що добре і що погано. Дитині важливо, що подумають про неї оточуючі, тому він намагається справити хороше враження. У малюків нарешті з'являються ті самі риси маленьких «леді» і «джентльменів». Звичайно, успіхи дитини потрібно помічати і хвалити, адже йому важливо знати, що він рухається в правильному напрямку. А якщо він помилився чи забув яке-небудь правило ввічливості, потрібно лише тактовно (і чемно!) Нагадати про нього.
Нехай він стане ввічливим!
Ксенія вважає свою доньку, 4-річну Анжелу, дуже дорослої й розумною дівчинкою. Тому вона намагається все пояснювати їй словами, розмовляючи «на рівних». Анжела начебто все розуміє, обіцяє виправитися, але наступного разу виникає все та ж проблема. Ксенія впевнена: донька справді добре розуміє її мова, то чому ж вона не засвоює те, що їй кажуть? Невже вона робить це на зло?Перед батьками часто постає питання: якщо дитина поступила неввічливо (забув привітатися чи став кричати, замість того щоб сказати спокійно), як дати йому зрозуміти, що ввічливість - це важливо? Найчастіше для цього батьки використовують метод переконання. Вони словами намагаються пояснити малюкові, що той був «не правий», і вселити, як потрібно себе вести «наступного разу». Але метод переконання, коли з дитиною говорять «як з дорослим», найменш ефективний у віці до 5-6 років. Так, діти розуміють все, що їм говорять, але застосувати на практиці виявляються не здатні. І дорослі раз по раз повторюють одні й ті ж нотації. Але справа не в дитині. Просто батьки не завжди знають, які способи ще існують. Давайте розберемо кілька найбільш ефективних способів, що дозволяють розвинути ввічливість у дитини 3-6 років без зайвих моралей і моралей.
Гра-помічниця
Гра - це основна діяльність у дошкільному дитинстві. Саме через гру дитина пізнає навколишній світ, дізнається багато нового, вчиться робити висновки, розвиває творчу уяву і пробує різні форми спілкування. До гри потрібно ставитися дбайливо і з великою повагою. На жаль, далеко не всі батьки грають з малюками в сюжетні ігри. Адже саме гра - один з кращих способів показати дитині ефективні способи спілкування і дозволу дитячих, але таких непростих проблем! Отже, давайте пограємо з малюком в ввічливість. Для цього вам знадобляться будь-які іграшки, які є у вас удома. Це можуть бути м'які звірятка або чоловічки з конструктора, ляльки, загалом, хтось, здатний позначити жива істота. Сюжетів для гри може бути багато, адже ввічливість потрібна у багатьох ситуаціях. У яких же?
при зустрічі зі знайомим;
при спілкуванні в садку;
при відвідуванні поліклініки;
при поході в магазин, кіно;
при відвідуванні театру;
в транспорті;
в гостях або при прийомі гостей у себе;
і просто в щоденному спілкуванні з близькими!
Загалом, ввічливість - це стиль життя. У ці ситуації можна грати нескінченно, але ми розглянемо приклад лише однієї такої гри. Спочатку дорослий грає за всіх героїв, але періодично запитує поради у дитини: що робити далі головному героєві? Чому йому щось не вдалося або, навпаки, вийшло? Виконуючи ролі за героїв казки, підкреслюйте в їх репліках ввічливі слова. Білочка Маша дуже любила ляльок і часто приносила їх в сад. Зайчик: «Машо, дай мені лялечку твою, будь ласка! Я тільки подивлюся і дам ». Маша:« Ні, не дам, сам принесеш і грай! »Засмутився зайчик і пішов від Маші. Підійшла до Маші кицька: Кицька: «Машо, давай поміняємося: я дам тобі мою ляльку подивитися, а ти мені - свою. Давай в дочки-матері грати? »Маша: «Ще чого! Моя лялька нова, раптом зламаєш ». Стало прикро Кицька і пішла грати з іншими звірятами. Набридло Маші сидіти зі своєю лялькою, і захотіла вона грати з іншими хлопцями. Маша: «Гей, зайчик! Ти все одно нічого не робиш, давай пограємо! »Зайчик:« Ні, Маша! Вибач, але я не хочу грати з тобою ». Маша:« Кицька, йди сюди, будемо ляльок сповивати! »Кицька:« Ні, Маша, я вже з овечкою граю ». Ніхто з звірят не захотів грати з Машею. Тут треба обговорити з дитиною, чому звірята відмовилися грати з Машею. Важливо навести дитини на думку, що Маша вела себе неввічливо і грубо. Вона не сказала зверятам жодного "чарівного слова", не дозволила подивитися свою іграшку. Потрібно запитати дитину, що б він порадив білочку Маші? Підкажіть йому, при необхідності, що потрібно бути ввічливим. Дитина навіть може звернутися до іграшки, дати їй раду. А іграшка має подякувати малюка. Продовжите гру. Маша зрозуміла, що вела себе неввічливо. Вона вирішила підійти до зайчику. Маша: «Зайчик, Кицька, вибачте мене, будь ласка. Я вела себе брутально. Якщо хочете, подивіться мою ляльку і давайте разом пограємо ». Зайчик і Кицька:« Добре, Маша, спасибі! ». Обговоріть з дитиною: чому звірята погодилися грати з Машею. Наступного разу дозвольте дитині грати за Зайчика або кицьку, а потім і за Машу.