5.3. Особливості розміщення підприємств хімічного комплексу

На розміщення і ефективний розвиток виробництв хімічного комплексу впливають різноманітні чинники: природні, економічні, соціальні, організаційні. Найбільший вплив на характер розміщення окремих підгалузей мають: забезпеченість районів сировинними, водними, енергетичними і паливними ресурсами, потреби споживачів, наявність трудових ресурсів, розвинутої транспортної мережі, екологічна безпека. Залежно від дії цих чинників усі під-галузі хімічного комплексу умовно поділяються на чотири групи:

1) виробництва, що тяжіють до джерел сировини, тобто матеріаломісткі виробництва, які розміщуються в максимальній близькості до джерел сировини. Це насамперед гірничодобувні галузі, розміщення яких обумовлене наявністю придатних за змістом і умовами експлуатації родовищ мінеральної сировини. До цієї групи належить також виробництво кальцинованої соди, виробництва на базі переробки відхідних газів нафтопереробних і коксохімічних підприємств;

2) виробництва, що тяжіють до паливних і енергетичних джерел, тобто енергомісткі хімічні виробництва: карбіду і ціанаміду кальцію, хлору і хлор-продуктів, зв'язаного азоту, хімічних волокон і ниток тощо;

3) виробництва, що тяжіють до районів споживання: виробництво шин, вироби з пластмас, склопластиків, товари побутової хімії, а також великотоннажні виробництва масового споживання — азотні і фосфорні добрива, синтетичний аміак, азотна, сірчана і фосфорна кислоти тощо;

4) виробництва змішаної орієнтації, виготовлення продукції яких пов'язано зі складним технологічним циклом і використанням у процесі виробництва значної кількості хімічних реактивів. Це виробництво барвників, прискорювачів і стабілізаторів для шинної і гумотехнічної промисловості, хімічних засобів захисту рослин, мономерів для пластичних мас і синтетичних смол, кіно-фотоплівки тощо. Розміщення їх можливо як у районах, де є сировина, так і в районах масового споживання продукції, а також там, де є трудові ресурси.

Принципове значення для розміщення підприємств хімічної промисловості має водний чинник. Сучасні хімічні підприємства є великими споживачами води, у тому числі чистої, і одночасно одним із основних (Джерел забруднення водоймищ. Вода спожи-

вається на технологічні цілі та для охолодження теплообмінних апаратів. До водомістких виробництв належать підприємства хімічних волокон і ниток, пластичних мас і синтетичних смол тощо. В умовах дефіциту водних ресурсів в Україні, особливо у східних і південних областях, чинник водозабезпечення є одним із вирішальних для визначення розміщення хімічних підприємств.

Дія тих чи інших чинників на розміщення хімічних виробництв змінюється під впливом науково-технічного прогресу. Особливо зазнали змін обмежувального впливу на розміщення сировинний і енергетичний чинники. Цьому сприяв перехід до вуглеводної сировини, розвиток магістральних трубопроводів нафти і газу, створення нових ресурсо- і енергозберігаючих технологій. Механізація і автоматизація виробництва, впровадження автоматизованих систем управління технологічними процесами сприяє зростанню продуктивності праці і зменшенню потреби в трудових ресурсах, тобто зниженню залежності від трудового чинника. Значення водних ресурсів і екологічних чинників посилюється у зв'язку із зростанням навантаження на природне середовище.

Стан сировинної бази, її кількісна і якісна характеристики є важливими чинниками, які визначають розвиток і розміщення хімічних виробництв. Сировинна база галузі широка і різноманітна, при цьому багато видів сировини взаємозамінні. У галузі використовуються різні види сировини. Мінеральна сировина — це корисні копалини, що видобуваються з надр. Штучну сировину одержують головним чином у хімічній, нафтохімічній, коксохімічній, лісохімічній промисловості. Вона включає широку номенклатуру продуктів синтезу (синтетичний аміак, синтетичний каучук, синтетичні барвники, синтетичні смоли тощо), а також різноманітні види сільськогосподарської сировини рослинного і тваринного походження (ефірні рослини, білкові речовини, олія, етиловий спирт тощо). Як вторинні матеріальні ресурси використовуються близько 120 видів відходів виробництва як хімічної, так і суміжних галузей промисловості. У цілому виробництва хімічного комплексу належать до матеріаломістких галузей промисловості. Частка витрат на сировину і матеріали (разом із допоміжними) у загальних витратах на виробництво в 2000 р. становила 70,9 %.

Основними видами мінеральної сировини для виробництва хімічної продукції в Україні є: природна сірка, калійні солі, природний сульфат натрію, кухонна сіль кам'яна, боратова руда тощо.

Природна {самородна або комова) сірка — головна сировина для виробництва сірчаної кислоти. Великі запаси сірки було розвідано ще в 50-ті рр. XX ст. на Прикарпатті (Роздольське, Язівське, Подорожненське тощо). Розвідані запаси сірчаної руди на кінець 90-х рр. становили понад 800 млн т). На базі цих родовищ працювали потужні гірничо-хімічні підприємства «Сірка» — Роздольське і Яворівське. Але інтенсивне використання діючих родовищ, відсутність рентабельних технологій для введення в дію нових розвіданих родовищ, катастрофічний екологічний стан у зоні видобутку сірки відкритим способом (особливо в районі Новоя-ворівська) призвело до скорочення видобутку сірчаної руди в 2000 р. порівняно з 1990 р. у 30 разів, а виплавки сірки — у 24 рази.

Родовища природної сірки у світі розміщуються вкрай нерівномірно. Основні запаси, що розробляються у промислових масштабах, зосереджені в Іраку, США, Мексиці, Чилі, Польщі, Туркме-ністані, Росії.

Калійні руди (солі) — сировина для виробництва калійних добрив. Україна має одне з найбільших у світі родовищ калійних руд сульфатного типу, що розташоване у Прикарпатті (Львівська та Івано-Франківська області). Розвідані запаси на кінець 90-х рр. становили понад 3,5 млрд т. Промислові розробки калійно-магнієвих солей здійснюються на Стебницькому і Калуш-Голинському родовищах. Підприємства у Стебнику і Калуші розраховані на переробку понад 2 млн т руди на рік. Але технологічні процеси комплексної переробки складних полімінсральних калійно-магнієвих руд недосконалі. Ефективної, відпрацьованої у промислових умовах і готової до впровадження технології сьогодні немає. Тому обсяг видобутку калійно-магнієвої солі скоротився у 2000 р. порівняно з 1990 р. у 5 разів, а калійних добрив майже у 7 разів. Виробляють головним чином сиромолоті калійні солі (каїніт) з вмістом поживної речовини (К20) всього 10 %.

Великі родовища калійних солейгюзташовані в Канаді, Німеччині, Росії, Білорусі, США, Ізраїлі, Йорданії, Франції.

Кухонна сіль кам 'яна — сировина для одержання хлору, соди каустичної і кальцинованої. її запаси оцінюються в 23,3 млрд т. Найбільш потужне — Артемівсько-Слов'янське родовище в Донецькій області. Соляні пласти цього родовища виходять на територію Харківської області, де найбільш перспективним є Єфре-мівське родовище. Ряд невеликих родовищ кухонної солі розташовано у Закарпатті, з них найстаріше Солотвинське. Значну цінність для хімічної промисловості мають запаси солей Північного Криму. Вони представлені як самоосадною сіллю, так і рапою Сиваських озер, які багаті на розчини солей натрію, магнію, брому тощо.

З природних ресурсів слід відзначити також ільменіти (Іршан-ське родовище в Житомирській області), які є сировиною для ви-

робництва пігментного двоокису титану — основи для виготовлення лакофарбової продукції.

Для виробництва кальцинованої соди і карбіду кальцію використовуються у великій кількості вапняки і крейда, родовища яких є у багатьох регіонах України, але лише незначна кількість з них містить сировину, що відповідає вимогам хімічної промисловості.

Промислові поклади фосфатної сировини (апатити, фосфорити) на території України відсутні. Розвідані родовища належать до забалансових фосфатних руд. Серед них: Стремигородське ільме-ніто-апатитове родовище (Житомирська область), Новополтавсь-ке рідко-метально-апатитове (Запорізька область), Ратнівське (Волинська область) та Осиківське (Донецька область) родовища фосфоритів. Виявлені поклади фосфоритів низької якості і придатні тільки для виробництва фосфоритного борошна та сумішей, а родовище апатитовмісних руд потребують детального вивчення щодо доцільності їх освоєння.

Видобування фосфатної сировини здійснюється приблизно у 30-ти країнах світу, але 74 % світового видобутку припадає на США, Китай, Марокко, Росію, Казахстан. Найбільш високоякісну сировину видобувають у Росії (32 % Р202), Марокко (31,2 % Р202), США (30,6 % Р202).

Важливим джерелом для одержання хімічних продуктів в Україні є коксівне вугілля. При коксуванні вугілля попутно виробляється коксовий газ, кам'яновугільна смола, аміак, ароматні вуглеводи, сірчисті сполуки. Ці продукти самі по собі є важливою сировиною для виробництва синтетичних барвників, фармацевтичних препаратів тощо. Кам'яновугільна смола — важлива сировина для промисловості синтетичних барвників, зародження і розміщення якої у Донбасі (м. Рубіжне) пов'язане безпосередньо з появою продуктів коксування кам'яного вугілля, а розширення асортименту барвників — із зростанням кількості продуктів, що виробляли з кам'яновугільної смоли і сирих бензолів. Тому до 70-х рр. XX ст. головною сировиною для виробництва продуктів органічного синтезу і полімерних матеріалів були ароматичні сполуки, що побічно утворюються при коксуванні вугілля і на основі яких виробляли бензол, толуол, ксилол, фенол, нафталін, антрацен. Коксохімічні заводи збудовані поряд з основними споживачами коксу — металургійними заводами у містах Донбасу і Придніпров'я. Поступово за економічними чинниками вугілля замінюється на нафту і природний газ, що набагато дешевше вугілля, легко транспортуються і переробляються. Власні обсяги видобутку нафти і газу незначні, Україна їх імпортує переважно з Росії.

У промисловості органічного синтезу використовуються рідкі нафтопродукти (низькооктанові бензини, керосин) і вуглеводні, що містяться в газах нафтопереробки і природних горючих газах, парафінові вуглеводні (метан, етан, пропан, бутан), ненасичені вуглеводні (етилен, пропілен, бутилен, ацетилен); ароматичні вуглеводні (бензол, толуол, ксилол). Але через низький рівень глибини переробки нафти на нафтопереробних заводах України ще недостатньо використовуються можливості нафтохімічного синтезу для виробництва органічних речовин, сполук, полімерних матеріалів.

У другій половині 90-х рр. XX ст. простежується майже повна імпортна залежність функціонування ряду галузей хімічного комплексу.

До організаційних чинників розміщення нових підприємств чи виробництв належать: комбінування виробництва, коли в одному підприємстві з'єднуються різні виробництва однієї галузі або різних галузей промисловості на основі комплексного використання сировини, послідовності її відпрацювання, використання відходів і побічних продуктів виробництва, вторинних енергетичних ресурсів тощо. Можливості комбінування в хімічних виробництвах дуже широкі. Тому підприємства хімічної і нафтохімічної промисловості мають міжгалузевий характер, що веде до зростання концентрації виробництва. При комбінуванні використовуються всі переваги спеціалізації і концентрації виробництва. У кінцевому результаті це веде до зростання продуктивності праці, зниження собівартості і фондомісткості продукції. З розвитком спеціалізації і комбінування подальший розвиток набуває кооперування, тобто встановлення раціональних зв'язків між підприємствами.

У територіальній організації виробництв хімічного комплексу широкого розвитку набули промислові (хімічні) вузли: Лисичансь-ко-Рубіжанський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Калусь-кий, Горлівсько-Донецький, Красноперекопський, а також великі хімічні центри: Київ, Біла Церква, Черкаси, Суми, Одеса, Харків тощо.

В умовах ринкової економіки найбільш визначними загальними чинниками розвитку і розміщення хімічних виробництв є: природні ресурси, науково-технічний і технологічний рівень виробництва, якість продукції і наявність попиту на неї, економічна безпека виробництва, міжнародний розподіл праці.

Зміни територіальної організації виробництв хімічного комплексу наведені в табл. 3.48 та на рис. 3.8.

Для розміщення підгалузей хімічного комплексу характерні дві тенденції.

По-перше, розосередження або більш рівномірне розміщення хімічних виробництв по території країни (фактично в кожній області України розташовані підприємства хімічного комплексу). Це зумовлено: відкриттям нових джерел сировини та їх промисловим освоєнням; переходом на нові технологічні процеси одержання хімічних продуктів, особливо в хімії синтезу; вдосконаленням транспортування хімічної сировини та готової продукції.

По-друге, це — територіальна концентрація хімічних виробництв, на що впливають обмеження родовищ окремих видів сировини, вдосконалення процесів комплексного використання сировини, розширення комбінування виробництв, зростання потужностей агрегатів, технологічних ліній, окремих видів обладнання. Найбільша територіальна концентрація хімічних виробництв спостерігається у старопромислових районах Донбасу та Придніпров'я. У 2000 р. на території Донецької, Луганської, Дніпропетровської та Запорізької областей вироблялося 34,2 % (у 1990 р. 36,4 %) усієї продукції хімічного комплексу України, у тому числі 37,9 % хімічної та 44,8% нафтохімічної промисловості. Найбільш висока концентрація нафтохімічної промисловості у Київській області (37,8 %), а хіміко-фармацевтичноїу Харкові (15,0 %) (див. табл. 3.48.)

Не завжди ефективним і виправданим було зростання концентрації виробничих потужностей на окремих підприємствах, будівництво підприємств-гігантів (особливо в Донбасі, Придніпров'ї, Криму) з погляду урахування екологічного чинника, техногенного навантаження території, тобто екологічних можливостей конкретних територій. Як наслідок, у районах високої концентрації хімічних виробництв спостерігається істотне збільшення викидів забруднюючих речовин у всі складові довкілля (повітря, воду, ґрунти) та погіршення здоров'я населення.